Не абсолютно природна Україна
IQ

Не абсолютно природна Україна

В чому був правий Вакарчук

Олександр Фоменко, 5 червня 2016 7960 8

В суспільній свідомості українців є чимало давніх «мозолів», які досі болять. Один з них – дискусії щодо генеалогії нашої держави. Нещодавно через це знову трохи сварилися. А точніше, сварили Святослава Вакарчука, який висловив думку, що «Україна не є абсолютно природнім утворенням». Всенаціонального скандалу не вийшло, але критика була доволі жорсткою, аби співак спробував відмовитись від власних слів. Чому це питання досі таке болюче? Невже за 25 років незалежності ми досі потребуємо якихось історичних аргументів на користь власного існування?

Корінь проблеми полягає в тому, що ми досі оперуємо архаїчними уявленнями про легітимність держав. Прихована віра в те, що лише древні держави мають право на існування, сидить у нас глибше, ніж неприязнь до москалів. Навіть Міністерство освіти радить виховувати патріотизм школярів на розповідях про тисячолітню боротьбу українського народу за свободу і державність. Деякі патріотичні автори не обмежують свої фантазії тисячоліттям, виводячи коріння української держави до трипільців, міфічних укрів чи аріїв. Коротше, що давніше, то краще!

З такої точки зору, нації і справді є «природними» утвореннями – в тому ж сенсі, що й гірські хребти, ліси або рівнини. Нації зароджуються в глибині віків, і їхня єдність базується на глибоких, майже містичних зв’язках, які передаються від мертвих до ненароджених. Ну а стосунки між такими сутностями і справді регулюються не папірцями та дипломатичними угодами, а фундаментальними законами буття. Яскравий приклад такого мислення нещодавно продемонстрував нам Путін, коли виправдав анексію Криму байкою про сакральну колиску православ’я. До речі, такою ж логікою керуються вітчизняні радикальні патріоти, які марять поверненням Кубані та інших «етнічних земель».

Такий погляд на природу націй та держав дуже популярний в країнах, яким бракує реальних досягнень. Не маючи реальної геополітичної ваги, такі держави занурюються в шукання древньої величі. Словаччина плекає псевдопам’ять про Велику Моравію, Македонія «родичається» з Олександром Македонським. Своє патріотичне фентезі має Литва, Болгарія, Хорватія та низка інших східноєвропейських країн. Але якщо для них пам’ятники міфічним королям та героям – просто спосіб потішити своє національне самолюбство, то для українців глибина національного родоводу іноді стає ключовим питанням державності.

Саме тому Вакарчук подавав «не абсолютну природність» України як аномалію, до якої варто пристосовуватись. І зрозуміло, чому для багатьох це прозвучало, як еталонна «зрада». 25 років безплідних суперечок з російськими шовіністами не минули безслідно. Тепер будь-який натяк на недостатню древність чи недостатню «природність» України сприймається як заперечення наших прав на державність. Однак борсання у сумнівних ідеях не призводить до добра, навіть якщо ми досягаємо в цьому занятті великих успіхів.

У передових країнах світу про давність та «природність» націй і думати забули. В наукових колах вже давно прийняли факт, що нації як форма суспільної організації виникли приблизно у 18 ст. І абсолютна більшість національних держав утворилася так, як висловився про Україну Вакарчук: під впливом обставин, з різних шматочків території та людей, що мали різне походження, мову і навіть віру. Тобто все це – зовсім не мутація, а норма, типовий шлях, який проходять всі.

З давності націй та держав також далекосяжних висновків не роблять. Просто тому, що Греція, яка оголошує себе колискою європейської цивілізації, є державою-банкротом, а Сполучені Штати – спадкоємці натовпу колоністів з 250-річною історією – є беззаперечним світовим лідером. Та й Кремль заговорив про «Русский мир» та «православну цивілізацію» лише тоді, коли російська економіка прикипіла до нафтогазової труби, а космічні ракети перестали злітати.

«Конституційний патріотизм», який Вакарчук пропонував як альтернативу для «не абсолютно природної України» – це той шлях, яким іде більшість успішних держав світу. В їхній основі лежить не націоналістична міфологія та містика крові і ґрунту, а суспільний договір, укладений між громадянами та закріплений конституцією. Це не обхідний шлях держбудівництва, а головна магістраль, бо решта доріг заводять на манівці. Звичайно, можна подискутувати про унікальність Японії або Китаю, проте їхні моделі в Європі не працюють.

Зрозуміло, що не працює і архаїчна модель держбудівництва, в якій суспільна солідарність заснована на націоналістичний міфології про тисячолітній шлях до державності. По-перше, у цій моделі нічого не сказано про індивідуальні права і свободи, а лише про права Нації з великої літери. А по-друге, послідовна реалізація цих моделей завжди закінчується погано. У російському варіанті це анексія сусідніх територій під маркою відновлення історичної справедливості. А в українському – заклики відокремити «баластні» російськомовні регіони.

А по-третє, звільнитися від історичних комплексів треба просто тому, що будь-які комплекси – окрім зенітно-ракетних – це погано. За останніх два роки Україна довела світові, що має і право, і сили для існування. Там, де російські політтехнологи прогнозували «Новоросію» від Харкова до Одеси, Кремль зміг отримати лише кілька депресивних районів. Та й то – завдяки прямому військовому втручанню. Для виправдання української державності це значить набагато більше, ніж усі подвиги давньоруських князів, разом узяті. Як виявилося, Україні не завадила вистояти і внутрішня строкатість. Питання лише в тому, коли все це нарешті зрозуміють самі українці. Зрозуміють і перестануть стидатися своєї «не абсолютної природності».

Якщо Ви виявили помилку на цій сторінці, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter
powered by lun.ua
Пропозиції партнерів
Загрузка...
Останні новини
Залиште відгук