Пам'ятник
IQ

Пам'ятник

Чи має Москва право на Володимира?

Роман Мельник, 11 листопада 2016 2082 10

Ні, в цьому тексті не буде жодних гучних заяв про «украдену історію», привласнених героїв чи сфальсифіковане минуле. З дня відкриття у Москві пам’ятника Володимирові Великому такими тезами рясніє цілий український сегмент мережі, а запальні полеміки на цю тему не вщухають з того часу, коли Грушевський сконструював свою схему української історії, деконструювавши таким чином імперську російську.

Відтоді кожен, хто вважає себе більшим чи меншим українським патріотом, не втомлюється повторювати, що святий Володимир був ледь не етнічним українцем, а 988 року на місці нинішньої Москви ще вовки завивали. Державу, яку створив Володимир, вони вважають чи не першою українською, очевидно ж – попередницею нинішньої. Якісно ці претензії на історичну спадщину мало чим відрізняються від намагань російських ідеологів вивести свою державність від Рюрика. Фактично, всі оці суперечки довколо князя Володимира є частиною ширшого змагання за права на Київську спадщину: від гучних заяв про протоукраїнську імперію до старої заїждженої концепції про спільну «колиску» трьох братніх народів.

Звісно, у цих баталіях складно уникнути емоцій, проте спробуймо глянути на проблему більш виважено.

Аргументи українських патріотів про виключну «українськість» князя ми приблизно знаємо. Так, справді, Володимир як глава держави всі свої головні діяння звершив у її столиці – Києві. Дійсно, вихований він був під наглядом своєї знаменитої бабусі Ольги теж на берегах Дніпра. До того ж, у літописах ім’я князя фігурує як Володимѣръ.  Якщо врахувати, що літописи написані своєрідною сумішшю давньої церковнослов’янської мови і місцевих говірок, то це демонструє, що у тогочасному Києві розмовляли чимось схожим на українську мову. Принаймні більш схожим на українську, аніж на російську.

Утім, чи роблять ці докази Володимира справжнім українцем-русином? Очевидно, що ні. Держава Рюриковичів не була національною державою, а типовою для середньовіччя династичною імперією, чиї розміри сягали туди, куди ступала нога представника правлячого клану. Підкоряючи ті чи інші племена, князі навряд чи звертали увагу на їхнє етнічне походження. Таким чином слов’янські древляни чи кривичі, а також фінські чудь і меря були рівноцінними підданими великого князя та платили йому однакову данину. Тогочасний киянин навряд чи відчував більшу спорідненість із волинянином, ніж із мешканцем Смоленська чи Новгорода.

Володимир був першим київським правителем, що приєднав до своїх володінь нинішні західноукраїнські землі. Отже, «галичани» та «наддніпрянці» тоді лише ступили на першу сходинку взаємної інтеграції. Тому жодного українського народу у той час ще не існувало, а можна лише говорити про його далеких предків. Відповідно, Володимир ніяким українцем у сучасному розумінні цього слова бути не міг. Як і не міг бути «истинно русским».

Друге: чи роблять ці докази Володимира суто українським державцем? Мабуть, теж ні. До того, як стати великим князем, свій перший уділ молодий князь отримав у далекому Новгороді. І хоча нічим видатним на півночі він не відзначився, але саме звідти вирушав у переможний похід проти рідного брата на Київ. Тож новгородці теоретично мають таке ж право на свого локального бронзового Володимира, як і кияни.

Третє: чи означає це, що лише Україна має монопольне право на спадщину Володимира? Справді, в нашій історії він відіграв фундаментальну роль: привніс цивілізаційний вибір – східне християнство, заклав основи для формування українців у майбутньому. Адже, якби князь не відібрав тоді «Червенські гради у ляхів», де був би зараз Львів чи Луцьк – невідомо.

Проте його влада поширювалася на величезні простори від Карпат і аж далеко за Волгу. Поруч із Києвом та околицями, головними культурними та політичними центрами цієї держави були не лише українські Чернігів, Любеч, Переяслав, Овруч, Володимир на Волині чи Перемишль, але й північніші Полоцьк, Смоленськ, Вітебськ, Новгород, Псков чи навіть Ростов. Після київського хрещення перші храми та монастирі відкривались одночасно у всіх цих містах. Відповідно, всі ці землі мають право на той спадок, який залишив по собі Володимир. Навіть якщо ті землі ще власної державності не мали.

Якщо врахувати те, що православ’я є одним із наріжних каменів для сучасної та історичної Росії – майже як УГКЦ для галичан, а прийшла нова віра на російські землі саме за Володимира і саме завдяки йому, то хто може заборонити нинішнім росіянам вшановувати людину, що принесла на їхні землі християнську цивілізацію? Тож, мабуть, у гордій заяві Владіміра Путіна на нещодавній церемонії відкриття пам’ятника, що Володимир «был духовным основателем российского государства», частка правди все ж таки є. Лише частка, адже не «государства», а радше майбутнього «народу».

І ще один момент. Кожен наведений тут аргумент проти суто українського трактування Володимира ще сильніше працює проти його російської інтерпретації. Він не був українцем, але ще менше можна його назвати «русским». Він не був лише українським правителем, але точно не був і російським. Це лише намагання ідеологів з обох сторін спроектувати дійсність тисячолітньої давнини на реалії сьогодення.

Звичайно, у Кремлі постать Володимира використовують як важливу ідеологему «русского мира», і це не може не викликати у нас гострої реакції, особливо за нинішніх обставин. Але чи справді треба українцям відволікатися на пафосні історичні ігри Москви? Напевно, ні. Про що може свідчити сучасна історична політика Росії з її наполегливим прикликанням історичних духів? Чим пояснити недавнє встановлення пам’ятника психопатові Іванові Грозному, ритуальні танці довкола  «успішного менеджера» Сталіна, а також театр з перевдяганнями для параду 7 листопада?

Завернутість на історії свідчить лише про те, що Росією лихоманить, що вона не бачить свого майбутнього. Виявилося, що у теперішньому часі нема чим гордитися. А де ж шукати предмет для гордощів? Зрозуміло, що в минулому. З минулим що нафантазуєш – то твоє. Якщо Владіміру Путіну для власної легітимізації в очах черні потрібен ще один історичний Володимир, то це є свідченням його слабкості. Зрозуміло, що зведений до статусу парії в міжнародному масштабі Путін просто вимушений влаштовувати примітивний театр для росіян. І цей театр дедалі більше нагадує театр абсурду.

То що, українці мають також втягуватися в цю історичну шизофренію? Не впевнений. Проти танців з духами минулого переконливішим аргументом могли би бути успіхи у сучасному: зайнятися врешті економікою, реформами, боротьбою з корупцією, підвищенням соціальних стандартів. Ось те поле, де конкуренція актуальніша та потрібніша, аніж мірятися історичними, часто видуманими персонажами. Іншими словами, можливо, Москва і має певне право на свого Володимира, але чи має це нас настільки турбувати?

Якщо Ви виявили помилку на цій сторінці, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter
powered by lun.ua
Пропозиції партнерів
Загрузка...
Останні новини
Залиште відгук