Одна з тисячі доріг. На згадку про Марію Савчин

IQОлена Петренко, 30 травня 2013379384
Одна з тисячі доріг. На згадку про Марію Савчин

Аурою автентичності назвав Мартін Сабров у своїй новій книзі «Народження очевидця подій після 1945-го року» те, що так притягує дослідників в усній історії. Відчуття безпосереднього доторку до подій, можливість очима свідків пройти дорогами пам´яті. Можливість токсичної емоційності.

Покоління, якe сталo свідком Голокосту та Другої світової війни, незабаром повністю відійде. Наразі історики дискутують про загальний символічний відхід свідчень як історичного джерела. Свідчення людей, що пережили Голокост і війну, створили настільки особливо емоційну ауру, що, можливо, з відходом останнього свідка цих подій відійде і сила свідчень як таких.  

Минулого місяця відійшла одна з чи не найвідоміших мемуаристок українського націоналістичного підпілля – Марія Савчин-Пискір. Безперечно, окрім літературного хисту, Савчин була далеко непересічною жінкою, яка вражала і дивувала людей різних політичних таборів. Георгій Санніков, колишній співробітник МДБ, який працював на початку 1950-х років у Західній Україні та є автором кількох мемуарних книг, у своїй московській квартирі одного зимового дня 2009 року довго і піднесено згадував цю «очень неординарную, интересную женщину». Інший автор, відомий прихильник героїзації історії ОУН і УПА, Володимир В´ятрович, написав на своїй сторінці у фейсбуці 23 квітня: «Вчора померла Марія Савчин-Пискір, найвідважніша жінка, з якою мені довелося зустрічатися в житті. Навіть у похилому віці від неї віяло такою енергією, якої вистачило б на кількох людей, в рази молодших».

Марія Савчин, без сумніву, залишиться знаковою постаттю в історії ОУН і УПА. Значною мірою, звісно, завдячуючи її непересічним мемуарам «Тисяча доріг». Але і її довге перебування у підпіллі, пізній арешт, близьке спілкування з багатьма активістами ОУН і УПА, зрештою, історія виїзду за кордон мали б надихнути не одного історика на біографічні дослідження.

Мартін Сабров називає свідків подій мандрівниками між світами. Вони не відповідають за автентичність свідоцтв, але докладаються до автентичності пережитого, стають свого роду провідниками між минулим та сьогоднішнім. У Савчин, якій судилося прожити довге життя, транзитною станцією як провідника в минуле став переїзд у Північну Америку. Її «друге» життя в еміграції складалось не просто. Приїзду «Марічки» ніхто не радів, до переповідань ставилися з недовірою. «Вірили тільки мертвим», – напише Савчин  в епілозі до «Тисячі доріг».

Докоряли і «гендерним». Савчин втратила двох дітей у підпіллі. Іван Кривуцький у своєму захисті Марії Савчин «Чого не сказала в своїх спогадах «Марічка»» згадує, що йому не рекомендували розповідати, чи «хвалитися» у США історією Савчин з 1947 року, коли вона вистрибнула з вікна, тікаючи від польських спецслужб, та залишила своє немовля у квартирі. « (..) бо тут в Америці ніхто не зрозуміє такого вчинку, ніхто не повірить, що для матері може бути щось вище від любові до власної дитини, і що поляки пізніше могли б її в тюрмі розлучити з дитиною», – пояснив  Кривуцький. Другого сина Савчин втратила, назавжди залишившись за кордоном. Петра виховав батько – Василь Галаса зі своєю новою родиною. Імідж «поганої матері», безперечно, вплинув на ізоляцію Савчин, на її «інакшість» та нерозуміння серед жінок.

І тим не менше, в кінці 1980-х років почалася підготовка до друку її мемуарів, а 1995 року в 28-му томі Літопису УПА вийшли «Тисяча доріг». Попри окрему критику, це спомини української націоналістки, яка в жодному разі не ставить під сумнів легітимність ОУН і УПА. Під час війни Савчин курсує між Львовом та рідним селом Задвір´я, працює машиністкою в Інституті психотехнічних досліджень та одночасно зв´язковою референта СБ Крайового проводу ОУН Григорія Пришляка («Мікушки»).  Що конкретно відбувається тоді у місті, Савчин залишає за кадром. Сам Григорій Пришляк постає у мемуарах як підпільний аскет та милий провідник, який виявляв симпатію до «Марічки». Діяльнiсть СБ під час війни не тематизується, хоча Савчин, окрім передання пошти між співробітниками СБ ОУН (б), друкувала вишкільні матеріали для референтури СБ і мала бути обізнана і з методами, і з полями роботи Служби безпеки ОУН.

Тим не менше, зображені повстанці мають у Савчин надриви. Їх змальовані образи підкуповують, вони не пропонують зручно упаковані в ідеологічний корсет біографії, вони дихають і наділені немавзолейними рисами. Савчин на відміну від багатьох інших мемуаристів, пише фактично в «егоїстично»  налаштованому вимірі – зображає насамперед себе та людей, що оточували її в контексті перебування в підпіллі. І не намагається поставити саме події центральним для наративу. На її сторінках чимала кількість змальованих портретів жінок. У багатьох місцях Савчин торкається специфіки перебування жінки, ставлення чоловіків до жіночої участі загалом. Як зазначив Сергій Єкельчик у рецензії на англійське видання мемуарів, «Тисяча доріг» одночасно є доказом того, що жінки добре усвідомлювали гендерні ієрархії у підпіллі, а також їхню роль для повстанського руху.

Мемуари Савчин – не монолітний камінь. Вони надають шанс для дискусій. І, можливо, розбір саме таких непростих біографій будуватиме платформи для розуміння багатоплановості доль повстанців і сприятиме відходу від того, чого так не любила Савчин – чорно-білих замальовок історії. Мені видається, Марія Савчин, по-своєму зробила крок до цього. У нас, в інших поколінь, таких можливостей набагато більше. Було б бажання їх використати.

Якщо Ви виявили помилку на цій сторінці, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter
powered by lun.ua
Пропозиції партнерів

Дискусія 84

Для того, щоб залишити коментар, необхідно увійти
  • Д_Михайлович 17 червня 2013, 10:39

    Зверхники, пане, є у всіх і кождого. І у вас є зверхник, просто ви цього не усвідомлюєте й вважаєте себе вільною людиною, над котрою буцімто ніякого зверхника немає. А це лише означає, що ваш особистий зверхник створює у вашій свідомомості ілюзію, що ви є "вільною людиною", а насправді ваш зверхник просто вважає, що саме за допомгою такої ілюзії він вас може якнайкраще використовувати для реалізації своїх планів. От і все.
    Але це зараз нормальний стан справ, як написав наш сл.п. др. J.P. у своїй богонатхненій праці "La servante portugaise", що зверхники використовують людей без їхнього відома. Адже усвідомлення свого зверхника, ба більше його візуалізація, може призвести до руйнації і без того слабкої людської особистості, а значить й до невиконання завдання.
    Я також свого зверхника не знаю, але ось др. Місяць мав своїм зверхником сл. п. Провідника Михайла, а після його відходу до Провідниці, мав за зверхника товариша Сталіна.

    відповісти цитувати поскаржитись

  • Набридло вводити код – увійдіть через профіль у соцмережі
    Оновити
  • Набридло вводити код – увійдіть через профіль у соцмережі
    Оновити
  • Д_Михайлович 17 червня 2013, 10:15

    Та немає в неї жодної таємниці - принаймні для мене. Працювала в ОУН - винищувала "зрадників України", потім у МГБ - і знову винищувала "зрадників України". А кого саме їй винищувати - вирішували зовсім не референт безпеки або львіські чекісти (їм це тільки здавалося), а тільки її зверхник, котрому вона завжди служила й служитиме. Очільник автохтонного чорного народця, замешкаючого в Карпатах й не тільки, і котрий лише за мовою та назвою є "руським" чи "українським". І винищувала вона по всій Галичині якраз справжніх руських нордичної крові, можете ще раз звинуватити мене в нацистсько-євгенічному світогляді, але те, що на рівні ідеології в українському національно-визвольному русі питання боротьби різних расових складових всередини нації особливо не наголошувалася, крім можливо праць Донцова й Липи ("нордиста" і "трипільця" відповідно), ще не значить, що така боротьба не точилася й не триває аж до сьогодні.
    Отака справа, пане Валентине.

    відповісти цитувати поскаржитись

  • Набридло вводити код – увійдіть через профіль у соцмережі
    Оновити
  • Набридло вводити код – увійдіть через профіль у соцмережі
    Оновити
  • Д_Михайлович 17 червня 2013, 10:06

    Невідомо, в чому полягало союзництво США і галицького визвольного руху в 40-х роках минулого століття. Крім закидування в СРСР членів ЗЧ ОУН і ЗП УГВР для збирання розвідувальних данних в інтересах англійських та американських спецслужб. Тому і розстрілювало МГБ тих осіб як агентів іноземних держав, а не як повстанців.
    Якщо порівняти кількість членів ЗЧ ОУН і ЗП УНВР на послугах ЦРУ й Мі-5 з одного боку, та кількість колишніх повстанців ОУН-УПА в 1944-1955 роках, амністованих Радянською владою (250 тис. людей на 1972 рік), то вийде, що набагато більше серед вчасників руху ОУН-УПА було прихильників СРСР, ніж США. Про поіменні дані особового складу вищих партійних та державних органів влади Галичини з 1945 до 1991 року, то ви тут знову починаєте крутити - йдеться зовсім не про них, а про агентуру КГБ УРСР в середовищі західноукраїнської інтелігенції, передусім гуманітарної - філологів, істориків, котрі сповідували у відкртиій чи прихованій формі культ самостійної української держави. А "золотий фонд" МГБ УРСР - себто члени ОУН-УПА, що перейшли на бік Радянської влади й брали участь в боротьбі з підпіллям, це взагалі окрема тема, для вас вкрай болісна, аж до того, що ви заперечуєте навіть факт того, що це могло бути.

    відповісти цитувати поскаржитись

  • Набридло вводити код – увійдіть через профіль у соцмережі
    Оновити
  • Набридло вводити код – увійдіть через профіль у соцмережі
    Оновити
  • Більше коментарів
Загрузка...
Останні новини
Залиште відгук