Новий календар
IQ

Новий календар

Про кількість вихідних, декомунізацію та політику пам'яті

Роман Мельник, 7 березня21293

Поки економічні, правоохоронні, медичні та інші першочергові реформи в країні традиційно буксують, на історичному фронті кипить робота. Закінчивши врешті декомунізацію пам’ятників, міст та вулиць, Український інститут національної пам’яті на початку лютого виставив на обговорення свою версію нового, декомунізованого, календаря офіційних державних свят, вихідних днів та пам’ятних дат. Тож поки дискусія ще триває, спробуємо вставити до неї свої п’ять копійок.

Головна мета пропонованої календарної реформи, як зазначили у пояснювальній записці її розробники – це позбутися у нашому календарі радянської тоталітарної спадщини, визначити список офіційних державних свят та систематизувати офіційне відзначення ключових подій з української історії. Отже, дискусія про державний календар стосується не лише питання відпочинку українців, що тут є справою першочерговою, а отже дотично і економіки, але й політики історичної пам’яті.

Найбільш відчутними нововведеннями стане відміна начебто типово радянських 8 березня, 1-2 та 9 травня – та поява як альтернативи двох нових вихідних: Шевченківського дня 9 березня та Дня сім’ї в другу п’ятницю вересня.

З 9-им травня наче все зрозуміло. Відсторонитись від цієї сталінської фантазії давно пора. Проте, аби уникнути нових гострих конфліктів на ідеологічному ґрунті, треба врахувати, що досі значна частина населення емоційно прив’язана як до «великої вітчизняної», так і відповідно до «дня перемоги». В цій ситуації дуже влучним виглядає компромісний варіант, запропонований розробниками, коли головний акцент разом з вихідним зміщується на загальноєвропейський День пам’яті 8 травня, але й 9-те число з офіційним формулюванням «День перемоги над нацизмом» залишається в офіційному календарі.

Щодо скасування Дня жінки, як основний аргумент в пояснювальній записці подано список країн, де 8 березня досі залишається вихідним. Аргумент доволі переконливий: крім звичних пострадянських побратимів, у списку ще Анґола, Уґанда, Буркіна-Фасо, Монголія, КНДР тощо. В інших країнах якщо традиція вітати жінок у цей день і присутня, то це зовсім не є приводом для того, аби не йти на роботу.

Крім того, за новим проектом відміняється дивна і нелогічна практика, відсутня практично всюди у Європі, переносити на понеділок святкування, якщо ті припали на вихідні дні.

Та попри ці хороші нововведення, новий календар викликав декілька критичних зауваг, на яких я хотів би детальніше зупинитись. Отож, про все по порядку.

Святкуємо – тому бідні?

Тепер замість 11 офіційних вихідних (плюс перенесені понеділки) ми матимемо лише 9. Виглядає, що таке ущільнення графіка було одним з головних завдань нового календаря і було продиктоване переконанням, що, мовляв, західні народи працюють значно більше, ніж ми, тому і рівень життя у них вищий. Насправді, дуже просто перевірити цю тезу – достатньо порівняти з країнами Європи два показники: кількість офіційних вихідних днів та рівень добробуту.

Звівши обидва числа докупи, виходять отакі дві таблиці. Ліва посортована за кількістю вихідних, права – за рівнем життя. Додатково вказано, яка конфесія переважає у країні.

Якщо дивитись на ліву таблицю, одразу видно, що Україна зі своїми наявними 11 вихідними опиняється приблизно посередині цього «рейтингу» в доволі пристойному товаристві – на одному щаблі з нами Франція, Італія, Польща, Фінляндія. Із новим варіантом календаря ми взагалі опинимося серед головних «трудолюбів» Європи поруч із такими «тиграми», як Велика Британія, Нідерланди та… Білорусь. Десь поруч Німеччина та Бельгія. Всі ці країни, крім наших північних сусідів, належать до найзаможніших на континенті, тому на перший погляд теза «багато працюєш – багато живеш» підтверджується.

Проте, якщо поглянути на праву таблицю, помітно, що значна частина із топ-держав зовсім не переймається, здавалось би, надмірним відпочинком. Швеція, Іспанія, Австрія, Чехія чи німецька Баварія мають по 12-13 вихідних у році, що більше, ніж маємо зараз ми. Трохи скромніша від них, проте суттєво багатша за нас, Словаччина має цілих 15 офіційних вихідних. У деяких швейцарських кантонах цей показник сягає навіть 16-17 днів.

Отже, висновок двозначний: з однієї сторони майже всі ті, хто мало святкують, є заможними, але водночас далеко не всі, хто стали заможними, мають мало вихідних. Тенденція, звичайно, присутня, але тут накладаються ще багато інших факторів, і головний з них – це історична та релігійна традиції.

Помітно, що протестанти святкують значно менше, ніж православні та католики – так звані традиційні конфесії. І водночас протестанти загалом переважають католиків в економічних показниках, а ті – православних. Тобто виглядає, що первинним чинником історично стала саме релігія і протягом століть нав’язана нею життєва філософія, а кількість вихідних і добробут – радше наслідками цієї філософії. І, звичайно ж, не варто забувати, що засадничою умовою високого рівня життя у цих країнах є відсутність чи мінімальний рівень корупції.

Звичайно, зі збільшенням робочих днів прибутки також трохи зростуть. Проте зводити причини економічного успіху до календаря святкувань було би, м’яко кажучи, спрощенням проблеми. Якби ця залежність була прямою, то боротьба з бідністю звелася б до простого рішення: працювати взагалі без вихідних.

Насправді корінь зла лежить значно глибше і, збільшивши кількість трудоднів платникам податків, не створивши водночас для них належних умов та рівних правил гри, нічого не доб’єшся. Держава, яка так чинить, але не бореться по-справжньому з корупцією, хіба хоче розділити відповідальність із власними громадянами за стан справ і ризикує ще більше втратити довіру.

Радянське Перше травня?

Скажу одразу, що не маю на меті переконати когось, що цей день потрібно залишити вихідним, проте спробуємо поглянути на нього під іншим, нетрадиційним кутом. Тут знову у дискусії на-гора виходять два фактори, які варто розділяти – економіка та ідеологія. Почнімо з першого.

В Україні «первомай» чомусь відзначають цілих два дні, а фактично з перенесеними робочими днями виходять такі собі травневі міні-канікули. Половина країни користується тим, аби досадити свої городи, інша половина – аби вирватись з близькими чи на природу, чи кудись подалі.

Наскільки цей звичай раціональний – окреме питання, та й чим продиктоване давніше рішення зробити аж два вихідні дні – невідомо, проте є одна сфера, яка точно отримує з цього прибуток, а з цього прибутку відповідно сплачує (або повинна) податки. Це туризм. Львів’яни як ніхто знають, що саме «травневі» фактично відкривають літній гарячий туристичний сезон. І заробляють на цьому не тільки приватні ресторани, готелі, крамнички, туроператори тощо, але й залізниця як головний внутрішній перевізник.

Відміняючи ці вихідні, ми женемо офісних та бюджетних працівників на роботу, відбираємо у них чималу порцію вражень та емоційної розрядки, від чого, до речі, може підвищуватися подальша працездатність та ефективність, але й обкрадаємо транспорт і сферу послуг. З чого економіці може бути більший зиск – питання відкрите.

Та навіть абстрагуючись від порожніх купе та готельних номерів, зрозуміти мотивацію Інституту складно. Формулювання «Міжнародний день солідарності трудящих» справді попахує нафталіном, проте назвати Перше травня суто радянським святом просто смішно.

У цій ситуації УІНП чомусь забув поглянути у світовий календар і випадково не помітив, що країн,громадяни яких не мають вихідного Дня праці, на карті світу справді обмаль – таких лише 23, а європейських серед них лише дві: Данія та Нідерланди. Деякі країни – серед них США, Канада та Австралія (блідо-червоний колір на мапі) – мають вихідний День праці в інші дати.

Натомість всі решта відзначають саме Першого травня. Поляки, до прикладу, враховуючи, що 3 травня у них давнє свято Конституції, також роблять триденні канікули, придумавши на 2 травня День прапора та День Полонії (національної єдності).

Насправді, навряд чи державні вихідні повинні визначатись, «бо так весь світ робить». Але аргумент, використаний до 8 березня, чомусь замовчується щодо 1 травня. І тут ми плавно переходимо до іншого фактору – ідеології.

Що ж це за дата така – 1 травня? 1890 року в цей день синхронно по різних куточках планети пройшли масові демонстрації робітників з вимогами взамін за каторжну працю на фабриках підняти мізерні зарплати та встановити замість нерегламентованого графіку праці 8-годинний робочий день. В ногу зі всім «прогресивним» світом цього ж дня у змагання за соціальні права включився і Львів. Перше травня тоді у нас, порівняно з тим же Парижем, пройшло цілком мирно та цивілізовано: легальне зібрання в дворику Ратуші, жодних масових страйків, жодних кривавих боїв із жандармерією.

Іншими словами, Перше травня – це день пам’яті, чи радше нагадування, про справедливі соціальні вимоги соціально незахищеного населення, а не якась там більшовицька витівка. До речі, відзначили його вперше в Україні ще 1917 за пів року до приходу більшовиків, коли Центральну раду ми вже мали, але автономію від Росії ще не проголосили. Відповідно трактувати цей день суто за антирадянськими мірками лише через те, що колись за наших батьків-дідусів кожного «первомая» затяті будівничі комунізму виходили на червонопрапорні демонстрації – велика помилка, адже в такому разі вийде, що ледь не вся Європа досі ходить під серпами і молотами.

В Україні зі зрозумілих причин часто на будь які хоч трохи ліві ідеї чи настрої одразу накладається клеймо комунізму, при чому радянсько-більшовицького зразка, а отже безапеляційно засуджується. Для країни з ледь не найгіршими в Європі соціальними гарантіями це трохи дивно, хоч легко пояснюється історичною травмою.

Українцям тяжко збагнути, що далеко не всі соціалісти прагнули побудувати комунізм, а поміркованіші з них часто висували доволі притомні та справедливі вимоги. Інакше, мабуть, цей день давно би вже викреслили в західному цивілізованому світі.

Ще тяжче нам усвідомити, що багато основних будівничих української нації – ті ж Драгоманов, Франко, Грушевський – преспокійно поєднували у своїх поглядах національні принципи та ліву соціальну риторику. Та й Шевченкову поезію навряд чи можна запідозрити у симпатіях до поміщиків чи капіталістів. У, здавалось би, цілком правій Галичині український національний рух набув справді масово всеохопного характеру лише тоді, коли наші націонал-демократи поєднали свою народно-просвітницьку риторику про любов до рідної землі із конкретними соціальними вимогами і провели масові селянські страйки.

Тобто, як не дивно, але саме в Україні ліві ідеї, спаплюжені згодом більшовицьким маразмом, ще до їхнього приходу стали повноцінною складовою національно-політичного процесу. Чи варто нагадувати, яких поглядів була загальна маса членів Центральної ради, сторіччя якої з дня на день відзначатимемо?

За таких обставин вельми дивно виглядає офіційне пояснення скасування вихідного від розробників: «Оскільки вони (1-2 травня – ред.) не є подіями українського державотворення, історико-культурними традиціями Українського народу, їм не може бути надано статусу державного свята». По-перше, ми щойно вияснили, що між українським державотворенням та першотравневими гаслами історично склався якраз доволі тісний зв’язок.

По-друге, ця цитата задає чіткий критерій на те, повинне свято бути вихідним чи ні. Отож виникає питання: а яке відношення до українського державотворення чи історико-культурних традицій має щойно вигаданий новий вихідний – День сім’ї?

Ця ініціатива залишається найбільшою загадкою нового календаря. Україна разом із міжнародною спільнотою щорічно 15 травня відзначає Міжнародний день сім’ї, однак ніде він не є вихідним. В другу п’ятницю вересня такого свята не існує ніде у світі, не було нічого подібного ніколи і у нас. З таким самим успіхом Днем сім’ї можна було проголосити, до прикладу, 2 травня і зберегти статус-кво.

Виглядає, що День сім’ї у вересні – це спроба нав’язати українцям нову традицію якраз без жодного «історико-культурного» підґрунтя. Відповідно, розробники календаря просто суперечать самі собі.

Цей випадок демонструє, що попри ущільнення календаря простір для зайвих вихідних ми таки маємо. Нові традиції – це не є апріорі погано, проте можливо замість того, аби вигадувати щось цілком нове і малозрозуміле, варто в рамках декомунізації глянути глибше: а які ж насправді історико-культурні традиції перервала українцям тоталітарна система?

Декомунізація наполовину

Для цього варто поглянути на ті країни, що не мають за плечима радянського досвіду і не зазнали відповідних історичних травм. При чому, глянути не лише на те, скільки вони відпочивають, але й з якої нагоди. І тут ми побачимо одну разючу відмінність між календарем в Україні та країнах Європи.

Насправді, більшість вихідних у західних країнах присвячені релігійним святам. Богоявлення, Вознесіння, Успення, понеділок після Трійці чи День усіх святих – це офіційний привід не іти на роботу для більшості європейців. Крім того, для святкування Різдва та Великодня практично всюди передбачено по два дні, а в деяких країнах – наприклад, Чехії, Данії чи Болгарії – навіть по 3: плюс Святвечір та Велика П’ятниця.

В середньому по Європі на релігійні свята виділяють близько двох третіх вихідних за рік. При чому не лише в католицьких Польщі, Італії, Іспанії, протестантських Німеччині, Швеції чи Данії, але й, що для нас важливо, у Греції – єдиній православній країні, що уникла в ХХ ст. соціалістичного режиму. В Австрії та Швейцарії частка церковних вихідних навіть сягає 75%. Лише у деяких – Чехія, Угорщина, Британія та Франція – релігійні вихідні становлять половину від усіх річних.

На тлі такого релігійно наповненого календаря захід України різко виділяється разом зі своїми північним та східним пострадянськими сусідами. Питання про те, скільки людей тут чи на Заході в ці дні справді ходить до храму – другорядне. Це індивідуальна справа кожного. Важливіше, що держава дає своїм громадянам змогу здійснити обряд та дотриматись «історико-культурної» традиції.

І саме в цьому – різко перерваній тоталітарною державою традиції – найбільше проявляється наш радянський спадок. В офіційному чинному календарі ми маємо лише три релігійні свята, вшановані державою вихідним днем – Різдво та понеділки після Великодня та Трійці. У новому проекті їх лише два – про Трійцю розробники чомусь просто забули, не згадавши це свято ні серед вихідних, ні серед тих, що відміняються.

Зрозуміло, зниклу традицію зараз штучно ніхто не відновить, та й це прерогатива не держави, а хіба церковних проповідників. Утім, створити певні умови для того, щоб відновити деякі забуті традиції, держава може. Дати змогу безперешкодно проводити принаймні ті обряди, що збереглися – як на мене, повинна.

Особливо тут «страждає» Різдво, яке, на відміну від майже усіх країн Європи, вперто залишається у нас де-юре одноденним вихідним. Враховуючи гастрономічні особливості українського різдвяного святкування, наші господині чи господарі за офіційним календарем, аби дотримуватись традицій, повинні, очевидно, готувати страви до Вечері попередніми ночами, а на саме Різдво відсипатися від тяжких приготувань, адже вже наступного дня всім на роботу.

Певний приклад тут можна брати навіть із «неорадянської» Білорусі. Поруч із нафталіновими 9 травня, Незалежністю у день «визволення від фашистів» чи навіть «Великою Октябрською» білоруси мають два релігійні нововведення: так звану Радовницю – другий вівторок після Великодня (так, у білорусів саме вівторок), який для місцевих є головним поминальним днем; та «католицьке» Різдво 25 грудня – у Білорусі християн західного обряду 10%.

Ідея вихідного 25 грудня в українському політикумі присутня і в парламенті навіть був зареєстрований відповідний законопроект, проте декомунізаторів із УІНП вона чомусь не зацікавила. Хоча «григоріанське» Різдво в Україні з історичних причин відзначають не так багато людей, як у наших північних сябрів, оформлення його офіційним вихідним могло би стати не так виявом релігійної толерантності, як – мислимо практично – першим кроком до майбутнього (колись же воно станеться) об’єднання церковних календарів. Українці східного обряду потихеньку звикали б, що 25 грудня все ж свято, при чому у цілому світі, до того ж у таких же православних, як ми – румунів, греків та болгар.

Отож, видно певну непослідовність в ідеях щодо календаря. З однієї сторони ми декларуємо його декомунізацію, що проявляється у скасуванні радянських свят. З іншої сторони, замість того, аби якимось чином компенсувати те, що знищила в Україні тоталітарна система – релігійну традицію – і дати зайвий вихідний на Різдво чи Святвечір, ми ліквідовуємо «Зелений» понеділок заради ефемерного Дня сім’ї десь серед вересня без жодної прив’язки до якоїсь традиції.

Тож якщо декомунізація – це нівелювання суспільних травм, завданих радянською системою, то одним із перших кроків мало би бути відновлення того (там, де це доречно), що цією системою було знищено. Таким чином ми маємо лише половинчасту декомунізацію календаря, частково декоративну.

Далі буде

Якщо Ви виявили помилку на цій сторінці, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter
Загрузка...
Останні новини
Залиште відгук