Ігор Шурма: Конкретної пропозиції очолити Львівщину мені ніхто не робив

- За 20 років в Україну ніхто людей з космосу не привіз, з інших держав не привіз. У нас всі, що були в Народному Русі, потім перейшли в «Нашу Україну», хто був в СДПУ (о) – пішли в інші політичні середовища, зокрема і в «Свободу».

Заступника голови Харківської обласної державної адміністрації Ігоря Шурму журналісти назвали одним з найімовірніших претендентів на посаду голови Львівської ОДА. Звичайно ж, за умови відставки нинішнього керівника області. Шурма розпочав свою політичну кар’єру у Львові вступом до СДПУ(о) ще 1999 року. Через два роки став секретарем Львівського обкому партії, згодом потрапив до парламенту у лавах цієї політичної сили, і вже 2007 року став першим заступником лідера СДПУ(о) Віктора Медведчука. Через три роки, працюючи уже четвертий рік за межами Львова –пліч-о-пліч з екс-мером Харкова, а тепер головою Харківської ОДА Михайло Добкіним, Шурма вступив до домінуючої там Партії регіонів.

ZAXID.NET в ексклюзивному інтерв’ю розпитав Ігоря Шурму про образ Львова в очах харків’ян, висновки про 9 травня і прогнози щодо 22 червня, патріотизм і «Свободу», а також про можливість очолити Львівщину.

- Топ-темою після подій 9 травня у Львові для ЗМІ, представників влади і політиків стало 22 червня. Зокрема, після того, як керівник Харківської області Михайло Добкін заявив, що приїде до Львова з делегацією ветеранів. Чи розмовляли ви про це з Добкіним? Якими є справжні наміри Добкіна?

- Передусім, щодо коментарів Михайла Добкіна, було б коректно і правильно ставити ці запитання йому. Але я можу відповісти як людина, яка працює в обласній державній адміністрації, таку річ. Ми сьогодні живемо в державі, і Конституція, якщо ми не дикунське плем’я, а цивілізовані люди, гарантує право поїхати людині, куди вона вважає за потрібне. Чомусь сьогодні викликає великі ажіотажі приїзд Добкіна до Львова на покладання квітів. Справа в тому, що його діди воювали в Другу світову війну. І він має повне право приїхати в будь-який куточок покласти квіти: чи це є Львів, чи це є Суми, чи це є Севастополь, чи це є Вінниця. Це в нормальній цивілізованій державі зовсім нормальні речі.

Питання інше: якщо, допустимо, приїзд будь-якої особи ставить собі за мету дискредитувати, збурити – це інше. Я, наприклад знаю Михайла Добкіна вже добрий десяток років. І мушу сказати, що він – нормальний, поміркований політик, управлінець, абсолютно з благочестивими намірами. Він має свої цінності, він має свої традиції, цього ніхто не заборонить – в якого бога вірити, в якій партії знаходитись. Якби не було цих подій 9 травня, ніхто б, напевно, і не звернув уваги, що він має приїхати. Тим більше, що він в мас-медіа в Харкові задекларував, що він їде туди з людьми, які воювали, з представниками громадських організацій класти квіти без всяких прапорів, стрічок, без нічого. Чому не має права поїхати будь-хто будь-куди, виходячи з якихось своїх внутрішніх переконань?

- Для львів’ян після 9 травня будь-які такі наміри видаються провокацією, викликають негативну реакцію…

- Не треба всіх львів’ян підв’язувати під учасників подій 9 травня. Я знаю десятки, сотні людей, які не брали участі в тому і не знали, що там відбувається. Те, що відбулося, – це п’ять сотень людей з одного боку, три сотні людей – з іншого. Я розумію, якби у Львові повторилися ті події, які були в 90-х роках. Про них чомусь сьогодні ніхто не згадує. Це тоді, коли справді учасникам війни і ветеранам давали прочуханів. Я це дуже добре пам’ятаю. Але це інший формат протистояння, непримиренності одних з другими. А сьогодні подивіться на учасників цих всіх подій, на вікову групу з одного і другого боку: одні в масках, інші без масок, і яка різниця…

- Повертаючись до ситуації 22 червня. Йшлося також і про приїзд російських політиків до Львова. Чи вели якісь із них переговори з Харківською ОДА про спільний візит? Чи можете назвати якісь прізвища?

- Інформації щодо участі російських політиків у мене нема, оскільки у Харкові абсолютно не займаюся політикою, а вже шостий рік поспіль рутинною, дуже часто невдячною управлінською, чиновницькою роботою, яка скерована на те, аби створити максимально комфортні умови людям. Я відповідаю за медико-соціальний блок. Тому мене політичні процеси на сьогодні мало турбують.

- А, на Вашу думку, як львів’янина, чому такі події стались 9 травня? Що не спрацювало – правоохоронці? Чи навпаки, все задумане спрацювало? Кому це було вигідно?

- Ми сьогодні яку частинку нашого життя не візьмемо, воно все побудоване на суто людському чинникові. Все є в людях. Я не хочу давати оцінку ні одним, ні другим. Я в цьому випадку не можу зрозуміти, якщо люди, які проживають у Львові, говорили, що вони абсолютно не мали намірів до якихось протистоянь, чого вони йшли не з гаслами, не з плакатами, а в масках і вибухівку тримали по кишенях. Для мене це незрозуміло…

Друге: завжди існують вожді й лідери партій, батьки так званої політичної сили, і завжди є ті, хто крутися біля них. В будь-якому політичному середовищі є ті, хто наживається – люди зі знаком оклику і з плюсом, а є ті, біля яких можна поставити мінус.

Та ж сама «Свобода» в масках у Харкові не ходить. Коли відбуваються якісь інші речі, то Партія регіонів також маски не вдягає. Яка потреба була себе маскувати? Більше того, сила кожної політичної партії полягає в тому, наскільки вона організаційно дисциплінована. Якщо нема внутрішньої дисципліни партії, то сьогодні нема культури поведінки на вулиці, а завтра нема партійної дисципліни при голосуванні і прийнятті рішень.

Я колись займався дуже активно партійним будівництвом і знаю, що таке вибудувати структуру, як це важливо, подивитися, хто до тебе приходить. Бо ж за 20 років в Україну ніхто людей з космосу не привіз, з інших держав не привіз. У нас всі, що були в Народному Русі, потім перейшли в «Нашу Україну», хто був в СДПУ (о), – пішли в інші політичні середовища, зокрема у «Свободі» тих людей багато. Люди одні і ті самі, тільки суто політична якась кон’юнктура, особистісні інтереси змушують людей скакати по тих партіях, як воша по гребінці, шукати, де комфортніше, який зиск з того всього можна отримувати.

Тому треба для себе сісти і проаналізувати, і це не має робити Шурма з Харкова, чи якийсь експерт з МВС. Це повинні люди, які живуть в тому ж Львові, Харкові, Донецьку, Івано-Франківську проаналізувати, чому так сталося. Треба запитати себе: а я там був – ні, а апріорі можна мене було туди затягнути – ні, а я міг там висловлювати своє «фу» – міг, а могло моє висловлювання полягати у битті автобуса чи киданні шашкою – ні. Кожна людина має це проаналізувати, і тоді стає зрозуміло, що або є політична сила, або невгамовне середовище. Тоді постає запитання, чи має таке середовище шанс на майбутнє. Багато є питань для роздумів, і хто б не давав оцінку, він даватиме її з позиції свого досвіду, переконань, свого бачення, розуміння. І кожна точка зору має право на життя…

- Зараз багато говорять про формування іміджу такої собі неофашистської Галичини. У Харкові теж ставлять так питання щодо Західної України?

- Давайте не насаджувати вже у запитанні, чи так бачать Західну Україну. Коли приїжджаєш за кордон, спілкуєшся з людьми, то тебе асоціюють як громадянина України. Тебе ніколи не будуть оцінювати по тому, чи ти з Харкова, чи ти зі Львова. І в ту мить, коли тебе сприйняти громадянином, ти несеш всю відповідальність за те, що відбувається, наприклад, в Донецьку в шахті й на Говерлі на Івано-Франківщині. Ти несеш відповідальність за всі речі. Тебе асоціюють з всією державою. Бо так питання навіть не треба ставити. Живучи в Харкові, я патріот Слобожанщини і Галичини. Якщо я не патріот різних куточків країни, не ціную різну ментальність, – я не патріот…

Якщо ми хочемо бути патріотами своєї держави, ми повинні зрозуміти: у Львові, в якого є тисячолітня історія з дня заснування, з покоління в покоління виховувалась ментальність міщанина зі своїми культурно-мистецькими цінностями, науковим потенціалом, і ми повинні зрозуміти той Донецьк, який має неповних 150 років. І це місто заснував Джон Юз, навіть не українець, англійський підприємець, і там формувалось оце середовище. І ми повинні розуміти, що оті люди, які там живуть, працюють, ходять до церкви чи невіруючі, є громадяни України, вони такі самі, як ми. Якщо таких поглядів не поділяти, то треба офіційно заявити «Відділіть від нас такий от кусок України, бо вони не є українців, вони не такі, як ми»… Той, хто вважає себе патріотом України, має ставитися до цього дуже відповідально. І коли ви мене спитаєте, чи формує хтось образ неофашизму, тут, на Харківщині, на Донеччині, а я дуже багато їжджу, і дякую Богу, що мене сюди доля закинула, бо, освоївши багато територій, я змінив абсолютно свої погляди, які були до приїзду, я вам скажу: ніхто не формує зі «Свободи» неофашистської організації. Лишень вона сама своїми діями може це зробити і до цього понукати.

Я один раз був учасником подій, які називалися мукачівськими, перебуваючи в СДПУ(о) при повному протистояння з «Нашою Україною». Я ще тоді наголошував на тому, що нам не потрібно їхати на Закарпаття, оскільки наші опоненти створюють прецедент нашого уособлення зла. Я казав: «Якщо ми туди не поїдемо, то всьому світу покажемо, хто привіз туди всіх кореспондентів». Можна було спокійно вийти з ситуації. На превеликий жаль, моя позиція тоді не була домінуючою. Ми поїхали, нас стягнули, і ми потім побачили абсолютно інших людей в інших середовищах. Наприклад, людину, яку нам приписували, що ми її підтримуємо, як зараз пам’ятаю, його прізвище Нусер (екс-мер Мукачева Ернест Нусер. – ZAXID.NET ), через рік він опинився у списках «Пори» на виборах. А те, що витворяла міліція тоді! То потім коли Гелетей (екс-керівник Управління державної охорони України Валерій Гелетей. – ZAXID.NET ) був в Адміністрації Президента, ситуація повторилася в Генеральній прокуратурі, коли один одного виштовхували звідти.

Я для себе зробив один висновок: сьогодні, коли ідуть провокативні моменти, якщо ти справжній патріот своєї держави, в тебе повинно вистачити розуму і сили духу чимось поступитись, не принижуючи своєї гідності, заради майбутнього свого, своєї політичної сили і України в цілому. Ви не знайдете жодного матеріалу, щоб хтось з посадовців, хтось з можновладців формував зі «Свободи» якогось там неонацистського ворога. Те, що ті люди дають підстави говорити таким самим людям, як і вони, то це не можна розцінювати як формування точки зору. Це реакція на певні події. Якщо ви бачите, що викликаєте певну реакцію, то треба сидіти і думати, що ви робите.

- Пане Ігорю, повертаючись до «Свободи», до її керівництва, в одному інтерв’ю Ви заявляли, що Олег Тягнибок працював з Олександром Волковим, дуже тісно співпрацював з Петром Димінським. Звідки у Вас така інформація?

- В 2004 році, коли я був у парламенті, коли було багато протистоянь, я мав можливість спілкуватися з багатьма людьми. Я мав багато інформації, яка була актуальна на той час. І ніхто ніколи не заперечував про те, що, допустимо, та чи інша людина працює з тими чи іншими людьми. Я тоді озвучив, щоб всі прекрасно знали, з ким співпрацював. Більше інформації ви від мене не почуєте. Нехай кожен собі аналізує. Якщо той самий Олександр Волков, Петро Димінський чи Олег Тягнибок скаже, що це неправда, тоді будемо далі говорити.

- Повертаючись до іміджу Львова, Ваш колишній партійний колега Василь Шпіцер нещодавно прославився мало не ксенофобськими заявами, обговорюючи питання про встановлення пам’ятника польським професорам, розстріляним у Львові 1941 року. Це Вас здивувало?

- Я завжди вважав Василя Шпіцера поміркованою людиною. Що його спонукало саме до такої заяви - мені сказати дуже складно. Я дуже добре особисто був знайомий з колишнім послом Польщі в Україні Яцеком Ключковським, по роботі тісно співпрацюю з консулатом у Харкові. Це вже у нас сьогодні третій консул, з усіма з ними в нас було порозуміння. Вони до речі, теж дуже неоднозначно оцінювали події, які відбувалися у Львові, з певними заявами. Завжди все має свій початок і має свій кінець. Мені здається, всі непорозуміння, які виникають, мають одне коріння…

Пам’ятаєте відкриття Цвинтаря Орлят, багато львів’ян туди допустили? А коли встановлювався у нас меч-щербець. Всі проковтнули ту пігулку. Все було красиво. До речі, запитайте Олега Тягнибока, як він з Шурмою голосував у сесійному залі щодо цих питань… А потім відкривали пам’ятник у Павлокомі, коли слова, де було написано, що вони загинули від рук українських націоналістів, перев’язали українською стрічкою, і вища посадова особа держави в тому всьому бере участь, як і у Львові на Цвинтарі Орлят. Тоді запитання, чи є випадкова реакція тих людей, які «душу рвали» на собі, щоб 2004 року привести до президентства Ющенка. Це пряма зрада! А тепер, коли вже бога нема, царя нема, цар скинутий, тепер реакція людей є абсолютно адекватна до тих накопичених незадоволень і жалів від зрад. Бо те, що відбувалось в помаранчевому таборі й до сьогодні, – це не є біда політичних сил, це біда тих людей, які колись їх підтримували. А тепер ці люди зрозуміли, що їх просто використали. Сьогодні ж нема адекватної відповіді, припустимо, «Батьківщини», «Нашої України» чи Народного Руху щодо того, що відбулося зі «Свободою». Повинна ж бути якась оцінка. Будемо говорити по-чесному, треба сказати, це правильно зроблено, чи неправильно. Такої оцінки не зроблено. Це або хтось заховався в кущі і не хоче говорити, або підтримує такі дії. Тоді є чітка уява, що нас в майбутньому чекає…

- Ігорю Михайловичу, щодо іншої теми. У середовищі політиків і політологів зараз активно обговорюється питання Вашого повернення на Львівщину – на посаду голови Львівської ОДА. Чи мають підстави такі чутки?

- Скажу з двох боків: те, що про моє прізвище згадали, – лукавити не буду, мені приємно. Після 2004-2005 року мене згадують, що можу прийти на Львівщину, на роботу, що не забули, десь по самолюбству мені приємно. Я б злукавив, якби сказав, що це неправда. З іншого боку, зі мною ніхто на такі теми розмови не вів, ніхто нічого не пропонував. Я шостий рік працюю у Харкові, працюю, з моєї точки зору, одержимо. Не займаюся сьогодні політикою. Ви мене ніколи не побачите на якихось партійних заходах. Займаюся господаркою. Розумію, що між колишнім парламентарем, а сьогодні чиновником, від кабінетів Верховної Ради до життя людей на землі, в селах, є величезна прірва. Можна прийняти прекрасний закон, постанову, але якщо нема дисциплінованої вертикалі влади, і не будуть домагатися впровадження, введення і виконання цього законопроекту, всі намагання політиків є ніщо. Дуже багато речей, які сьогодні врегульовані постановами, указами, законами, але вони не виконуються, десь обламуються на якомусь щаблі – на обласному районному, на рівні села і селища…

Говорити про якусь доцільність мені особисто приймати рішення і міняти роботу… Я львів’янин, я справжній львів’янин, справжній патріот, я в цьому переконаний. І мене з моїми цінностями, принципами і «людськими мухами» не відкинули у Харкові, ні в місті, ні в області. І я вважаю, що для того, аби зрозуміти глибинно, що відбувається в Україні, треба не на екскурсії на один-два дні їздити, а їздити працювати, зрозуміти, чим живе інша територія.

Від добра добра не шукають. Якщо я сьогодні говоритиму про зміну роботи, то мене ні діти, ні дружина ніколи не зрозуміють. ( Сміється) А що стосується державної служби - це як військова служба: якщо в службі побачать, що треба кудись іти, звичайно, можна відмовитись, але якщо відмовишся, ти уже не солдат. Що стосується взагалі майбутнього, мене доля навчила: ніколи не кажи ніколи. Усіляке може бути. А стосовно конкретної пропозиції щодо Львова - ніхто її не робив, ніхто зі мною її не обговорював, і в мене таких помислів нема. Єдине, що коли почалися всі оті інформаційні приводи, в мене була розмова з головою Харківської облдержадміністрації, він мені каже: «Тобі що, тут погано? Щось не так?». Я кажу: «Ні».

Кращого способу спалити, нашкодити і нагадити немає, як повідомити в пресі про якусь подію. Чи це спроба забити клин в моїх взаєминах з Михайлом Цимбалюком, чи розхитати взаємини тандему Шурма-Добкін, який шостий рік іде разом і щось спільно робить, – це запитання не до мене. Потрібно зрозуміти, звідки це все йде. Ніяка інформація безслідно не проходить і потім аналізується. В таких випадках мушу сказати, що кожна людина безсила перед тим, що про неї можуть написати чи вигадати.

- Разом з тим, цього року Ви вдруге поспіль стали лауреатом рейтингу "Харків'янин року" в номінації "Державні і громадські діячі". Чи легше Вам працюється у Харкові?

- Ви собі не уявляєте, як це для людини, яка прожила 50 років у Львові! Якщо взяти всіх львівських, не залежно, хто вони є – рухівці, регіонали, республіканці, соціалісти, навіть комуністи чи есдеки, – вони мають свою особливість, щось таке ментальне, що їх відрізняє від людей на іншій території. Не уявляєте, що таке приїхати на зовсім невідому територію, взагалі нікого нема, і ти починаєш в такому віці без квартири на перших порах все з початку і працюєш… Тими номінаціями ("Харків'янин року" - ZAXID.NET ) займається група людей, яка була завжди ближча до помаранчевих, ніж до біло-голубих. Перший раз це було настільки несподівано, мене вразило. Не все так просто і гладко, як здається на перший погляд. Бо період становлення завжди супроводжується тими людьми, які тебе підтримують, і тими, які палки в колеса вставляють. Бо була і така реакція, «що в нас, в Харкові, своїх  людей нема, що поприїжджали тут». Вже ким тільки я і не був… І коли тебе обирають – це дуже приємно, а коли через рік це повторюється – це ще більша несподіванка. Я так аналізував ситуацію, по різних номінаціях дивився. Фактично ніколи нема повторення тих самих людей. Це приємно мені як людині. Дорослі люди, вони, як діти, їм також приємно, щоб їх хвалили за якісь добрі справи. З поганими справами, провокативними, підривними, мені, думаю, двічі поспіль такої честі не було б.

- Зараз Ви в Партії регіонів, раніше були есдеком. Обертаючись назад, як вважаєте, якою була причина того, що на початку 2000-х років СДПУ(о) не змогла успішно реалізувати свій сценарій?

- Вважаю, що соціал-демократична ідеологія завжди була, є і буде затребувана. Сьогодні, на превеликий жаль, центристської лівої сили в Україні нема. А це велика біда і велика небезпека. Якщо соціальні гасла потрапляють на поле радикального націоналізму, то може відродитися дуже небезпечна категорія людей. Якщо сьогодні в українському політикумі не відродиться політичне середовище, що стоятиме на позиціях соціального захисту людей, можуть відбутися небезпечні, непоправні речі. Не може соціальна риторика і робота попадати ні в лівий, ні в правий радикальний рухи. Це дуже небезпечно. Часто люди кажуть, що ми сповідуємо європейські цінності. Та майже вся Європа соціал-демократична, соціалістична, тими ідеями живуть десятками років і під тими прапорами червоними, які на сьогодні так викликають збурення. Ніхто там істерій не влаштовує…

- Наостанок скажіть, як оціните розвиток і реалізацію угоди про співпрацю між Харківською та Львівської областями?

- Дуже повільно, але це перші кроки. Хороші зерна ми сіємо. Це буде та противага всім дуже небезпечним явищам і тенденція, які на сьогодні в нас існують. Це і обмін театралами, і на рівні політиків, як, наприклад, наша міська рада їздила грати в футбол з Львівською міськрадою. Це краще, ніж бажання щось протиставити. Це приїзди митців, художників, науковців. Все те, за чим є майбутнє.

Також хочу додати, що у Харкові був безпрецедентний захід, який у Львові оцінки не отримав ні від «свободівців», ні від націонал-патріотів... Не секрет, що в Харкові домінуючою релігійною силою є Українська Православна Церква Московського Патріархату, це закономірно, іншого тут ніколи не було. Тим не менше, вольовим рішенням губернатора Харківської області було прийнято рішення про поновлення пам’ятної дошки Кардиналу Йосипу Сліпому. Для більшості регіоналів, які проживають у Харківській області, Греко-католицька церква є незрозуміла. Не можна сказати, що їх не підтримують. Але вони якщо віруючі, то віруючі православної церкви. Але щоб не дати лівим радикальним силам зірвати відкриття цієї дошки, регіонали, будучи чужими релігійно і невмотивованими, не дали лівим силам зробити щось подібне, що відбулося у Львові 9 травня… За такими речами, мені видається, є майбутнє. Це був такий собі крок назустріч.

Довідка ZAXID.NET

Шурма Ігор Михайлович народився 26 вересня 1958 року у Львові. Трудову біографію розпочав фрезерувальником Львівського заводу електровимірювальних приладів. У 1976 року вступив і в 1982 році закінчив Львівський державний медичний інститут. 1980-1982 рр. – санітар станції швидкої допомоги Львівської міської клінічної лікарні; 1982-983 рр. – лікар з гігієни харчування районної СЕС. 1983-1986 рр. – старший лаборант кафедри фармхімії Львівського медінституту. 1986-1995 рр. – уповноважений лікар Львівського обласного комітету профспілки працівників охорони здоров'я. 1995-1996 рр. – завідувач відділу обласного підприємства «Медтехніка». 1996-1998 рр. – директор ТОВ «Декада-Львів». 1998-2001 рр. – начальник відділу планування, обліку і підготовки кадрів Львівського обласного управління охорони здоров'я.

В політиці – з 1999 року, коли вступив до лав СДПУ(о). З 2000 року – член політради партії, з 2001 р. – секретар Львівського обкому. З березня 2003 року – заступник, з серпня 2007 року – перший заступник голови партії. Делегат XV—XXI з'їздів СДПУ(о). У 2002-2006 р. – народний депутат України, обраний за партійним списком. Член комітету Верховної Ради України з питань охорони здоров'я, материнства та дитинства.

З 2006 до 2010 р. – заступник Харківського міського голови. З березня 2010 р. – в.о. заступника голови Харківської облдержадміністрації з соціальних питань, 13 квітня 2010 року призначений заступником голови Харківської облдержадміністрації з соціальних питань.