Партнерство без партнера

Історія нашої чергової спроби «зближення з ЄС» напередодні вільнюського саміту знову набрала ознак беззмістовного драматизму за формою і драматичної безплідності по суті. Адже майданні сварки на тему «хочуть українці до ЄС чи ні» безглуздо провадити без попередньої дискусії – чи Україна взагалі пасує до Європи? До її традиції і цінностей, писаних та неписаних правил.

Для початку варто наголосити, що головною ідеєю вільнюського саміту було не підписання угоди про асоціацію України з ЄС, а підсумування п’ятирічного проекту Східного партнерства, початково скерованого до шести країн колишнього СРСР: Білорусі, України, Молдови, Грузії, Вірменії та Азербайджану. Підписання ж угоди про асоціацію мало б стати тільки своєрідною «похвальною грамотою», засвідченням того, що за п’ять років успішної співпраці ці країни поводилися як справжні партнери Європейського Союзу.

У підсумку реалізації цього проекту виявилося, що Білорусь і Вірменія обрали Митний Союз, Грузія і Молдова по-справжньому прагнуть зближення з Європою, Азербайджан не поспішає визначатись і не робить з цього проблеми. І тільки Україна поводиться, як недоумкувате дитя вулиці, що спочатку стукає до дверей солідної будівлі, а коли вони привідчиняються, полохливо втікає. Nihil novi: «Україна – це держава, яка не втрачає шансу втратити шанс».

Та повернімось до Східного партнерства. Головними лобістами цього проекту в ЄС були: «безапеляційний адвокат» України – Польща, і прихильна до цієї ідеї Швеція. Інші ж члени Євросоюзу, втім і головні гравці, мали поважні сумніви. По-перше, бо не вірили в «євроентузіазм» українців, а по-друге, бо на цей проект треба було викласти 600 млн євро, щоб допомогти охопленим проектом країнам підготуватися до зближення з європейськими структурами і стандартами. Більше, ніж дві третини з цих грошей пішли на Україну, що може пояснювати особливе роздратування її поведінкою.

Гроші, а також поради, обмін досвідом і знаннями європейців мали б допомогти «східним партнерам» покращити свою ситуацію у кількох головних галузях. А саме: налагодити партнерський діалог на рівні президентів, урядів, дипломатичним відомств тощо; ефективніше поборювати корупційні явища; зреформувати систему правосуддя і виборче законодавство; удосконалити діяльність адміністративного апарату; полегшити контакти між звичайними людьми з обох «світів».

Які з цих завдань вдалося реалізувати в Україні?

Фактично, до 2013 року ні президент Янукович, ні уряд загалом чи МЗС зокрема, ні парламент не виявляли якогось переконливого бажання зближуватися з ЄС, а відтак і не вели себе як прогнозований та переконливий партнер. Коли ж цього року оточення Януковича раптом запрагло зближення з ЄС, тобто підписання угоди про асоціацію, то ніхто з пересічних громадян України не мав поняття, що ж сталося, чим мотивована така різка зміна настроїв влади? Схоже здивування українці відчули й тоді, коли за кілька тижнів до вільнюського саміту керовані президентом уряд та парламентська більшість передумали. З цього випливає головне запитання – чия доля тут вирішується: 46-мільйонної країни чи «сім’ї» Януковича?

Наступне питання: чи показові антикорупційні скандали останніх років можуть ввести когось в оману аж настільки, щоб не зауважувати того факту, що за президентства Януковича корупція набрала небачених досі форм і масштабів? Може, стали справедливішими і чеснішими суди, прокуратура, міліція? Можна по-всякому ставився до «заслуг» Юлії Тимошенко, але важко заперечити, що вирок у її справі був політично мотивованим, тобто є прикладом неприйнятного для Європи вибіркового правосуддя. Хто ж краще від мешканців України знає, що справа Тимошенко у цій сфері – це тільки «вершина айсберга»? Хто може сказати добре слово про систему органів самоврядування чи адміністративного управління, чи то в секторі житлово-комунального господарювання, освіти, охорони здоров’я і т.д.

І, нарешті, міжлюдські контакти. Поклавши руку на серце, треба визнати – хто з українців хоче нині дістати шенгенську візу, той її отримує. Але це, на жаль, не призвело до пожвавлення взаємин між європейцями і українцями. Значною мірою тому, що за останні роки недосформований середній клас в Україні збіднів настільки, що не може собі дозволити «неділові» виїзди до Європи, а ще й тому, що українські кордон і митниця надалі залишаються неприязними структурами для українців.

Отже, незалежно від результатів вільнюського саміту, можна ствердити, що проект Східного партнерства, попри значні засоби і зусилля у випадку України, приніс скромні результати.

Виявилося, що в Україні, не зважаючи на статистичну перевагу прихильників євроінтеграції над противниками, не знайшлося партнерів для європейських прихильників проекту Східного партнерства.

Тут саме час запитати себе: чому?

Перш за все, тому, що європейська спільнота базується на демократичних принципах, а українська влада «кримінального олігархату» тримається тільки завдяки ігноруванню демократичних принципів, придушенню громадянських прав і свобод.

Українські офіційні борці з корупцією – це вовки в овечій шкурі. Чи може дискредитована і корумпована правоохоронна система України бути партнером для «третьої влади» демократичної Європи? Митник і податківець, суддя і прокурор, зрештою, будь-який функціонер контрольних державних органів в Україні – це тільки «коліщатка і гвинтики» добре налагодженої корупційної системи. На яких засадах і за допомогою яких механізмів вони могли б співпрацювати з європейськими анти-корупціонерами? 

Майже кожна державна структура в Україні є своєрідним ТзОВ, головним акціонером якого є її керівний склад. Якщо в Європі «професійна доля» пересічного чиновника залежить не від зміни політичного керівництва країни чи регіону, а виключно від його компетентності і сумлінності, то в Україні державні посади політичні переможці роздають своїм прихильникам, соратникам і родичам, не зважаючи на їхню профнепридатність. Зрозуміло, що для такого чиновника головним «кар’єрним» завданням є проявляти лояльність до свого благодійника, а поняття державного інтересу чи суспільної користі залишається більш ніж абстрактним. Як і європейські партнерські пріоритети.

Годі говорити про налагодження «партнерства» України з ЄС в ситуації, коли партнерами не є в цьому питанні самі українська влада і українське населення. Будь-які ініціативи влади щодо зближення з умовним Заходом чи Сходом викликають нехороші підозри у громадян, що еліти хочуть вирішити свої приватні інтереси коштом простих українців.

Та проблема не тільки у владі, в політиках і чиновниках. За два десятиліття незалежності в Україні так і не сформувалося повноцінне громадянське суспільство. Громадяни України надалі поділені на кілька різних суспільств – не партнерських, не солідарних, а часто й ворожих одні до одних. Між цими «суспільствами» немає цивілізованого відкритого діалогу щодо спільного майбутнього, все зводиться до сварки «за» чи «проти» у критичні моменти.

І на завершення – про цінності

Щоб бути партнером для Європи, потрібно поділяти європейські цінності. Що тут можна сказати про пересічного українця? Нещодавно, виступаючи перед студентами Школи журналістики Українського католицького університету у Львові, один з найпритомніших українських інтелектуалів Олександр Пасхавер сказав таке: «У нашій системі неформальні стосунки відіграють більшу роль, ніж формальні… Поведінка пересічного українця орієнтована на фізичне виживання, і це поєднується з такими рисами, як недовіра до всіх навколишніх, окрім своєї сім'ї, поблажливе ставлення до порушення закону (корупції), нездатність до компромісів». Чи народ з такими рисами справді пасує до європейської системи цінностей?

Звичайно ж, що зближення з Європою – це для нас єдиний шанс на порятунок. Але щоб його досягнути, мало самого хотіння. Навіть коли воно виявляється велелюдними майданними акціями.