Операція «Мігрант»: нічні рейди військкомату з точки зору права

Коментар правника щодо нічної облави на призовників у центрі Львова

БлогиВолодимир Гончаров, 14 листопада1415 4
Володимир Гончаров
кандидат юридичних наук, незалежний експерт з прав людини

Переднє слово. Тиждень тому до Львова нарешті дістався новий столичний тренд в роботі військкоматів і Національної поліції, що полягає у врученні повісток в нічних клубах. Ці заходи у Львові отримали офіційну назву «Мігрант» і супроводжувалися затриманням молодих осіб чоловічої статі у провулку Крива Липа, головно студентів, з метою перевірки документів і навіть спробою штурму нічного закладу Paradox. Нині, зі спливом тижня, коли осів порох протистояння, можна підбити деякі підсумки події та дати їй правову й моральну оцінку.

Навіть без цієї та подібних акцій Україна впевнено утвердилася в якості найбільшої порушниці прав людини в Європі. Неповага до права в широкому смислі зумовлює нашу інвестиційну непривабливіть й слабкі темпи економічного зросту на фоні загальносвітових. Те, що 60% українців перебувають за межею бідності, становить собою один з реальних наслідків поширення в Україні державного свавілля. В цьому смислі, нічні «облави» військкоматів, як-от у Кривій Липі й подібні їй, заторкують все суспільство.

Юридичні аспекти. Певна річ, важливість обороноздатності армії безсумнівна й навіть емпірично доведена на власному гіркому досвіді, тому природньо, що громадянське суспільство позитивно сприймає активні кроки держави у напрямку посилення Збройних сил. Проблема лише в тому, що заходи для забезпечення обороноздатності повинні бути домірними поставленій меті, тобто досягати її без «надлишкового ефекту» у вигляді порушень прав людини й втручання в законну діяльність підприємств.

Пропонована оцінка події з точки зору права є попередньою та основується на свідченнях очевидців та заявах представників влади. Втім, гадаємо, принаймні попередньо можна твердити про наявність таких порушень прав людини в діях органів влади:

  • влаштування паспортного контролю по обидва боки проходу Крива Липа становить порушення свободи пересування, проголошеної ст. 33 Конституції й ст. 2 Закону України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні»;
  • перевірка документів у всіх потенційних призовників становить порушення ст. 32 Закону України «Про Національну поліцію» та права на свободу та особисту недоторканність, проголошеної ст. 29 Конституції.

Громадяни не зобов’язані мати при собі ідентифікаційні документи. Перевірка документів належить до превентивних поліцейських заходів і допускається за умов, коли для цього є необхідність: схожість зовнішніх ознак особи з розшукуваною; якщо є достатні підстави вважати, що особа вчинила або вчинить правопорушення; перебування в місці здійснення спеціального поліцейського контролю тощо. На додачу до того, що здійснені перевірки не мали правової підстави й були відтак незаконними, вони, за твердженнями очевидців, ще й здійснювались не лише поліцейськими, але й військовими, що лише посилює міру свавільності порушення;

  • намагання прорватися у заклад Paradox з боку працівників військкомату може бути кваліфіковано як порушення права власності. Втручання у здійснення права власності не допускається, за винятком наявності необхідних підстав і за рішенням суду. Втім, поліція (але, певно, не працівники військкомату) може проникнути до житла чи іншого володіння особи без вмотивованого рішення суду у т.зв. невідкладних випадках, пов’язаних із: 1) рятуванням життя людей та цінного майна під час надзвичайних ситуацій; 2) безпосереднім переслідуванням осіб, підозрюваних у вчиненні злочину; 3) припиненням злочину, що загрожує життю осіб, які знаходяться в житлі або іншому володінні.

Приміщення закладу кваліфікується як «інше володіння», й відтак спроба проникнути в нього без рішення суду й невідкладної підстави становить перевищення владних повноважень за ст. 38 Закону України «Про Національну поліцію». До того ж, це порушення права власності, гарантованого зокрема ст. 41 Конституції України («Право приватної власності є непорушним»), ст. 319 Цивільного кодексу («Держава не втручається у здійснення власником права власності») й низкою національних, регіональних та міжнародних джерел права.

Оцінка епізоду органами державної влади. Протягом тижня органи влади не скупилися на строкаті коментарі з цього інфоприводу. На мою думку, вже самі ці коментарі дозволяють зрозуміти, чому в Україні так кепсько з правами людини.

Так, в прямому ефірі ТРК «Львів» голова Львівської ОДА Олег Синютка висловив міркування, що «Необхідно спочатку виконати свій обов'язок і пройти службу в армії, а вже потім розважатись у клубах». Меседж максимально простий для розуміння, звучний і патріотичний: а то що ж, хлопці на Сході в окопах сплять, а ці мажори тут відсиджуються й по клубах вештаються, «Доколи?!» мала б мабуть вигукнути вся львівська громада у праведному гніві. Але біс як завжди в деталях, бо:

  • наразі нема фактичних підтверджень того, що «облава» допомогла виявити бодай одну людину, що ухилялася би від військової служби. Спершу керівник Західного регіонального медіацентру Міноборони Олександр Поронюк повідомив, що переховуванців було виявлено аж «10». Однак це було схоже радше на спробу застосувати «магію» круглих чисел, «10» звучить солідно, до чого не додавай, от чому, ймовірно, пізніше військовий комісар Львівської області Олександр Тіщенко підправив цифру, заявивши, що виявлено 12 таких осіб. Хоч ми не можемо нині сказати про достовірність цих чисел, припускаємо, що більш істотного успіху можна було досягти «тихими» й цілком законними координованими діями Національної поліції та Міністерства оборони щодо виявлення осіб, котрі ухиляються від військової служби. Поки ж суспільство спостерігає їхнє локальне протистояння з метою перекласти відповідальність одне на одного;
  • об’єктом рейду були головно студенти, які за законом мають відстрочку від служби в ЗСУ, про що органи влади мали б бути попереджені;
  • перекриття входів і виходів у провулок й блокування там законослухняних громадян, мов злочинців, вочевидячки є демонстрацією сили задля створення в людей відчуття незахищеності й вразливості, локальним терором, що в купі з масовою перевіркою документів становить порушення низки прав людини, втілених в Конституції та інших джерелах.

Олег Синютка зауважив також, що йому не подобається слово «облава» і на його думку, військові та поліція повинні проводити такі акції, але їх треба робити «публічними» і «максимально висвітлювати». Дійсно, чому б не піти навіть далі й створити реаліті-шоу про облави військкоматів та поліції, де цілком «публічно» – під прожектори й широкомасштабні об’єктиви камер – порушуватимуть права людини, національні закони й міжнародні договори? Публічність є засобом викорінення порушень прав людини, але певно не легітимації таких порушень.

Не оминути увагою позицію Західного регіонального медіацентру Міноборони. «Якщо говорити юридичною мовою, то дозволено все, що не заборонено законом» – заявив його керівник Олександр Поронюк з приводу того, що «облави» законом не передбачені. Юристи, прочитавши це, мабуть як і я замислились, хто саме вчив Олександра Поронюка юридичній мові, адже названий принцип діє в цивільних відносинах, а не в державних (адміністративних). В останніх діє цілком протилежна засада: за ст. 19 Конституції України «Органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України». Відтак заява Поронюка є навіть своєрідним підтвердженням свавільної природи «облави».

Із державних органів прямо засудити дії військкомату та Національної поліції зважились лише в Уповноваженого Верховної Ради з прав людини, зокрема, керівник секретаріату Богдан Крикливенко вказав на те, що повістки повинні доставлятися за місцем реєстрації, а не за віковою ознакою.

«Облава на мажорів» як спосіб конструювання суспільного ставлення до події. Як писав ZAXID.NET, голова Львівської ОДА Олег Синютка висловив переконання, що у нічних клубах сидять переважно «мажори», що не вчаться і не виключено, що ухиляються від виконання свого патріотичного та конституційного обов'язку захищати Батьківщину. Як додатково заявив Олег Синютка, «Це повинно стати предметом публічної дискусії. Чи потрібна суспільству армія, яка його захищає, чи, можливо, нам потрібні молоді люди, які порушують закон, уникають виконання свого обов’язку. Суспільство повинне визначитись: у першому випадку матимемо незалежну державу із сильною армією, у другому – прийде окупант і буде нами керувати. Тому я закликаю всіх не залишатися осторонь».

Риторика очільника Львівської ОДА досить показова та видається не лише надмірно популістичною й маніпулятивною навіть для українського політичного дискурсу (обирай, облави або обороноздатність, нічого посередині), але й з точки зору вітчизняного та європейського права є, просто кажучи, проявом дискримінації: «мажор» – це прояв мови ненависті (hate speech) й дискримінації за майновою ознакою та соціальним походженням. Соціальний образ мажора уявляється пересічному українцю десь таким: це переважно хлопець, котрому все дісталося не заслужено, хто вважає себе ліпшим за інших та демонструє своєю поведінкою зневагу до менш заможних. Поняття мажор, хоч винятки й потенційно можливі, не застосовується як засіб самоідентифікації.

Протиставлення «захисників» і «мажорів», мабуть, одна з улюблених схем нейролінгвістичного програмування в діяльності органів влади. Суспільству маніпулятивно пропонується осмислювати події в «біло-чорних» поняттях, як-от запропоновані очільником Львівської ОДА «мажор», «сильна армія», «прихід окупанта» тощо. Мажорів не любить ніхто, захисників люблять всі; мажор, що переховується від військової служби, викликає подвійний осуд. Недарма, коли півтора роки тому поліцейський у Києві застрелив хлопця в автомобілі BMW, інформаційні схеми для виправдання дій поліції часто-густо основувались на багаторазовому повторенні слова «мажор».

Ця риторика має практичні висліди. Так, хоч від події спершу буквально відхрестилися у Національній поліції, а згодом і в Міністерстві оборони, заявивши, що «облава» не була санкціонована ними й ініційована керівництвом локального військового комісаріату, незрозуміло, чи понесе хоч хтось відповідальність за вчинене свавілля. Наважуся припустити, що перспективи притягнення до відповідальності досить сумнівні: принаймні з урахуванням самої навіть риторики посадових осіб – дивно буде, якщо держава каратиме «захисників» за утиск «мажорів».

***

Облави військкоматів досі не отримали офіційної оцінки з боку органів влади України й передусім суду. Відтак наразі зростає потреба в обізнаності з правами людини, особливо в частині забезпечення її свободи й особистої недоторканності. Прикметно, що для легітимації цих порушень використовується не просто особлива риторика, але ширше – цілий виправдувальний дискурс (за змістом правого спрямування, з властивими йому індикаторами, як-от закликами до патріотизму, «мажорами», «захисниками» і «окупантами»). Цей дискурс сприяє тому, аби такі порушення прав людини стали укоріненими в Україні. Відтак громадянському суспільству слід протидіяти не лише самим лише випадкам порушення прав людини (за посередництва скарг до органів влади чи звернень до суду), але й протидіяти «прихованій загрозі» – дискурсу виправдання порушень прав людини (зокрема й через критику та осуд осіб, котрі до нього звертаються).

Якщо Ви виявили помилку на цій сторінці, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter
Загрузка...
Останні новини
Залиште відгук