Нові повороти в українській політиці пам’яті

IQЯрослав Грицак, 2 грудня 2010165984

У центрі австрійської столиці, недалеко від будинку Гундертвассера, хтось написав на стіні: «Коли оголосять кінець світу, я поїду до Відня, бо тут все відбувається на двадцять років пізніше». Ці слова певною мірою можуть бути застосовані до сучасної української ситуації, коли заходить мова про історичну пам'ять й історичну політику.

Коли на Заході те, що називається “memory industry”, в історіографії переживає свій занепад, а історики обговорюють, яким буде її кінець – катастрофою чи «м’якою посадкою» – в Україні суперечки довкола пам'яті не те що входять у моду: вони домінують у політичному й публічному просторі. Якщо раніше ми, українські історики, скаржилися на брак серйозного обговорення  історичного минулого в Україні, то зараз нам пора нарікати на надмір таких дискусій.

Наше фахове поле – у цьому випадку минуле нашої країни – стає об’єктом запеклої боротьби. Те, що я представлю далі, є неминуче суб’єктивні і дещо розрізненні записки і коментарі з окопів і веж. Перед тим, однак, хочу зробити кілька вступних зауваг. Досить недавно, коли я писав про еволюцію історичної пам'яті в Україні, я пропонував її характеризувати за допомогою трьох «А» - амнезія, активація й амбівалентність. У комбінації цих трьох «А» немає нічого специфічно українського. Насправді з її допомогою можна характеризувати будь-яку історичну політику в будь-якій країні, яка починається на «У» - будь це Україна, Уганда чи Узбекистан. Або, якщо хочете, на будь-яку іншу букву алфавіту.

Значення має не сам перелік цих «А», як їх загальний баланс у формулі національної пам'яті. На мою – але не тільки на мою – думку, особливістю українського випадку до кінця 1980-х була надмірно велика питома вага першого «А» - амнезії.

Як добре знають історики, колективна національна пам'ять будується не так на пригадуванні, як на забуванні – передусім того, що не поміщається у національний канон або загрожує його гармонійності. Або, як влучно сказав колись Ернест Ренан, «забування чи неправильне розуміння історії є підставою існування кожної нації». Особливістю радянської політики пам’яті в Україні було те, що вона доводила безпам’ятство до небачених раніше розмірів. Існувало величезне число подій та осіб – від Конотопської битви до голоду 1932-1933 р., від Мазепи до Грушевського – які були начисто витерті з офіційної пам'яті, і одна вже згадка про них, навіть у негативному контексті, вважалася націоналістичною пропагандою і підпадала під покарання. Словами відомого українського історика, історичний канон Радянської України нагадував величезний музей, з якого було усунено більшість експонатів, і кожен кут якого був переповнений грізними привидами минулого.

Важливо відзначити: така екстремальна амнезія застосувалося не лише українців – у вужчому, етнічному, значенні цього слова – але й до етнічних груп, які проживали на території Української РСР. Промовистим прикладом є пам'ять про Голокост. Загальною лінією в СРСР було про нього взагалі не говорити: мовляв, євреї гинули від рук німців не тому, що вони були євреями, а тому, що вони були радянськими громадянами, отже, нема сенсу виділяти страждання євреїв від  страждань інших радянських громадян. Ця загальна лінія проводилася у різних радянських республіках по-різному. Скажімо, у випадку Естонської РСР можна було знайти досить правдиву розповідь про долю місцевих євреїв, тоді як у литовському були виразні спроби замаскувати цю історію. Українська СРС представляла у цій ситуації крайній випадок: багатотомна офіційна історія Української РСР, видана у 1980-х роках, жодного разу не згадувала євреїв, навіть у контексті Голокосту!

Метою радянської політики пам'яті – чи радше безпам’ятства – було виелімінування усіх фігур і подій, які би нагадували про значні різниці між українцями і росіянами. Особливо йшлося про ті різниці, які могли мати політичне значення. Інакше тяжко було б  пояснити, чому радянська Україна не має такого самого статусу, як комуністична Польща чи комуністична Румунія. Історичною долею України й українців – у представленні офіційних наративів – було утримання якнайближчих зв’язків з Росією й росіянами, навіть тоді, коли не існувало ані одних, ані других. Це не була політика русифікації у стислому сенсі: росіяни разом з білорусами й українцями, теж були мішенню цієї історичної політики, хоча зрозуміло, меншою мірою. Це була політика радянізації, й усі три східнослов’янські народи разом були покликані творити ядро нової історичної спільноти – радянського народу.

Горбачовська лібералізація радянського режиму та його пізніший крах привели до активації українського національного наративу. На відміну від радянського, він мав на меті максимально віддалити українців від росіян. Добрим прикладом такої активації було запровадження української національної валюти 1992 р. Декотрі з банкнот містили історичні постаті, які були суворо заборонені за радянської влади: Іван Мазепа, Михайло Грушевський. Оскільки відродження національної пам'яті відбувалося дуже швидко, то складалося враження, що її остаточне утвердження – це лише справа часу.

Активація національної пам'яті принесла й численні проблеми. Серед іншого, вона відчужила від новопосталої української держави російськомовний Схід і Південь. Невдоволення місцевого населення стало одною з причин падіння першого українського президента Леоніда Кравчука. Хоча, зрозуміло, причиною не єдиною і навіть не головною: не забуваймо, що на початку 1990-х були часи глибокої економічної кризи.

Новий президент Леонід Кучма виграв 1994 р. власне завдяки масовій підтримці Сходу і Півдня. Але як тільки він став президентом, то пробував утримувати баланс між усіма регіонами і політичними акторами. Заради цього він замінив політику активації політикою амбівалентості. Кучма і його команда вміло та цинічно змішували радянські і національні наративи, замовчуючи одночасно найгостріші моменти одного й другого. Прикладом є перевиборчий плакат Кучми «Знай наших» (1999 р.). Кучма представив себе серед великих українців, оточений з двох боків поетом Тарасом Шевченком і футболістом Андрієм Шевченком. На цьому ж плакаті знайшлося місце для Івана Мазепи та радянських полководців і героїв Радянського Союзу українського походження. На ньому не було, однак, місця, для двох найбільш контроверсійних фігур – Степана Бандери і Володимира Щербицького. 

ArticleImage_1_80859.jpg

 За схожим принципом марґіналізувалася пам'ять про Голодомор і Голокост. Хоча це й була марґіналізація різного роду: Голодомор знову був змарґіналізований, а Голокост залишався таким, оскільки ніколи не ввійшов у центр історичної пам'яті українців. Але намір і тут, і там, був однин: «не будити собаки, яка спить».

Дивним чином ці маніпуляції влади збіглися зі способом, в який українці думали про свої минуле. Соціологічне опитування, зроблене в останні роки правління Кучми (2003), показали, що найбільшою популярністю серед українців втішаються історичні особи, які взаємно виключали один одного: Богдан Хмельницький і Петро Перший, Леонід Брежнєв та Михайло Грушевський,  В'ячеслав Чорновіл і Микита Хрущов. Сусідство цих фігур в одному списку можна було б пояснити як сумарний ефект регіональних різниць: скажімо, Захід і Центр вибирали Хмельницького, Грушевського і Чорновола, а Схід і Південь - Петра Першого, Леоніда Брежнєва і Микиту Хрущова. Але так не було, принаймні почасти. Бо в цьому ж самому опитуванні людей питали, чи вони бачать майбутнє України у східнослов’янському союзі з Росією і Білоруссю. Більшість (69%) відповіла «так». На запитання «Чи Ви бачите майбутнє України в Європейському Союзі?» результат становив ті самі 69%. Тобто щонайменше 19% опитуваних – кожен п’ятий мешканець України – хотіли водночас й одного, і другого, демонструючи амбівалентну свідомість.

Треба визнати, що, попри свій маніпулятивний, а часами відверто цинічний характер, історична політика Кучми виявилася достатньо ефективною.  В окремих моментах – як от під час президентських виборів 1999 р. – Галичина і Донбас голосували разом, а електоральна карта парламентських виборів 2002 р. втратила характер різкого двоподілу «Захід-Схід»: вона нагадувала радше полотна французьких імпресіоністів, де різноколірні політичні плями накладалися одна на одну, аніж картини абстракціоністів з яскравими контрастними кольорами та різкими роздільними лініями.

Цей політичний пейзаж стрімко змінився з передвиборчою президентською кампанією 2004 р. та Помаранчевою революцією. Ці події відновили т.зв. «дискурс крайнощів» – коли обидва суперники вкрай демонізувалися, й вибори, за словами російського політтехнолога Ґлєба Павловсього, нагадували сценарій голівудського блокбастеру «Чужий проти хижака». Вибори відновили і відчутно загострили старі поділи між російськомовними й україномовними регіонами – до тої міри, що повторення ситуації 1999–2002 р. здається вже майже неможливим. Значною мірою (хоча й не тільки) відповідальність за це лежить на Вікторові Ющенку: він обіцяв стати президентом усієї України, однак різко активізував дискурс її західної частини і намагався його утвердити у загальнонаціональному масштабі. Історична політика Ющенка закінчилася катастрофою і для нього, і для України: число людей, готових до примирення навколо своєї історії з 2003 по 2009 р. впало від більшості (65,3%) до менше половини (46,2%).

Є, однак, один дуже важливий виняток, і цим винятком є активізація пам'яті про голод. Значною мірою під тиском Ющенка український парламент пізньою осінню 2006 р. визнав голод актом геноциду. Опитування кінця 2007 р. показало, що число людей, які підтримали цю точку зору, зросло за рік від меншості (39%) до більшості (63%). Ця тенденція охопила всі регіони, включно з російськомовним Півднем (55%). Виняток становив тоді лише єдиний Схід (35%). Опитування, проведене на початку цього року виявило, що навіть Схід – включно з Донбасом – «здався» і прийняв національну парадигму Голодомору 1932-1933 р.

Як можна було очікувати, перемога Віктора Януковича на останніх президентських виборах привела до радикальної зміни політики історичної пам'яті. Амнезія була передусім застосована щодо тих місць пам'яті, які були активовані під час влади «помаранчевих». Досить сказати, що зразу після того, як Янукович прийшов до влади, з президентського сайту зникла будь-яка інформація про Голодомор, яку так активно і турботливо укладав його попередник. 26 квітня 2010 під час виступу на Парламентській Асамблеї Ради Європи Янукович ствердив, що було би неправдиво і нечесно визнати Голодомор як акт геноциду проти української нації. Під час президентської кампанії він пообіцяв, що скасує титул «героя України» для Бандери і Шухевича, який надав обом лідерам українських націоналістів Ющенко.

Найвиразніше політика амнезії нового режиму виявилася в новому шкільному підручникові, який з блискавичною швидкістю був підготовлений для нового навчального року. Порівняно з попереднім підручником, у новому вилучені або заретушовані згадки про колоніальний статус України у Російській імперії та про антирадянську боротьбу і репресії проти українських націоналістів, інформація про УПА зведена до підрядкової примітки, і немає нічого про Помаранчеву революцію і Ющенка.

Певною мірою, історична політика Януковича нагадує радянську політику амнезії, якщо не щодо масштабу, то принаймні щодо своїх намірів. А цими намірами є мінімалізація відмінностей між українцями і росіянами. Значною мірою, це відповідає новим політичним змінам, які один політичний аналітик назвав «сейсмічним зсувом України у бік Росії» і найвиразнішим виявом якого є Харківські угоди.

За новою історичною політикою стоять не лише прагматичні розрахунки, але й глибша, ідеологічна (чи, якщо хочете, світоглядна) мотивація. Щоб довести це, варто пильніше придивитися, який тип історичної пам'яті активізується під час російсько-українського зближення. У заявах російських чільників, які  мають пряме відношення до України вражає їхнє наполягання на тому, що Україна і Росія є одним, а не двома різними народами. Такі заяви зробили не хто інший як посол Росії в Україні Михайло Зурабов та патріарх Російської Православної Церкви Кирило під час свого візиту в Україну влітку 2010 р. За цими заявами стоїть ідея «русского мира».  Ця концепція є ширшою за Росію – вона стверджує центральну роль Росії, але обіймає набагато ширший простір. «Русский мир» як поняття може бути прочитане у різний спосіб: як національний, релігійний або навіть цивілізаційний проект. Уся його краса і привабливість полягає власне у його амбівалентності. Тому до його прихильників можуть належати і ліберали, і комуністи, і націоналісти, віруючі, агностики і  невіруючі.

Попри амбівалентність концепції «русского мира»,  в уяві його ідеологів  він має виразні риси: по-перше, він  є російськомовним, поширюється на всі території, де чути російську. По-друге, він має релігійно-православне підґрунтя й тому протиставляється «католицькому» Заходу як символу моральної корупції, всеохопного консюмеризму і воєнної загрози. По-третє (мабуть, найважливіше), він має цивілізаційно-місійний характер: «русский мир», своєю незіпсованістю й святістю покликаний врятувати весь світ. Відповідно, «русский мир» має історичне право на свій особливий шлях розвитку – такий собі Sonderweg – який, серед іншого, уособлюється в системі «керованої демократії».  

Концепція такого розміру і з такими амбіціями природно вимагає історичної легітимації – без неї Росія перестає виглядати як велика світова потуга і, за словами кремлівського ідеолога, перетворюється у країну рабів, знедоленого і вимираючого населення. Цю історичну легітимізацію забезпечує передусім міт «Великої вітчизняної війни», коли Росія, разом з іншими радянськими народами, врятувала  весь світ від нацизму.

Україна водночас підпадає і не підпадає під цю концепцію. Підпадає, оскільки має численне російськомовне населення, яке, серед іншого, формує електоральну базу Януковича і його команди. Більшість українців (близько двох третіх у 2009 р.) сприймає Другу світову війну власне як «Велику вітчизняну» і вважає, що перемога у цій війні має бути предметом найбільшої національної гордості. Більшість вважає, що Україна має спільну історію з Білоруссю і Росією. Численні опитування показують стабільний феномен «східнослов’янської близькості», коли зі всіх народів українці вважають до себе ближчими власне білорусів й росіян.

Але Україна не підпадає під концепцію «русского мира», оскільки має Західну Україну, яка і не російськомовна, і не православна, яка ані під час війни, ані після неї не симпатизувала, м’яко кажучи, Радянському Союзу. Тому образ Західної України, а передовсім Галичини, з приходом нової влади виразно «демонізується»: галичани представлені як нація лакеїв, недалеких націоналістів і фашистських колаборантів, які взагалі мають мало спільного зі «справжніми» (читай: східними) українцями. Цю риторику можна почути з уст нікого іншого, як теперішнього міністра освіти Дмитра Табачника.

Але навіть якщо б Україна не мала своєї сучасної Західної частини, вона б і тоді не поміщалася повністю і беззастережно у «руський мир». Бо до цієї концепції прив’язані політичні нитки: якщо б Янукович визнав Україну частиною цього світу, яка б тоді залишалася у нього легітимація бути президентом України як окремої країни?

Тому, попри активацію «руського мира» й амнезії української національної парадигми, залишається місце для амбівалентності. Навіть коли більшість українців згоджуються з тим, що вони мають спільну історію з Росією, вони хочуть бачити свою країну самостійною: як показують опитування, коли б не повторювали референдум щодо української незалежності, результат був би той самий.

ArticleImage_2_80859.jpg

За таких обставин Януковичу не позаздрити: з одного боку, він повинен і, виглядає так, що хоче максимально наблизити Україну до Росії. З іншого боку, він має з останніх сил зберігати дистанцію. До того ж, Росія не є ані легким, ані приємним партнером. Щонайменше, вона не збирається платити за політичне зближення економічними поступками. Відповідь Києва є симетричною: Янукович обіцяв скасувати звання героя України для Бандери і Шухевича, але досі цього не зробив і, можливо, ніколи не зробить. З надійних джерел, ідентичність яких я не можу розкрити, мотивація Януковича проста: він чує, у Кремлі обманули («кинули») його, бо, підписавши Харківські угоди, він не одержав дешевшого російського газу. Згідно з іншою версією, вирішальним у цій ситуації є вплив на українського президента Ганни Герман, яка виразно відстоює національну версію української історії і бачить свою місію в «українізації» Януковича: це нібито вона переконала його не забирати у Бандери звання Героя.

Яка з цих версій є правдивою, важко сказати: українська політика історичної пам'яті, як і взагалі вся українська політика, стає щораз більше закритою. Про її внутрішні пружини і головних гравців можна лише догадуватися – але годі робити якісь однозначні висновки. Очевидно єдине: теперішня українська влада не відмовляється від амбівалентності як одного з головних інструментів історичної політики. Свіжий приклад: напередодні візиту Януковича до США матеріали про український голод знову з’явилися на сайті президента. Попри російсько-українське зближення, Київ досі наполягає, що його стратегічною метою є європейська інтеграція, і не шкодує зусиль та грошей, щоб зберегти «добре лице» у Брюсселі. Характерна деталь: навіть відвертий прихильник концепції «русского мира» Дмитро Табачник послуговується виразно євроінтегреційною риторикою: мовляв, його реформи у галузі освіти і переписування підручників з історії є нічим іншим, як наближенням України до Європи!

Загальний баланс між амнезією, активацією й амбівалентністю у новій історичній політиці важко підвести. За одною з версій, наміром Януковича і його команди є відвести маятник цієї політики у бік, протилежний до «українізації» Ющенка – щоб таким чином відновити попередній  баланс. Проте ця версія є малоймовірною, адже передбачає існування у партії влади чітко сформульованого плану. Реалістичніша оцінка - з інших джерел – виходить з того, що для більшості регіоналів при владі історія є чужою і байдужою. Натомість активна меншість, лідером якої є Дмитро Табачник, просуває концепцію «русского мира» за мовчазної згоди чи байдужості більшості. Існує ще й третя версія, яка об’єднує обидві: насправді план у партії влади таки є, і Табачник є частиною цього плану. Цей план стратегічний і розрахований на довшу мету, бо має під прицілом майбутні президентські вибори 2014 р. Метою цього плану є звести у другому турі Віктора Януковича з українським націоналістом Олегом Тягнибоком. Для того треба максимально екстремізувати помаранчевий електорат, зокрема постійними нагінками на національну версію української історії – і цю роль успішно виконує Дмитро Табачник.

Мій попередній досвід дослідження історичної пам'яті в Україні переконує мене в одному: попри вербальну агресію в українській політиці і домінування екстремальних дискурсів на публічному рівні, за останні двадцять років в Україні склалася нова історична пам'ять, яка характеризується відносно стабільною, хоча й досить крихкою рівновагою. Ця крихкість провокує кожну нову партію влади змінити баланс на власну користь. Однак за кожну таку спробу кожна така партія ризикує втратити свою владу. Такою була доля Ющенка. Залишається подивитися, чи Янукович піде його слідами.

 

Текст виступу при врученні премії Антона Ґінделі, 28 жовтня 2010 р., Відень

 

Якщо Ви виявили помилку на цій сторінці, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter
powered by lun.ua
Пропозиції партнерів

Дискусія 84

Для того, щоб залишити коментар, необхідно увійти
  • Абданк 16 січня 2011, 16:39

    Було б цікаво дізнатися як знаний історик сприйняв повідлмлення, про скасування В. Януковичем указу про присудження звання героя України Степанові Бандері та Романові Шухевичу? Що Ярослав Грицак тепер змінивби і чи змінив би у своїй статті?

    відповісти цитувати поскаржитись

  • Набридло вводити код – увійдіть через профіль у соцмережі
    Оновити
  • Набридло вводити код – увійдіть через профіль у соцмережі
    Оновити
  • Валерий, украинец, Москва 29 грудня 2010, 18:05

    Сегодня в России политики и экономисты все чаще говорят о «воссоединении Украины и России». Это НЕ будет ЕДИНОЙ СТРАНОЙ. Таких планов нет. Речь о другом. Существует объективный экономический закон: промышленное производство в стране с населением менее 150 млн. чел. нерентабельно. Поэтому и возник Евросоюз, чтобы создать единый европейский рынок (300 млн.). ЭКОНОМИЧЕСКОЕ объединение бывших республик СССР является неизбежным по этой причине. Это объединение потребует создания некоторых НАД НАЦИОНАЛЬНЫХ органов (таможенные, банковские, арбитражные и пр.). СССР-2 не будет единым государством. Пока это политически не выгодно никому. Украина не в состоянии создать собственное авиа- и судостроение в промышленном масштабе, поскольку нужен емкий рынок сбыта (100-200 самолетов в год- уровень рентабельности). Покупать «Боинги» и «Эйрбасы» очень дорого для всех, не говоря уже об истребителях 5-го поколения. Конечно, для США и ЕЭС будут против этого. Ибо развитие СССР-2- это гарантированная стагнация и упадок Европы. Россия и Украина будут ядром этого экономического союза. Другого выхода нет. Иначе деградация Украины продолжится. Нарастание внешнего долга Украины приведет ее к экономическому коллапсу. Так что мнения «западенцив» никто спрашивать особо не будет.

    відповісти цитувати поскаржитись

  • Набридло вводити код – увійдіть через профіль у соцмережі
    Оновити
  • Набридло вводити код – увійдіть через профіль у соцмережі
    Оновити
  • Валерий, украинец, Москва 29 грудня 2010, 18:03

    Прочитал эту писанину «прохвесора» и сделал вывод окончательно, что в Львовском университете все книги сожжены и студентов обучают по конспектам и листовкам Геббельса и Гитлера. Геббельс «нервно курит бамбук» на том свете и завидует, что у него «крутые ученики». И это пишет человек, который читает лекции студентам! Все эти «идеи» о «неполноценности» всех, кто живет восточнее Галиции (Третьегьо рейха и пр.). Плохи дела в Украине. Очень плохо. Вас совершено учат не тому. Такие «прохвесоры» вам никогда не расскажут об истинных «пружинах» и «механизмах» экономики и истории. Украина без будущего. Придется России идти в Украинцу и «наводить порядок». Мы уже идем. Готовьтесь.

    відповісти цитувати поскаржитись

  • Набридло вводити код – увійдіть через профіль у соцмережі
    Оновити
  • Набридло вводити код – увійдіть через профіль у соцмережі
    Оновити
  • Більше коментарів
Загрузка...
Останні новини
Залиште відгук