Парафрази на теми історії-2: Історія для наших «прапороносців»

Покійний Ґеллнер під час нудних конференцій любив забавлятися у такий спосіб: він уявляв, скільки би з доповідачів говорило б те саме, якби, скажімо, 1945 року переміг не Сталін, а Гітлер? І, відповідно, що саме би говорили ті, точка зору яких залежить від того, хто переміг?

Для тих, хто найближчими днями буде бігати по Україні з прапорами і прапорчиками, пропоную задля експерименту зробити таку вправу.

Отже, уявімо собі, що війну виграв Гітлер, а не Сталін. І то не у 1945, а у «блітцкрізі» 1941 р. І що Гітлер, на 10 років молодший за Сталіна, помер би десятьма роками від нього пізніше, тобто у 1963 р. І що рівно через три роки хтось із його молодших соратників – скажімо, Розенберґ – на черговому з’їзді націонал-соціалістичної партії, проголосив доповідь «Про культ особи Гітлера і його наслідки». Ця доповідь допомогла б йому усунути від влади найближчих живих соратників Гітлера – Ґеббельса, Бормана та «примкнувшого до них» Геррінґа – й самому усістися у кріслі рейхсканцлера (титул «фюрера» як згадку про «культ Гітлера» на той час би уже скасували).

Ще за якісь сім років Розенберг сам був би усунутий від влади молодшим поколінням.  Це покоління тримало б владу ще майже чверть століття, поки само не перетворилося у старих і немічних геронтократів й довело б німецьку імперію до ручки – тобто до розпаду.

Ще раніше – десь від середини 1960-х – відповідно до логіки подій  і планів Розенберґа, знаного зі своїх симпатій до України, українців нарешті почали призначати на чолові посади у Райхскомісаріаті. Ті самі українці, увійшовши у союз з молодшим поколінням німецьких нацистів,  помогли б скинути Розенберґа (добро завжди має бути покараним!). У 1970-90-ті вони утворили б свій «рівненський клан» (від Рівного – столиці Райхскомісаріату). Цей клан, обростаючи потрібними і корисними зв’язками,  поступово зміцнював свої позиції у системі всієї нацистської Нової Європи до тої міри, що за своїми впливами дорівнював би клану «празькому», «віші» та та «ґданьскому».  І, нарешті,  у 2001 р.. розуміючи, що справи у Берліні кепські, й  що Райх от-от розпадеться, окремі далекоглядні члени «рівненського клану»  проголосили б у Рівному незалежність свого Райхскомісаріату, перейменувавши його у просто «Україна».

Про що сперечалися б українські політики двадцять років по тому?  

Припускаю, що  головними темами були би три:

1) Хто під час війни насправді захищав інтереси України:  переможний Гітлер, який приєднав Україну до Нової Європи і зробив її нарешті цивілізованою та європейською – чи Сталін, котрий під час голоду і репресій  1930-х знищив більше українців, аніж Гітлер під час «блітцкріґу»?

2) Чим пояснити факт масової української колаборації: чому так багато українців, знаючи про злочинний характер Сталінської жидокомуни, воювали  на боці Сталіна?

3) Чи можна урівняти вояків  злочинної Червоної Армії з ветеранами Нахтігаллю та іншими українськими формуваннями, що доблесно воювали на стороні Райху?

Це, звичайно, жарт. Але у кожному жарті є  частка правди. А ця правда полягає у чесній і неприкрашеній відповіді на  два запитання:  

а) наскільки наш спосіб думання залежить від того, хто переміг і хто має владу;

б) чи ми здатні робити власні судження, не опираючись на милиці кон’юнктури та ідеології?

Тим,  хто хоче піддатися такому випробуванню, замість милиць пропоную текст Лешка Колаковського на схожу тему. Історія цього тексту така: у 1975 р. – вісім років по тому, як Колаковського вигнали з народної Польщі за критику марксизму – він був запрошений на одну наукову конференцію в Італії. Серед виступаючих були американські історики, що взялися розповідати про великі історичні заслуги Сталіна. Колаковського ці виступи, що називається, «вкурвили». Закрившись у своєму готелі, він за одну ніч написав їдку пародію, у вигляді нібито передової статті «Нью-Йорк Таймс» про цю конференцію. З одною, однак, різницею: конференція обговорює війну так, ніби у ній виграв Гітлер, а не Сталін.

Лєшек Колаковський.

30-та річниця Нового Ладу в Європі – перемога здорового глузду!

Сьогодні минає рівно тридцять років від миті, коли нацистська армія, перемігши Росію та Великобританію, остаточно встановила Новий Лад Справжньої Свободи в Європі. Добра нагода для хвильки роздумів. Після останньої дружньої зустрічі президента Джералда Форда з Великим Канцлером Третього Райху Йозефом Ґеббельсом (який, попри вік, має разюче добру форму й променіє добрим гумором) та після декількох зустрічей Секретаря Штату Генрика Кіссинджера з міністром закордонних справ Райху Бальдуром фон Шираком, виразно бачимо, як ось нова творча атмосфера розярдки врешті переважує жалюгідні залишки холодної війни.

Коротко пригадаймо, про що мова. Коли пан Адольф Гітлер, засновник і перший Великий Канцлер Нового Ладу Справжньої Свободи, помер 1953 року, майже одразу розпочалась нова епоха так званої дегітлеризації нацизму. Однак упродовж тривалого часу і політикам, і американським науковцям не вдалося осягнути справжній, глибокий сенс змін. Лише нещодавно, після багатьох років помилок, американським державним мужам та історикам вдалося позбутися багатьох застарілих, вульгарних антинацистських затертих кліше, які часто ототожнювали нацизм із гітлеризмом і не дали нам змоги зрозуміти ні складності історії нацизму, ні історичного сенсу Нового Ладу Справжньої Свободи.

Нові дослідження, що їх здійснили тверезі вчені, позбавлені простацьких упереджень попереднього покоління, дали нам зовсім відмінний і, на нашу думку, значно автентичніший образ минулих десятиліть європейської історії. Пригадаймо лиш кілька пунктів цієї давно потрібної ревізії.

По-перше, ніхто не заперечує, що в політиці покійного пана Гітлера були певні прикрі елементи і навіть – можемо сказати це у вільній країні – певні вчинки, які без великого перебільшення можна прямо назвати злочинними. Факт, що в Європі жоден єврей не отримав дозволу на дальше життя, що половина населення Польщі, України та Чехословаччини й третина населення Росії тощо не зустріли заохоти залишитися в живих, мусив кинути тінь на Новий Лад в очах багатьох людей. До того ж нові дослідження американських економістів незаперечно довели, що високе зосередження європейської промисловості на будівництві газових камер і крематоріїв відволікло металургійні ресурси від важливіших завдань і сповільнило повоєнну економічну відбудову.

Однак «що було, те було», як вдумливо зауважив пан Гіммлер, почесний Голова Товариства Американсько-Європейської Дружби під час бенкету, влаштованого в Берліні на честь Кіссінджера. Важливо, що було, те було, але ця обставина не має ставати нам на заваді в тому, щоб ми час від часу заглянули в заплутані таємниці минулого, що їх часто хибно розуміємо.

Нам не можна забувати, що внаслідок глибокого діалектичного руху історії ця ж політика – хоч би під певними оглядами вона була неприємна – не тільки мала свої світліші й позитивніші сторони, але винятково спричинилася в минулі роки до динамічного й промовистого прогресу – причому і в економіці, і в культурі. В Європі вже немає євреїв, але й, як наслідок, із Європи практично зник антисемітизм, чого, на жаль, не можна сказати – визнаймо щиро – про Сполучені Штати. Населення Європи неймовірно виграло на мобільності: скажімо, все населення Голландії зайнято вирубкою дерев у північно-східній Швеції, причому перенаселені райони Баварії перемістилися на її місце; чехи працюють у видобувній промисловості колишньої північної Росії, а місце німців у сільському господарстві зайняли робітники з Польщі та України. А хто наважиться заперечувати, що демографічна мобільність є одним із найкраще перевірених виявів суспільного прогресу? Погляньмо й на статистику промисловості: виробництво сталі в Бельгії від 1939 року зросло втричі, а деревна промисловість Фінляндії – значною мірою завдяки італійським робітникам – зробила потужний стрибок аж до 600%, порівняно з довоєнним виробництвом. «Що очевидно, то очевидно», – як визнав президент Форд під час обіду з міністром Ріббентропом по тому, як обидві держави підписали історичний Трактат Пристрасної Взаємної Любові.

Справа в тому, що багато пропагандистів холодної війни не тільки абсурдно ототожнювали ексцеси гітлеризму з нацизмом, але, що гірше, постійно бездарно порівнювали нацизм зі злочинним, убивчим режимом Сталіна, якого, на щастя, скинула нацистська армія в травні 1945 року. Щоб виправдати це фантастичне зрівняння, вони навіть винайшли слово «тоталітарний», яке мало правити їм за зручне знаряддя з метою продажу своїх антинаукових ідей американському суспільству. Новіші дослідження цілковито й остаточно розправилися з цим абсурдним поняттям. Вони теж заперечили наївний погляд – якого донедавна дотримувалися деякі науковці – буцімто нацизм від самого початку мав вбудовані тенденції, які згодом мали виявитися в дивакуватій політиці останніх років п. Гітлера. Тепер ми знаємо, що не було ніякісінької такого штибу предетермінації. Візьмімо до уваги єврейську проблему. Рання програма п. Гітлера цілком напевно була антиєврейська, але в ній немає жодного слова про потребу винищити всіх євреїв у газових камерах; найдоскіпливіші розвідки не знайшли цієї ідеї в жодних ранніх текстах нацистів! Згодом, як результат нюрнберзьких законів, євреям просто не дозволили шлюбів із арійцями, з метою збереження расової чистоти. Ми можемо критикувати це законодавство (хоча треба визнати, що воно запровадило чіткий і виразний правовий порядок після періоду непевності й хаосу), але – знову ж – воно не мало нічого спільного з газовими камерами. Євреїв було позбавлено деяких прав – і це теж можемо критикувати, хоча від часу великого Ніцше ми вже знаємо, як небагато значить те знамените право голосу. Своєю чергою, 1940 року євреям просто наказали жити в ґеттах; і знов-таки історичні дослідження показали, що тоді не було й гадки про газові камери. Лише за кілька років з’явилось це гідне жалю рішення. Було би наївно й зовсім не-історично простежувати ідею газових камер назад аж до «Mein Kampf» п. Гітлера, де ця ідея взагалі відсутня. Хто так робить, проектує теперішнє в минуле, в переконанні, що все було мовби визначено наперед. Насправді політика нацистів щодо євреїв проходила різні фази, і в кожній фазі були відкриті різні можливості, і ніщо не було визначено наперед якимись таємничими силами ідеології, які буцімто діяли вже біля колиски нацистського руху.

У світлі цих досліджень саме поняття «гітлеризму» чимдалі втрачає свій сенс. Маємо справу з багатьма роками складного історичного процесу, причому кожен рік відрізняється від попереднього і наступного. Чим же є «гітлеризм» у самій суті? І як би можна його означити? А що стосується самого пана Гітлера – наскільки ж спрощений образ цієї людини залишили нам роки пропаганди часів холодної війни! Ми часто забуваємо про те, що він зініціював деякі фільми, які, хоч би ми були незгодні з їх змістом, були досконалі з художнього погляду. Він видав розпорядження друкувати твори Ґете і Шиллера. Будував дороги й показні громадські будівлі, уважно обговорюючи безліч проектів із архітекторами (декотрі з них були його друзями); подолав безробіття в Німеччині, а згодом у всій Європі, тоді як ми нині в Сполучених Штатах маємо сім мільйонів людей без роботи! Будьмо скромніші й більше довіряймо здоровому глуздові, який, на щастя, тепер перемагає.

Примітка для бібліографів і бібліофілів : Свою пародію Колаковський написав і надрукував спочатку англійською у Survey а згодом переклав польською й опублікував у паризькій «Культурі». Текст з польської переклала Богдана Матіяш – і він ввійде у нову збірку есеїв Колаковського, яку готує до видання київське видавництво «Грані-Т».