«Незалежність — це єдина можливість бути собою»

Вчора, у День Незалежності України, на Меморіалі пам’яті Героїв Небесної Сотні відбулася зустріч із Юрком Вовкогоном, культурним менеджером, менеджером YMCA Lviv, автором і режисером артпроєктів та хепенінґів і захисником України.

Юрко прочитав Лекцію Незалежності під назвою «Бути собою» — про пошук відповіді на запитання «чому я пішов воювати?», про війну на полі бою і у площині слів та думок, про те, як із мрії про Незалежність виростає нова реальність, про різні виміри Незалежності та речі, що без неї неможливі, а також про те спільне, що дає перспективу і посилює віру в перемогу — цінності, працю, пам’ять.

ZAXID.NET публікує повний текст лекції.

***

Дуже тяжко говорити про Незалежність у той час, коли інші хлопці та дівчата за неї воюють. Коли зараз сотні людей в боях, тисячі в госпіталях, в полоні, десятки тисяч очікують звісток про зниклих безвісти та сумують за загиблими. Але говорити треба. Бо наша війна точиться також і у вимірі слів та думок. Можливо, й мої слова допоможуть комусь знайти слова власні чи просунутись у думках на крок далі.

Дякую захисникам і захисницям України, що можемо зараз користуватися нашою Незалежністю, жити, вільно збиратися та спілкуватися, бути зараз тут. Не забуваймо підтримувати наших воїнів ресурсами і діями, підтримувати сім’ї тих, хто воює, тих, хто в полоні, тих, хто отримав інвалідність, сім’ї тих, хто загинув, захищаючи нас.

Найважливіше я щойно сказав. А тепер до лекції.

Я не є інтелектуалом, як Тарас Лютий [філософ Тарас Лютий читав першу Лекцію Незалежності у Львові в серпні 2020 року; тема — «Культура: де моя/наша незалежність?», відеозапис], не думаю настільки довго, багато і методично, щоб розповісти нові розумні речі. Я не є письменником, як Галка Крук [поетка Галина Крук прочитала 2-гу Лекцію Незалежності — під назвою «Людина супроти війни» — минулого року] і, слава Богу, не перепускаю через себе таку кількість емоцій, щоб могти своїми словами торкнутися ваших сердець.

Я не є викладачем і не маю досвіду публічних виступів.

В чому я себе можу називати експертом, пов’язаним з публічністю, то це хіба в інтерв’ю та у відповіді на питання «чого ти пішов воювати?». Оскільки я є менеджером культури, то ще мав багато питань про культуру і війну у різних комбінаціях. І відповіді на ці питання так чи інакше стосувалися поняття «Незалежності». Ще я, як і більшість із нас, є носієм колективного досвіду отримання «Незалежності» нашою країною та свого унікального досвіду «Незалежності», пов’язаного з дорослішанням танерівною боротьбою із різними «залежностями». Окрім того, останні півтора року я ще став власником нового досвіду боронити «Незалежність», перебуваючи в стані абсолютної залежності у званні солдата Збройних Сил України.

Тому у нинішньому міркуванні вголос (яке є радше лейтмотивом для нашого спільного набування чи інспірацією для ваших особистих роздумів, аніж класичною лекцією) всі мої думки виходитимуть саме з цього досвіду або з’являться випадково.

Отож.

Чому я пішов воювати?

Спершу це питання мені здавалось дурним, а відповідь очевидною: бо якщо не воювати, то нас завоюють. Знову на цю землю прийдуть окупанти — і ми втратимо свою Незалежність. Але я не люблю повторюватися, тому в кожному інтерв’ю намагаюсь придумувати іншу відповідь, навіть якщо не повністю згоден із нею.

У наступних інтерв’ю я вже розповідав, що моє рішення виходить з усвідомлення себе в історії. Що я з дитинства цікавився історією України, і що в нас ніколи не було ще такого сприятливого моменту, щоби вирватися із залежності від імперії, яка нас майже перетравила.

Потім розповідав, що йду воювати через відчуття справедливості. І це теж було правдою, і якоюсь мірою було про Незалежність.

Тоді ж я пробував думати, чим для мене є Україна, і визначив її як «мрію, що передається у спадок». Це саме стосується й Незалежності — найбільшої мрії народу, який століттями жив у залежності. Так сталося, що люди з-посеред цього народу, які мали загострене почуття гідності і справедливості, раніше чи пізніше стикалися із погордою окупантів і байдужістю, боягузтвом, невіглаством співвітчизників. Вони або обтинали паростки свого життя, або розбивались об стіну байдужості, але передавали далі мрію про Незалежність, коли ти сам собі господар у своєму домі.

Зрештою ця мрія про Незалежність поширилася на великі прошарки освічених і менш освічених представників нашого народу. І вже за останню сотню років ми кілька разів ось-ось її здобували — і кілька разів за цю мрію нас майже знищували. Не знищили. Але ті, хто вижили, боялися навіть згадувати про неї. Знов ця мрія стала справою одиниць, які пам’ятали і одиниць, які відчували й думали. Зрештою інерція від зусиль тисяч життів цих людей розвалила тюрму — і наше населення отримало свою Незалежність майже не страждаючи, не виборюючи її, не цінуючи і не зовсім розуміючи «на що її намастити». Так я собі коротко уявляв нашу історію і розповідав у 2014 році, що йду воювати не за більшість своїх співвітчизників, до яких особливої симпатії не відчував, а за відчуття спільності та вдячність до тих людей у всіх поколіннях, які передавали мрію про Незалежність. Як виявилось, розуміння Незалежності у мене тоді ще було дуже абстрактним.

Виговорившись такими шаблонними пафосними нісенітницями, в наступних інтерв’юхах я почав докопуватися до своєї особистої мотивації. Знову через шаблони, вже емоційні: від «як я подивлюся в очі дітям, батьки яких загинули?» до «інакше я би спився від сорому». Тоді я пояснював щось на зразок: «Це ніби, коли їдеш в трамваї і п’яні бидляки починають хамити дівчині. Ти знаєш, що це не твої проблеми і що є поліція, яка має таким займатися, що навколо є інші люди, які мовчать, а могли би і щось зробити, що можеш вихопити — і скоріше за все таки вихопиш, але змовчати ти не можеш, бо ти цей сором відчуваєш просто на фізичному рівні, і дискомфорт від нього більший, ніж біль, який тобі можуть завдати. Просто твоя психіка задля самозбереження врубується — і ти вже сам, повністю не усвідомлюючи, щось їм кажеш і починається бійка». Цей твій сором, мабуть, і є вихованням, переданим тобі твоїми рідними, а їм — від їхніх батьків. Твоя базова прошивка, спосіб думання про себе і про своє місце в житті. І це відчуття теж стосується Незалежності.

Якийсь час мене як людину, причетну до розростання культури, діставали питаннями на зразок: чому люди, створені не для війни, а для мистецтва, ідуть воювати? На що доводилось відповідати, що ніхто не створений для війни і ніхто не народжується з автоматом в руках, і що, зрештою, творці античної цивілізації, з якої виростає європейська культура, відомі нам філософи, драматурги, поети і скульптори були теж воїнами і захищали свій світ нарівні з усіма. Тоді я задумувався над тим, що саме мені хочеться зберегти, і відповідав, що оці всі концерти, виставки, афтепаті, розмови про книги і проєкти, і цих людей, з якими цікаво. Щоб вони й далі могли робити нові незвичні речі. За це відчуття спільної радості. Я не є митцем, не маю стільки часу і сміливості, щоб ризикувати добробутом своєї сім’ї заради творчості, але я можу хоч якось долучитися, щоб зберегти цю можливість для інших. Щоб зберегти наш спосіб життя. І це також пов’язане з Незалежністю.

Перед повномасштабним вторгненнями ми з Лесею Сорокопуд та Уляною Горбачевською, з командою YMCA Lviv та нашими чудовими співаками і співачками працювали над оперою-міфом «Ukraine – Terra Incognita». Цей твір присвячений Василеві Сліпаку, співаку, який пішов воювати, щоб захистити для нас можливість вільно співати і творити. Ця опера базується на давніх українських піснях. І я довго думав про те, як ці пісні проростали із долі в долю, пробилися крізь століття — і прийшли до нас знову актуальними. Відтоді я почав говорити в інтерв’ю, що пішов на війну радше через естетику. Щоб захистити наше почуття краси. Краса цієї землі, яка через людей, здатних відчувати, трансформується у спів чи візерунки, у мову й образи, які вона вибудовує, у поведінку — етику як естетику спілкування. За наше унікальне бачення краси цього світу.

Я не хочу сказати, що воював за Незалежність, але я воював за речі, які неможливі без неї.

Всі ці речі, про які я говорив (усвідомлення, вдячність, виховання, любов, краса), інші, про які не встиг розповісти, й ті, до яких не встиг додуматись, поєднуються в одне базове екзистенційне поняття «Бути собою».

Саме до цього зводяться інші відповіді інших хлопців та дівчат, які пішли воювати. Чи це буде «за дітей» чи «за свой двор», чи помститися за смерть друзів, чи щоб довести щось дівчині, начитавшись книжок, чи посварившись із близькими, з розуміння, що «краще хай я загину, ніж молодші», з авантюризму, чи просто було соромно перед пацанами закосити. Щоб там не було, воно однаково зводиться до можливості самому собі обирати свою долю. Якою би вона не виявилася, вона буде твоєю. Найгірше — коли її вибирають замість тебе.

Саме це відчуття своєї унікальності робить нас людьми. Саме для цього існує кожен народ. Саме для цього нам Незалежність.

Як на першій Лекції Незалежності сказав Тарас Лютий: «жити за нас ніхто не може, творити за нас нашу культуру ніхто не може».

Ніхто не зможе бути тобою, крім тебе самого. Ніхто не побачить світ таким, як його бачиш ти. Ніхто не відчує красу світу, як її відчуваємо ми. Ніхто не складе таких пісень, не придумає таких легенд, не намалює таких орнаментів, не заграє такої музики. Якщо ми зникнемо, цей світ стане бідніший.

Якщо ми не зможемо бути собою, то нащо тоді бути?

Чим для нас була Незалежність?

Зараз ми святкуємо 32-гу річницю Незалежності України.

І в мене виникає питання, чи може незалежність бути неусвідомленою? Чи обов’язково розуміти свій стан чи можливості, щоб приписувати собі цю якість?

Наскільки ми розуміли, для чого вона нам була?

Коли я кажу «ми», то маю на увазі такий узагальнений і неоковирний конструкт як народ України. Хоча це таке собі неточне утворення, але речі, про які говоримо, настільки тривалі і замішані на масовій свідомості, що можемо собі це дозволити.

Останні тридцять два роки для більшості з нас «Незалежність» було патосним абстрактним словом, яке перетиналося з реальністю раз в році 24 серпня у вигляді вихідного дня, масових гулянь, вишиванок і жовто-блакитних прапорців.

Для декого «Незалежність» була не менш патосним і далеким поняттям для позначення спадку боротьби попередніх поколінь.

Вона, напевне, відчувалася тільки невеликим прошарком повстанців, котрі дожили, як перемога ідеї, за яку вони боролися від юнацьких часів і за яку полягли їхні побратими. Дисидентами, які поміняли свою кар’єру на роки в таборах і перетворили свої життя та життя своїх сімей на постійний страх і цькування. Інтелектуалами та митцями, яким було душно в рамках потворної тоталітарної системи. Для них це була символічна перемога, ейфорія, а далі знову розгрібання побутових питань і суспільного невігластва.

Для старої партійної номенклатури — це, звісно, була ідеологічна поразка, для молодших комсомольців — нові можливості без тиску старої номенклатури пробиватися по життю і не городити ідеологічну муть.

Для більшості постсовіцького населення Незалежність позначала крах звичного розміреного бідного життя і ефемерну мрію про «заморське» багате життя, яке настане автоматично. Ніби колгоспна стайня завалилася, і всі перебігли в супермаркет, але з’ясувалося, що в кишенях нема грошей.

Я не беруся точно визначити, як усвідомлювалася суспільством вага Незалежності, а відповідно чи була у нас ця Незалежність. Мені здається, що це такий дар чи властивість, що з’являється тільки, коли ти нею користуєшся.

У цьому сенсі мені дуже подобається поділ на три етапи, про які говорив Тарас Лютий на першій Лекції. Він символічно починав наше прагнення Незалежності від Василя Стуса і далі кожне десятиліття означував Майданами: Революція на граніті, Помаранчева революція, Революція Гідності.

Для мене важливий сам принцип, що Незалежність з’являється тільки тоді, коли за неї борешся. І ще дуже символічно, що наша Війна за Незалежність починається саме з Революції Гідності. Бо тільки ті, для кого важлива Гідність, можуть прагнути Незалежності.

Рабам Незалежність не потрібна, вони з усім змирилися. Щодо цього мені нагадуються дві фрази античних мислителів, у яких було трохи більше, ніж у мене, часу думати над цим всім. Фраза Цицерона: «Раб мріє не про свободу, а про своїх рабів». І, здається, Марк Аврелій: «більше за свого наглядача раб ненавидить іншого раба, котрий втік на волю». Зараз ми можемо оцінити вагу цих слів. Після Революції Гідності, коли ми показали своє прагнення до вільного життя, на нас напали раби, для яких наша воля буде щоденним докором через їхнє боягузтво.

Раби, на яких ми донедавна були дуже схожими. Які для нас є кривим дзеркалом, щоб ми могли відходити від нього якнайдалі.

Минулої Лекції Незалежності Галка Крук сказала: «Супроти війни людина може протиставити гідність, гідну смерть, внутрішню цілісність, яку намагається відновлювати попри всі випробування. Нинішня війна є війною за цінності, тому вона така запекла — йдеться не лише про територію, а про наші вартості, саме наше існування».

Тепер ворог хоче нас знищити через наше бажання Незалежності. І Незалежність стала для нас настільки реальна, як і саме життя. Ми щодня бачимо, які жертви доводиться платити заради неї, ми втрачаємо своїх близьких і відчуваємо біль за своїх незнайомих.

Так сталося, що Незалежність ми починаємо розуміти в порівнянні із нашими ворогами, у яких її нема, починаємо її боронити, бо усвідомлюємо, що саме можемо втратити, і починаємо цінувати, побачивши ціну, яку за неї платимо.

Чим для нас Незалежність є зараз?

Незалежність зараз для нас є синонімом виживання. Бо сценарій підкорення не вдався. Ця війна йде на знищення.

Війна — це колективна гра. Виживання кожного з нас зараз залежить від життєздатності нашої спільноти. Зараз війна стала каталізатором формування нашої ідентичності. Перетворення натовпу в осмислену єдність. Звісно, це не початок. Наша єдність формувалася на революціях та фестивалях, навіть на футбольних матчах і навіть на Днях Незалежності. За останні тридцять років пішли кіловати творчої впертості письменників, музикантів, художників, перекладачів, менеджерів, які прирікали себе на скромне життя, працюючи для непопулярної і неприбуткової української культури. Впертості людей, які поверталися із заробітків і виховували дітей тут. Роботи вчителів, науковців, навіть деяких чиновників)). На Революції Гідності українське стало модним. Із війною стало зрозуміло, що ми теж сильні. Із повномасштабним вторгненням те, про що говорила меншість, стало очевидно більшості. Зараз у нас експрес-режим націєтворення на основі спільної пам’яті, спільної праці та спільних цінностей.

Сформулювавши більш відповідно до реалій, вибравши саме осердя, я б говорив про:

• спільні втрати
• спільну праця для перемоги
• спільну культуру

Спільні втрати (чи перетворяться вони на спільну пам’ять?)

Ми втрачаємо дітей, втрачаємо цілі міста, пам’ятки культури, природу…

Втрачаємо кращих людей, котрі мали би з нами творити Україну, в якій ми б хотіли жити.

Ніщо не може замінити ці втрати чи зробити їх легшими, але єдине, що не дозволить їм стати даремними, — це наша пам’ять. Пам’ять, яка продовжить їхні життя хоча б у наших спогадах, звідти роблячи нас кращими, сильнішими, співчутливішими до тих, хто теж втрачав.

Від того, чи ми не забудемо, залежить, чи наші втрати стануть нашою пам’яттю.

Ми мусимо подолати ще одну нашу спадкову колективну хворобу — амнезію. Чи не кожного покоління українці, щоб вижити, стирали з пам’яті своїх вбитих та своїх кривдників.

Колись у студентські часи мій товариш Ростик Покладок розказав, що розповідав своєму племіннику, школяру молодших класів, про Другу світову і повстанців. Тоді малий спитав: «А ви вже помстились за них?». Мабуть досі ще ні, але ми вже в процесі. І маю надію, що ми не забудемо ні беркутівців з тітушками, ні коригувальників, ні виконувачів російських замовлень в політиці та культурі, ні тих, хто краде волонтерську допомогу, ні тих, хто робить собі військову кар’єру, байдуже відправляючи наших солдатів на м’ясо, ні тих, хто вимагає хабарів з військових з інвалідністю…

Не покаране зло повторюється. Основне — не забувати. Як у фільмі «Мементо», як у «Грі Престолів». Валар моргуліс.

Ми маємо щоранку вставати і повторювати імена тих, кого любили, і також імена своїх кривдників. Тих, хто забрав життя наших близьких.

Моя подруга Ані Саакян у ще нерозшифрованому інтерв’ю про своє волонтерство у відповідь на питання «Чому вона не поїде жити за кордон?» сказала, що їй нецікаво спілкуватися з людьми, які не відчували втрат.

Що робити із втратами?

Пам’ять про наших близьких людей, про їхні найкращі риси не дає нам опустити планку вимог до себе. Поки ми пам’ятаємо їх, якими вони були і хочемо ставати такими, ростити дітей, щоб вони були схожими на наших друзів, — їхні смерті не будуть безглуздими. Тільки своєю пам’яттю ми можемо надати сенсу цим втратам.

Можливо спільні загиблі друзі, якщо ми їх справді любили і хочемо їх пам’ятати, вирвуть нас зі столітнього прокляття непотрібних внутрішніх чвар через дрібниці.

Я з дитинства читав історію України як найулюбленішу книжку, сповнену надій і розчарувань, героїзму та підлості. Вона, як серіал, де наприкінці кожного сезону все летить шкереберть і треба починати не те що спочатку, а зі ще більшої розрухи. Це алгоритм нашої історії: героїчно здобули — безславно змарнували. Це вавилонська вежа нашої державності, коли ми починаємо говорити різними мовами через те, що не хочемо слухати одне одного.

Відколи я у Львові, коли чую поміж знайомими нарікання на інших, я повторюю: «Ми ж разом поїдемо на Сибір, в одному вагоні».

Нас досі роз’єднує наша підліткова емоційність, коли ми робимо собі завищені очікування. Хочемо, щоб ідеал настав тут і зараз, без докладання зусиль, без нудної роботи. І в результаті отримуємо глибоке розчарування, що вийшло воно не таке гарне, як нам би хотілося. Потім йде знецінення всієї праці і взаємні звинувачення. Це наша історія. Історія всіх, хто хотів Незалежності і випустив її з рук.

Вона може долатися тільки спільною пам’яттю, спільною мовою, спілкуванням. Для цього нам треба було б зробити багато роботи в культурі, щоб було вдосталь речей, про які могла б говорити наша, за висловом Бенедикта Андерсона, «уявлена спільнота».

Зараз ми стаємо спільнотою, яка зустрічається на поминках і похоронах.

Зараз цю роботу за нас зробили наші загиблі, перетворившись на історії про себе, давши нам ці історії як спільну пам’ять. І вже від нас залежить, чи не змарнуємо ми цей подарунок.

Чи зможемо ми, дивлячись на іншу людину, до якої ніколи не відчували симпатії сказати: вона була на похоронах мого друга, він з нею чомусь-таки спілкувався, значить наші розбіжності таки не суттєві. Якщо ми зможемо через пам’ять про наших друзів у разі потреби прийти на допомогу іншим людям просто тому, що вони теж їх любили і їм теж болить ця втрата, значить в нас є шанс…

Я думаю, що Євген Гулевич сказав би, що в цьому моєму тексті бракує структури, Олег Клюфас сказав би, що цей текст недостатньо вигадливий і каламбурний, а Сергій Кемський — що в ньому замало закликів для соціальних змін. Але, хлопці, він все одно писався, щоб врахувати і вашу думку [Євген Гулевич, дослідник, філософ, редактор, загинув у бою під Бахмутом, на Донеччині, 31 грудня 2022 року; Олег Клюфас, поет, перекладач, філософ, загинув 13 червня 2023 року в бою під Бахмутом; Сергій Кемський, політолог, журналіст, громадський активіст — Герой Небесної Сотні, був убитий на вулиці Інститутській в Києві від пострілу снайпера 20 лютого 2022 року].

[хвилина мовчання]

Хотілося б, щоб нас єднала спільна радість від відчуття краси на концертах, спільні почуття від книг, задоволення від спільної праці на волонтерці, від спільних перемог над ворогом.

Спільна праця (чи достатньо її буде?)

Праця розставляє все на свої місця, бо коли доводиться мішки тягати, залишаються ті, кому воно справді треба.

Наша праця зараз називається війною. Вона з найвищими ставками, найбільшою емоційною амплітудою, найбільш виснажлива, з найбільшими ризиками пересваритися. І з огляду на те, що воюємо з набагато більшим за всіма параметрами ворогом, nj вона буде тривалою і на виснаження.

Сильнішому ворогу ми можемо протиставити тільки мобілізацію всіх наших зусиль. Наша армія менша кількісно і поки що значно поступається за обсягом озброєння. Хлопці й дівчата все одно роблять неймовірне — стримують орду. Вони, як би це пафосно не звучало, ціною своїх життів, каліцтв, щоденного виснаження дають нам час, забезпечують нашу Незалежність.

Як ми всі використаємо цей час, таким і буде наше майбутнє.

Найважче в роботі — робити. Найлегше — придумати, чому ти не робиш. Найстрашніше для нас зараз зависнути на якомусь із крайніх відхилень емоційного маятника: повестись на ілюзію, що ми перемагаємо, або впасти у повне розчарування, що нас зливають. І є ще одна не менш шкідлива логічно-емоційна помилка — призначити когось героєм, щоб самому нічого не робити. Мовляв, «хлопці, ви молодці, давайте в бій», а ми за вас будемо дуже вболівати.

Від 2014 року я чую «я би пішов воювати» у різних комбінаціях, або «ну я пробував», ну і, звісно, «повернуться хлопці із фронту — і наведуть порядок». Переважно більшість таких розмов продовжуються фразою «треба було…». Коли можна було хоч щось зробити самому.

Що можна робити?

Тут немає якихось однакових інструкцій для всіх. Просто кожен має пам’ятати, що війна зараз — наша найголовніша спільна справа і кожен має сам шукати, чим може допомогти.

Те, що може кожен, то це підтримувати ЗСУ. Насамперед тих, кого знає і знає, що ці ресурси підуть на війну. Бо просто віддавати куди-небудь, щоб здихатися почуття провини, це — годувати корупцію — нашого внутрішнього ворога.

Потрібно підтримувати поранених, покалічених війною та сім’ї загиблих. Кожен з нас має знати, що у найгіршому випадку його сім’єю будуть опікуватись.

І ще одне потрібно робити. Те, чого не можуть солдати, — здійснювати тиск на владу.

Результат цієї війни залежить від того, чи зможемо ми реформувати свою державну систему в ефективну. Реформи так само залежать від суспільного тиску. Дорослого цілеспрямованого точкового тиску. Насамперед у тих питаннях, де є схема вирішення проблеми.

Особливо потрібні реформи в армії. «Ніколи мала савєцка армія не переможе велику савєцку армію». Армія — це зброя і люди. Зброю ми ще можемо назбирати по світі. Людей нам ніхто не дасть. Наша армія мусить навчитися економно й ефективно розпоряджатися людьми. Бо вони, на відміну від наших ворогів, у нас закінчуються. Якщо не буде вироблено чіткої, зрозумілої, справедливої системи мобілізації та ротацій, у нас залишиться дуже велика загроза, говорячи канцелярійною мовою, «вичерпати людський ресурс».

Я зараз свідомо не говорю нічого про командирів і їхні накази. Але так буде не завжди.

У нас проблема з усім суспільством, і нарешті ми в тому становищі, коли можемо не брехати самим собі. У нас все те ж саме суспільство, яке ще півтора року тому в більшості своїй дивилося російські серіали, давало і брало хабарі. Так, ми можемо мобілізуватися під час загрози і демонструвати найкращі зразки героїзму і людяності. Тільки це треба ще перевести у постійність.

Важко змінитися самому. Знову ж таки в контексті багатовимірності поняття «Незалежність»: хто пробував позбутись якоїсь залежності, той розуміє. Змінитися суспільством ще важче. Але мусимо змінювати поведінку, і для цього мусимо себе програмувати.

Не брехати, але фокусуватися на кращих прикладах. Монтувати своє бачення. Як у притчі про десятьох праведників: заради справжніх героїв ставитись до всієї армії, як до героїчної.

Ми маємо творити свій вимріяний світ, який стане реальністю.

Спільна культура (чи сформуємо ми нові цінності?)

Мене часто питають про доречність поняття «культурний фронт», про те, чи можна робити фестивалі та концерти під час війни, чи мистецтво сьогодні має право бути не про війну… і всякі питання, які для мене зводяться до найбільш загального питання (по суті, це дискусія між ідеалізмом й гуманізмом): чи людина живе для чогось більшого, ніж її життя?

Відповідь мабуть в тому, що коли людина не живе чимось більшим, її життя втрачає цінність. Бо життя — це можливість зробити щось, чого у світі ще не було.

Тут, з одного боку, люди, які можуть творити нові сенси, мають розуміти, що в нас відбувається війна за свідомість, за ідентичність. Що «наша лінія фронту проходить по звивинах мозку». Ідентичність формується навколо культури, і в людей культури є можливість прискорити перемогу, а відповідно і зберегти життя тих, хто воює.

Також треба пам’ятати, що нашими головними ворогами є байдужість та зневіра. І відповідальність завжди на тих, хто розуміє. Чим більше ти розумієш, тим більша на тобі відповідальність. Тому дуже важливо, щоб ті люди, які вміють привертати увагу, нагадували про війну нашому суспільству і всьому світу.

З іншого боку, саме тому солдати і захищають нас, щоб існувала Україна. А що таке Україна, як не культура?

Для багатьох людей, яких я бачив — загинути як герой, мабуть, було найкращим, що вони могли зробити в своєму не такому вже й захоплюючому житті. Я бачив хлопців, які дійсно повірили в те, що є захисниками. Для яких війна, тобто те, що вони пішли воювати, є шансом стати кращими. Немає шансів для тих, хто втік чи закосив.

Основне — нам всім не забувати, для чого це все. Одним — за війною не забути, для чого вони воюють. Іншим — за мистецтвом не забути, що війна реальна. Для цього радив би, принаймні час від часу, їздити з «волонтеркою» ближче до лінії фронту або проходити біля могил наших воїнів.

У мене найбільша повага до людей культури, які воюють. Я розумію, як важко змушувати себе не думати, відчувати, як ти тупієш і виконувати накази людей, на кілька еволюційних рівнів нижчих за тебе. Людей культури на війні зараз багато. Їх постійно робиться менше. І питання: чи після війни захочуть вони взагалі про щось говорити?

Так чи інакше, самою своєю присутністю вони звертають увагу на все, що творили досі самі, і на те, що творять їхні колеги. Вони дають імпульс іншим. І основне — вони ще раз доводять, що наша війна — це війна ельфів з орками, цивілізації з тупістю та жорстокістю.

Боротьба за Незалежність дає нам можливість витворити нову культуру. Чи, якщо точніше, нарешті завершити почате і перерване розстріляними відродженнями, застоями, злигоднями та безперспективністю.

Саме для того українські люди культури зараз багато емоцій перепускають через себе, намагаються думати і творити, ставити нові питання і наново піднімати ті, об які ми б’ємося століттями. Саме тому ми зараз спілкуємось, а ІСК [Інститут стратегії культури] працює все літо, щоб у вересні провести Конгрес Культури [Конгрес Культури UKRAINE! UNMUTED відбудеться у Львові 7-9 вересня].

Рік тому [на Лекції Незалежності] Галка Крук сказала: «Війна є надто болісним способом очищення і перегляду відмерлих істин, порожніх понять, застарілих уявлень та хибних цінностей». І це дає надію.

Культура — це віртуальний світ, який поширюється від людини до людини, думки, які захоплюють, в які настільки сильно вірять, що вони стають дійсністю. Це перетворення енергії в матерію.

«Світ змінюють не революції, а історії, розказані про них», — казала Вікторія Амеліна [письменниця, громадська діячка, яка померла 1 липня 2023 від поранень після російського удару по Краматорську 27 червня]. І я теж так думаю про війну.

Зараз завдання нашого покоління воювати так, щоб на цьому досвіді можна було створити «легенди про захисників» — і виховати на них нові покоління українців. Ця війна триватиме, доки наше суспільство не зміниться. Це наші 40 років пустелею, 32 ми вже пройшли) Це за умови, що ми кудись ішли).

І це за умови, що ми вистоїмо у матеріальному вимірі.

Для чого нам Незалежність?

Якщо ми зневіримося і піддамося ворогу, то втратимо свою Незалежність, а разом із нею втратимо сам зміст свого окремого існування. Тоді нас можна буде замінити будь-якою безликою масою, або іншим біонаповнювачем. Що зрештою і сталося з народами, які перетворилися на насєлєніє росії.

Тільки тепер, вирвавшись з імперії, віддалившись від неї культурою, протиставляючись війною і відчуваючи втрати, ми розуміємо для чого нам Незалежність.

Незалежність — це єдина можливість бути собою.

Але навіщо нам бути собою: як це?, хто ми?, чому ми інакші?, для чого?

Відповіді на ці питання ми дуже інтенсивно будемо шукати протягом цієї війни і переосмислювати після неї. Колись, коли наша Боротьба за Незалежність стане епосом.

Я можу сказати хіба, що таке «бути собою» на мою власну думку.

Бути собою — це самостійно, без примусу, думати і творити. Робити зі свого життя унікальний мистецький твір відповідно до власного чуття сценарію. Бачити, відчувати й осмислювати красу цього світу та додавати до неї щось своє. Дивитися на вже зроблене і покращувати його та й себе.

Це, мабуть, найпростіша відповідь про зміст життя людини і народу, якщо не конкретизувати та не вдаватись до надмірного месіанства.

Більш-менш наблизитися до розуміння, для чого нам Незалежність, можна, якщо подивимося на неї з різних сторін, на різні її тлумачення чи радше виміри.

Для себе я виокремив такі виміри Незалежності.

• Незалежність як відсутність примусу, загрози чи впливу
• Незалежність як простір для свободи: думки і дії
• Незалежність як властивість: риса характеру, спосіб екзистенції
• Незалежність як постійна саморефлексія: чесність, осмисленість і самоперевершення

Незалежність як відсутність примусу, загрози, впливу

Це найзрозуміліше тлумачення Незалежності. Найбільш матеріальний її вимір. Найактуальніший для нас зараз. Той, який ми називаємо словом Перемога.

Зараз ми з командою YМСА Львів, Уляною Горбачевською та проєктом «Коло Раю» робимо на 28 серпня у Митрополичих садах дійство під назвою «Думки про мир». Основна ідея — перебити голос російської пропаганди у світі: «ми хатім міра, а укрофашисти хатят вайни». Пояснити, що ми теж хочемо миру, але мир — це не капітуляція і мир неможливий без справедливості та без гарантій. Для нас Мир і Перемога — це справедливість та гарантія Незалежності.

Ми, українці, добре розуміємо що Незалежність — це не тільки тимчасова непорушність територіальних кордонів, але й відсутність зовнішнього тиску. Згадаймо, який вплив мала росія на нашу політику, економіку, культуру, армію та спецслужби.

Також Незалежність — це і відсутність загрози. Ми розуміємо, що будь-яке тимчасове перемир’я буде використане імперією, щоб накопичити сили — і таки знищити нас. Інакше вона сама розпадеться.

Тому нашою відповіддю на питання «Коли настане мир?» є «Тільки після Перемоги». Після того, як злочинець не зможе продовжувати злочин, буде позбавлений зброї, перестане бути загрозою, відшкодовуватиме за скоєне та поступово усвідомлюватиме свою провину.

До цього Дійства ми попросили написати тексти українських письменниць, поеток, воїнок та інтелектуалок.

Тут зроблю спойлер, бо відчуваю, що буде доречна цитата із ще не озвученого тексту Насті Вінславської — саніструкторки 67 бригади, яка зараз на фронті. З нею я познайомився ще 2014 року на вишколі перед тим, як піти добровольцем.

Про нашу Перемогу Настя написала таке: «Це, звісно, не буде чарівний хепіенд. Нам ще доведеться оплакати всіх своїх загиблих, повернути полонених, викрадених і біженців, соціалізувати військових, відновити фізичне і ментальне здоров’я всіх постраждалих, засудити всіх винних у воєнних злочинах і змусити московію платити репарації, відбудувати наші зруйновані міста, містечка, села й економіку, побороти корупцію і недосконалість державної системи, вибудувати сильну оборонну сферу, вступити в ЄС і НАТО, вивчити уроки історії і зробити все, щоб дійсно «ніколи знову!». Коли все це станеться, лише тоді справді настане мирне життя і ми зможемо з чистою совістю сказати, що все було не дарма».

Незалежність як простір для свободи: думки і дії

Незалежність — це можливість бути собою у діях чи в думках. Якщо ти не можеш діяти, тоді переходиш в думки. Це простір, де ти усвідомлюєш себе.

Саме існування України є підтвердженням цієї тези і унікальної здатності людини перебувати одночасно у двох світах: реальному й уявному. Світі дій та світі думок, які мають властивість перетікати одне в одного. Саме тому ми як українці і є зараз. Попри бездержавність, попри століття окупації та залежності у нас був цей незалежний світ думок, де творилася майбутня Україна.

І творилася вона воїнами і поетами. Тому у нас в кожній хаті — козак Мамай або Тарас Шевченко.

Тому після козаччини Україна через пісні проростає романтизмом, після окупації совіцькою імперією — дисидентством і шістдесятництвом… Тому для нас така болісна втрата «Розстріляного Відродження», тому вбитий Івасюк і розстріляний пам’ятник Шевченка у Бородянці. Тому страшнішою за війну з росією є дружба з росією. І як наслідок — русифікація. Тобто окупація рускім міром нашого світу думок.

Тому для нас було таке вразливе питання мови. Тому дуже важливо, хто зараз на посаді міністра культури. Як на мене, — не менш важливо, ніж те, хто на посаді міністра оборони. І тому важливі процеси не лише у бойових бригадах, але і в Українському культурному фонді чи Держкіно.

Бо культура не зачекає, поки ми переможемо. Її важливо творити вже тут і зараз, саме для того, щоб ми перемогли.

Зрештою, для мене був зміст воювати не лише за територію, але і за ті незвичні речі, що бачиш на виставках, читаєш в книгах чи чуєш на концертах. Речі, які викликають захоплення і змушують думати та відчувати.

Незалежність як властивість: риса характеру, спосіб екзистенції

Ми зараз на вістрі історії. Ми ведемо найсучаснішу і наймасштабнішу війну за Незалежність із найбільш потворною, мілітаризованою та ідеологізованою імперією. Ми — народ, який піднявся на революцію через Гідність і воює із сильнішим ворогом за Незалежність. Наша війна — це війна за цінності. Це війна людей, які хочуть бути вільними, проти рабів, які не розуміють волі.

Ми маємо настільки огидного і жорстокого ворога, наша війна складається у настільки контрастну картину, що це дає нам шанс на переродження. Зараз ми своєю війною за Незалежність обстоюємо цінності Свободи, Гідності, Справедливості. Не тільки для себе, але й для всього світу.

Це звучить пафосно, але цього не потрібно соромитись. Це потрібно день у день повторювати українцям. З цієї позиції потрібно говорити зі світом.

Саме там, де найгостріші конфлікти, народжуєся щось нове. Нове слово може бути сказане тим, хто ще нічого не говорив.

Колись за давніх часів ковіду ми робили відеоконцерт-посвяту Василеві Сліпаку і я питав наших співаків та співачок, що, на їхню думку, об’єднує всіх українців. Тоді Катруся Смірнова відповіла, що це почуття гумору і почуття справедливості.

Ми можемо дати для світу новий стиль, нову культуру з осердям свободи і справедливості. Боротьби за них не бракує ні в нашій історії, ні в сучасності.

Незалежність як постійна саморефлексія: чесність, осмисленість і самоперевершення

Бути собою — це постійно бути при свідомості. Це постійне переосмислення себе. Порівняння з тими, хто був перед тобою, тими хто проти тебе, тими, за кого ти.

Те ж саме і з Незалежністю.

Незалежність — це не день в році, не досягнення, яким можна пишатися перед іншими. Це стан притомності та постійного переосмислення.

Вона потрібна, щоб шукати себе і розповідати про себе.

Незалежність втрачається, якщо нею не користуватися, якщо про неї не думати. І якщо не бути чесним із собою, вона перетворюється у залежність від месіанства.

Як казав на першій Лекції Незалежності Тарас Лютий: вона потрібна для самоперевершення.

Бути собою — це так само постійно прагнути перевершити самого себе.

Чим буде для нас Незалежність після перемоги?

Тут мав бути цілий розділ (я його не дописав).

Наступне покоління, яке вже житиме в умовах Незалежності, буде виховане на епосі про визвольні змагання, матиме Незалежність як базову прошивку.

Для нього питання Незалежності не буде питанням життя чи смерті.

Воно думатиме над поняттям свободи.

***

І останнє, що скажу про Незалежність як про можливість бути собою — найважливіше. Хоч раз спробувавши цей стан, весь час прагнутимеш до нього.

Малого присмаку Незалежності сто років тому українцям було достатньо, щоб запалювати уяву та серця навіть після репресій і голодоморів. І через сто років ми знову співаємо «Червону Калину». Тепер її чує весь світ.

Тим, що ми боремось, ми вже посадили насіння своєї Перемоги. Соняшникове насіння. Скільки би території в нас не залишилось, там буде Україна. Скільки би території не захопили московити чи на скільки кавалків би не розпалася їхня імперія — це все одно буде велика тюрма. Основне, що ми не стали і вже не станемо ними. Ми живемо у великому світі, де багато українців у різних країнах. Всіх нас не зможуть знищити. Де наша земля, ми знаємо — і раніше чи пізніше її відвоюємо. Основне не забувати. Основне бути собою.

Для здійснення заповітної мрії про Незалежність залишилось тільки вигнати ворога.

Ми зможемо. З нами правда і всі, кого любимо. В якому вимірі вони б не були…

***

Цей текст Юрко Вовкогон прочитав у Львові 24 серпня 2023 року. Зустріч була приурочена до Дня Незалежності України та стала передподією Конгресу Культури UKRAINE! UNMUTED https://culturecongress.org.ua/congress-2023/, що відбудеться у Львові 7-9 вересня. Подію модерував Грицько Семенчук.

Лекцію Незалежності провів Інституту стратегії культури у партнерстві з Фундацією ЗМІН за сприяння Львівської міської ради й організаційної підтримки музею «Територія Терору» та Львівського театру ляльок.

Це була вже третя Лекція Незалежності — започаткований Інститутом стратегії культури у 2021-му формат до 24 серпня — дати, що означує відновлення незалежності України. Це спроба спільно із запрошеними лектор(к)ами зафіксувати дух нашого часу і віднайти те, що сьогодні може зміцнити нас, українців та українок, в думках про завтра.

Фото Катерини Москалюк / ІСК.