Коли краще не мовчати
IQ

Коли краще не мовчати

Про флешмоб #яНеБоюсьСказати

Максим Віхров, 11 липня 201611821

Головною медіа-подією минулого тижня став інтернет-флешмоб #яНеБоюсьСказати. Слідом за журналісткою Анастасією Мельниченко сотні жінок поділилися у соцмережах власним досвідом сексуального насильства. Для багатьох це стало справжнім шоком. Принаймні чоловіча частина аудиторії навіть гадки не мала, наскільки часто жінки стають жертвами зґвалтування або сексуальних домагань.

Однак немало українців зустріли ініціативу вороже. Одним не сподобався «емоційний ексгібіціонізм», другі злякалися її «феміністського духу», а треті взагалі звинуватили ініціаторів флешмобу у розколюванні суспільства. Та попри скепсис і конспірологію українське суспільство отримало реальний досвід того, як одвіку замовчувана проблема може потрапити на порядок денний.

Загалом тема зґвалтувань є однією з найбільш табуйованих в Україні. За статистикою 2012 року, щороку в країні відбувається 600-700 зґвалтувань. Однак це лише офіційна статистика МВС. Як зазначають експерти, реальна кількість зґвалтувань у 10-12 разів більша. В організації «Ла Страда» також наголошують, що більшість жертв сексуального насильства нікуди не звертаються і не отримують жодної допомоги.

Причини мовчання прості і банальні. По-перше, українці не надто покладаються на правоохоронні органи – реформована поліція лише починає ламати кригу недовіри. До того ж, довкола зґвалтувань склалося чимало міфів і забобонів, зокрема про те, що факт насильства неможливо довести. По-друге, жертви бояться принижень і осуду, якщо про зґвалтування дізнається їхнє оточення. А оточення частенько схильне звинувачувати і саму жертву, яка буцімто спровокувала ґвалтівника.

У таких умовах далеко не кожна жінка наважиться ризикнути і розповісти про те, що сталося. Тому більшість історій про зґвалтування залишаються нерозказаними – хіба що психотерапевтам та психіатрам, які змушені зберігати таємниці своїх пацієнтів. Схоже, що для багатьох учасниць флешмоб став приводом нарешті поділитися своїми історіями вголос – голосів було достатньо багато, аби не почуватися самотньою.

Ефект виявився вибуховим – здається, жодна фейсбук-акція не викликала такого емоційного резонансу. І справа не так у масштабі, як у відвертості. Зло, яке раніше ховалось у статистичних звітах за статтями Кримінального Кодексу та абстрактними цифрами, раптом набуло конкретних рис. Українське суспільство побачило колективний портрет зла – жахливий у своїй банальності і огидний в деталях.

Ефект багаторазово підсилила особиста відвертість. Одна справа – дізнатися історію зґвалтування з поліцейського звіту і зовсім інша – прочитати її на сторінці давньої френдеси по Фейсбуку. Жертва зґвалтування перестала бути анонімною і далекою, а зґвалтування – химерною подією, яка трапляється з нечисленними нещасливицями за малозрозумілих обставин. Втратив свою абстрактність і ґвалтівник. Як виявилось, це далеко не завжди асоціальний елемент. Це може бути колега, сусід, друг, навіть родич, нічим не схожий на карикатурного маніяка.

Ось так проблема, про яку раніше встидалися говорити взагалі, злетіла – хоч і ненадовго – у топ-теми для суспільних дискусій. Зрозуміло, що одного флешмобу замало. Для того, щоб знизити кількість зґвалтувань, потрібна масштабна, тривала і дуже складна робота всього суспільства та держави. Та й не схоже, щоб перед нами були готові рецепти рішень – посиленням покарання за сексуальне насильство проблему не вирішити. Також незрозуміло, чи зможуть ініціатори флешмобу втримати суспільну увагу на цій темі. Втім, усе це – предмет для подальших спостережень.

А тимчасом, частина експертів уже виступила з осудом (чи то пак критикою) флешмобу. «Жертвам добровільно ніколи таке на думку не спадає. А всяке підбурювання до демонстративної відкритості – це фемінізм, монологи вагіни», – прокоментував #яНеБоюсьСказати соціальний психолог Олег Покальчук. На його думку, це може бути також спекуляцією на відчутті самотності та спосіб привернути увагу.

Психолог Олена Савінова назвала флешмоб сеансом «стихійного психоаналізу». «Нам навіюють: не бійся зізнатися, що ти жертва, і я так само, і він, і вона – "вместецелаястрана", жертвою бути модно, жертвою бути круто, ну, давай, долучайся. Що саме по собі вже є небезпечною, хоча й старою як світ технологією по вганянню себе у стан нещасних і розводу інших на жалість», – пише психолог у своєму блозі на сайті ВВС. Деякі фахівці також розповіли, що флешмоб може спричинити ретравматизацію та відкрити старі душевні травми.

Чи варте публічне обговорення проблеми ретравматизації окремих осіб? Вочевидь, така постановка питання є некоректною, а подібні калькуляції – спекулятивними. Зрозуміло, що #яНеБоюсьСказати – це сеанс колективного емоційного катарсису – неконтрольованого, небезпечного і спонтанного. Тому критика психологів може бути цілком слушною та обґрунтованою. Питання лише в тому, які є альтернативи «емоційному ексгібіціонізму», окрім комфортного замовчування проблеми.

Як свідчить історія, українське суспільство починає говорити про зґвалтування лише тоді, коли стається щось жахливе. Наприклад, убивство 18-річної Оксани Макар, яку колективно зґвалтували, а потім підпалили живцем. Це сталося 2012 року в Миколаєві. Але і тоді системно за проблему ніхто не взявся – демократичний політикум був надто зайнятий боротьбою з режимом. Так само зійшли на пси протести у Врадіївці, де ґвалтівниками виявились міліціянти. Можливо, флешмоб в інтернеті – все ж таки не найгірший спосіб примусити політиків звернути увагу на деякі кричущі проблеми? Інакше травматизація жінок, про яку так дбають психологи, продовжиться. Просто тому, що їх і далі ґвалтуватимуть у невстановлених кількостях, а вони і далі мовчатимуть.

Якщо Ви виявили помилку на цій сторінці, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter
Пропозиції партнерів
Загрузка...
Останні новини
Залиште відгук