Неймовірна пишнота давніх часів

Хто його зна, але здається, що сучасні дівчата й жінки незрівнянно чарівніші від своїх попередниць давніх часів. Сьогодні дівчина одягне джинси і майку, ну можливо ще деколи светр і куртку – і вона королева, яка може легко причарувати й звабити будь кого. А в давнину жіночій статі для привернення до себе уваги чоловіків чомусь конче потрібні були сотні й сотні різноманітних витончених тканин, убрань, фасонів, і це стосувалося не лише багатих містянок.

Ось лише перелік товарів зі складу далеко не найбагатшого львівського купця Михайла Алвізія, які наприкінці XVII століття мали би бути предметом зітхань не однієї тодішньої львівської модниці. У цьому доволі довгому переліку знаходимо: флорентійські і турецькі атласи, кромраси, китайки, гданські гараси, свисти, шоти, саї панські, ляйпцізькі і сатанинські, фередини, чорні муари, гданські полатласи, дими, терпетиани, венеційські табіни, турецькі мухаїри і адамашки, чорні купітелі, турецькі, татарські, німецькі мухаїри, мухаїрові галадзюки, попеліни, пасисті бурати, бомби цитринові і цеглясті, італійські бомбазини, променисті тавти, вишневі тузлуки, несокорові єдвабниці, кіндіаки, мендзеляни, багазії, канети і ще багато (!) матерій, які своїм походженням, виглядом і назвою становлять нині загадку навіть для прискіпливих дослідників.

Наприклад, переклад різних видів лише однієї матерії вимагав би не лише глибоких знань тогочасної торгівельної географії, а й специфіки ремісництва найвіддаленіших регіонів Сходу і Заходу, що для нас тепер майже втрачено. Тут укотре не виходиш із дива, якою ж витонченою і різноманітною була тодішня жіноча мода, порівняно зі сучасною. Лише одного жіночого накриття голови у вигляді чалми чи тюрбана Михайло Алвізій мав у своєму крамі вісім ґатунків: гамані, сілли, гаси, верегези, черкези, дикампури, ракспенди, нікампури. Чим вони різнилися між собою, можемо лишень здогадуватися.

В особливому відділі краму були мережива, нашивки, панчохи і рукавички. Мережив інвентар налічує сотні ліктів, і це мережива золоті і срібні, єдвабні, кипарисові, сніжні, чорні і барвисті. Між нашивками знаходимо корделі, нашивки золоті і срібні, стіжки, політички, венеційські шихи, нитки золоті й срібні, голландські шнури і т. ін. Далі панчохи чоловічі й жіночі, єдвабні, стаметові і вроцлавські, мєшки сакевські, паси стамбульські, мукадинові, гданські і пістряві, і врешті рукавички замикають перелік товарів цього модного краму кінця XVII століття.

Львівські містянки своєю елегантністю, пишнотою вбрання і багатством прикрас збуджували заздрість шляхтянок. Розпорядження міської влади були безсилі перед замилуванням розкішшю і ніколи насправді не виконувалися серйозно львівськими райцями, бо суворі звичаї ті мали б насамперед впроваджувати серед своїх дружин і доньок. У XVI столітті вже мало хто у Львові згадував про розпорядження міської влади 1383 року, підтверджене 1401 року, яке забороняло запрошувати на весілля більше 16 гостей, готувати більше 4 страв і наймати більше 2 потішників, а породіллям - використовувати дорогі тканини. Що лишень було красивого і дорогого, знаходимо у львівської патриціанки: коштовне каміння, перли, златоглав, єдваби й мережива; варто відзначити, що ця елегантність певною мірою віддзеркалювала цивілізаційний розвиток, і була вона не лише зовнішньою і святковою, про людське око, але охоплювала усі сторони життя.

Здається, що коли львівські містянки виряджалися, то мали б виглядати як візантійські Мадонни, стільки на них було золота, перлів і діамантів. Особливо блискучими у прямому й переносному сенсі були вірменки, бо їхні батьки й чоловіки вважалися найбагатшими львівським купцями. Не дарма знаменитий львів’янин Ян Алембек (1570-1636) називав вірмен «мужами пишноти»; багато було в них східної марноти, і «полюбляли вони багатством убрання, виставлянням напоказ діамантів, перлів і золота, надмірною розкішшю зброї, блиском та гучністю весільних учт засліплювати навколишній світ». Розкіш вірмен була неймовірною, і це виявлялося в усьому. Вірменський мандрівник XVII століття Сімеон Лехаці (1584-1639) так описує богослужіння у львівській вірменській церкві: «У святкові дні Літургію служить єпископ у дорогому омофорі і безцінній золотій короні, унизаній коштовним камінням й великими перлами. Одного разу поляки донесли своєму королеві, що ця корона перевершує його власну, і той був дуже засмучений».

Що ж до львівських вірменок, то вони якнайдовше зберігали своє розкішне східне убрання; їхні смуглясті личка прикрашало щире золото, а запальні очі ушляхетнювали діаманти й перла. Не будемо тут наводити переліку вбрання й прикрас вірменських дівчат, бо це займе дуже багато місця, а згадана вище пані Розалія Зиморовичова поряд із ними виявиться доволі скромною містянкою. Лише коротко згадаємо, що одна з вірменських дівчат - «Ганухна панна, Серепкова дівка», «виглядала, як дукат» – уся в золоті. Окрім незчислених діамантів, рубінів і перлів, в її гардеробі було усе геть золоте: золоті тканини, золоті коміри, золоті кутаси, золоті сорочки, золоті «мухрами», золоті «мухаїри», золоті «казмури», золоті «мазгаби» і ще безліч золотих, незрозумілих для нас речей, призначення яких, напевно, втрачено для нас назавжди.

Уже наприкінці XVII століття, в часи загальної руїни Львова, виснаженого облогами і контрибуціями, коли більшість багатих містян зубожіли, вірмени й надалі продовжували дивувати місто своєю непомірною пишнотою, що викликало обурення решти львів’ян. Міський інстигатор (прокурор) Станіслав Карвовський 1684 року позивав перед райцями сеньйора вірменської нації Яна Яськевича за надто розкішне весілля, який той влаштував своїй доньці, а пана молодого Бобрикевича, вірменина з Кам’янця-Подільського, за те, що той брав шлюб у занадто розкішному вбранні.

«Пан Яськевич, – говорить інстигатор у своєму позові, – понад стан і кондицію міську, так розкішно вирядив свою дружину й доньку – панну молоду, так багато й вишукано, з такою великою кількістю золота і дорогого коштовного каміння, що надмірність була неймовірною. Коли панна молода йшла до шлюбу вулицею Вірменською, більш аніж половина людності львівської, яка тут зібралася, аби подивитися на це диво, бачила, що панна молода була у строї, який нещодавно дістали для себе молодята від магнатів, володарів королівства, зокрема у діамантовій короні зі страусячим пір’ям на голові, також страусяче пір’я, неначе якась можновладна пані на фігуру пришпилила, шлюбні шати всі були у золоті, і про їхню коштовність можна судити лише з того, що одна спідня сукня коштувала 1 200 злотих (тодішня вартість 100 (!) волів – прим. І. Л.), і навіть соромно тут перед судом згадувати, самі панчохи і гаптовані черевички коштували близько 200 злотих (тодішня вартість 4 000 (!) гусок чи 8 000 (!) курей – прим. І. Л.), і яку суму ми б отримали, якби можна було полічити вартість усього вбрання та інших речей, які були на панні молодій і пані Яськевичевій з голови до ніг! А пан молодий Бобрикевич, окрім інших шат, мав кунтуш, увесь соболями підшитий, з золотими ґудзиками і коштовним камінням, навіть черевики, на подив глядачам, мав золотом гаптовані. А коли доходить до сплати міських податків, пан Яськевич стільки дає, скільки інший убогий містянин…».

Не менше нарікань у львівського містянства викликали й розкішні єврейські весілля, які відзначалися надзвичайною пихою і великим витратами, про що свідчать протестації міста, зокрема протестація усіх станів міста Львова від 1639 року: «…євреї у єдвабах, кунах і соболях ходять. Не кажучи вже про весілля і учти євреїв львівських, які по-шляхетському, в каретах, ридванах, запряжених шестіркою коней, гайдуками обсаджених, до міста в’їжджають при музиці панській, при лікерах коштовних, при полумисках достатніх, публічно з великою помпою себе виставляють…» Та й єврейські сейми 1607, 1643, 1644 років ухвалювали рішення проти надмірно багатих весіль, однак це мало допомагало. Деякі родини після великих витрат на весілля просто розорялися.