Нашого цвіту по всьому світу
IQ

Нашого цвіту по всьому світу

Ще один вимір національної ганьби

Максим Віхров, 16 серпня 2016 4839 6

Нашого цвіту по всьому світу. Цю фразу нам втовкмачували ще у молодшій школі разом з переліком видатних українців. Причому значна частина останніх уславила наш край, проживаючи в далеких країнах обабіч Атлантики. Ставши дорослими, ми і досі записуємо їхні досягнення на рахунок України, викликаючи в собі легкі напади патріотизму. Особливо нас тішить, коли чергова зірка публічно декларує свою українську ідентичність – Фейсбук вибухає лайками і перепостами, а популярні видання оновлюють списки видатних емігрантів. Однак довжина цього списку прямо пропорційна не лише величі українського народу, але і глибині занепаду нашої країни.

Вишукування видатних співвітчизників-емігрантів має цілком зрозумілу природу. Всім нам хочеться належати до спільноти успішних і талановитих. Ми нерідко сприймаємо видатних емігрантів як конкістадорів, що несуть українську ідею по світах, уславлюючи свою націю та Батьківщину. Найбільш упевнені в цьому ті, хто вірить у магію Крові та Ґрунту. Для таких українець завжди залишається українцем, допоки в його жилах тече кров української прапрабабці. Відтак його успіхи можна сміливо зараховувати на користь Неньки, яка вигодувала його предків своїми плодами, випоїла своєю водою і виморозила своїми вітрами.

Менш ортодоксальній публіці доводиться балансувати на хистких логічних конструкціях. Приміром, деканом Єльського університету у США стала українка Марта Кузьма. Перемога? Ще й яка! Але українкою пані Кузьму можна вважати дуже умовно. Її мати справді народилась в Україні, але виросла у Австрії, а після Другої Світової переїхала у США. Сама Марта виросла у передмісті Нью-Йорка, вчилась у коледжі Колумбійського університету і вперше приїхала до Києва у віці 28 років працювати у американських проектах. Потім кар’єра завела пані Кузьму аж у Скандинавію – у 2014-му вона стала ректоркою Королівської академії мистецтв у Стокгольмі.

Візьмімо інший приклад. Скажімо, Роберту Бондар – першу канадійську жінку-космонавта. Вона народилася в родині українських іммігрантів. Однак астронавтом вона стала завдяки навчанню та роботі в університетах та медичних закладах Канади і США. До зірок вона злетіла після підготовки у NASA. Схожу біографію має і Квітка Цісик – окрім батьків, над розкриттям її таланту працювали викладачі Вищої школи музики і мистецтва, Харпер-коледжу та Маннес-коледжу. Задля справедливості варто згадати, що їй матеріально допомагала українська діаспора, однак у прямий контакт з Україною Квітка Цісик вступила лише 1983 року, будучи відомою співачкою.

Безумовно, і Марта Кузьма, і Роберта Бондар, і Квітка Цісик – всі вони є етнічними українцями. Однак приписувати їхні успіхи варто їхнім родинам (можливо, діаспорам), але аж ніяк не Україні. Збереженням своєї української культури та ідентичності вони мають завдячувати, знову-таки, родичам та діаспорі, а не далекій історичній Батьківщині, якій ледве вдається зберігати культуру хоча б у межах своїх власних кордонів. Навіть у роки незалежності українські діаспори США і Канади допомагали Україні набагато більше, ніж вона їм, хоча в теорії має бути навпаки.

Що ж стосується їхніх професійних досягнень, то тут варто віддати належне їхній особистій впертості та перевагам іноземних освітніх систем. Що б сталося з Робертою Бондар, якби вона мала змогу вчитися лише у Білоцерківському аграрному університеті? Яким був би старт Квітки Цісик, якби, замість Вищої школи музики і мистецтва у Нью-Йорку, її запроторили до Золочівської музичної школи (при всій повазі до цього закладу)? І це – лише освіта. А ще варто брати до уваги економічні та соціально-політичні умови, у яких нащадки українських емігрантів будували свої кар’єри. Ми дуже пишаємося тим, що Едвард Стельмах був прем’єром канадської Альберти, але чого б він добився в українських реаліях?.. Приміром, на глухівського мера-француза Мішеля Терещенка вже відкрито кілька карних справ – і це ще не дійшло до тітушок.

Фразочка «нашого цвіту по всьому світу» – це присуд Україні, яка не здатна забезпечити умови для успішної кар’єри власним громадянам. Зрозуміло, що минулого століття ні про які умови не могло бути мови – Україна була розпанахана двома світовими війнами і варилася в радянській тоталітарній системі під кришкою залізної завіси. Але і тепер – напередодні 25-ї річниці незалежності – з України втікають громадяни. Існують, звісно, і протилежні приклади, але виїжджає все ж таки більше. У 1990-х були в моді розмови про те, як Захід краде мізки з пострадянських країн. Однак особливо напружуватися Заходу не довелось – люди самі кинулись на пошуки нових можливостей.

«Для експериментів потрібне обладнання та реактиви. Якщо ми в Німеччині щось замовляємо, воно того ж дня приходить. А в Україні через відсутність інфраструктури працювати дуже важко, і люди, які роблять там хороші дослідження, – просто герої» – розповідає біолог Марія Родніна, колишня киянка, лауреат премії Лейбніца. Отримавши стипендію Гумбольдта, вона змогла працювати в Німеччині, а далі – звична історія: «Після приїзду я розпочала дослідження, отримала прекрасні результати, і повертатися зовсім не хотілось. Натомість хотілося цим скористатися і провести ще один експеримент, і ще, і ще…»

Напевно, через кілька років школярі побачать ім’я Родніної у списку видатних українців, розкиданих по всьому світу. Але подібні списки – привід для сорому, а не для гордості. Це списки українців, яким Україна не дала можливостей для розвитку. Ще більша ганьба – тільки заробітчани. Скільки їх – достеменно не знає ніхто, але масштаби вражають. Приміром, з Чорткова на заробітки виїхало до 70% населення. Можна скільки завгодно розповідати про їхню працелюбність і підраховувати мільйони, які вони переказують в Україну, але по факту – це лише симптом неспроможності нашої держави. І пишатися тут абсолютно нічим.

Якщо Ви виявили помилку на цій сторінці, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter
powered by lun.ua
Пропозиції партнерів
Загрузка...
Останні новини
Залиште відгук