До теми
У нас тут «свято»: робоча група з оновлення змісту навчальних програм із зарубіжної літератури вирішила викинути зі шкільної програми твори російських та білоруських письменників, зокрема і Василя Бикова. Чому? Бо білорус. Не росіянин, білорус!
Знаєте, якщо до цього моменту в мене і були якісь сумніви (а свою думку я ставлю під сумнів завжди – про всяк випадок) щодо правильності переслідування давно померлих літераторів за дії сучасних політиків – то тепер вони зникли. Ну бо от опоненти мені казали: дивись, може, Лев Толстой сам собою і непоганий хлопець був, але він все-таки несе на собі відбиток російського імперіалізму та мілітаризму, а отже шкідливий. Я із цим не погоджувався, але все-таки сумнівався. І тут – Василь Биков! Що там у нього може бути: білоруський імперіалізм? Робоча група каже про «відсутність в умовах воєнного стану рецептивного контексту для вивчення творів російських і білоруських письменників», перепрошую, а рецептивний контекст для вивчення творів російського імперського орденоносного бойового офіцера на прізвище Котляревський є? Чи, може, полум'яного більшовика на прізвище Хвильовий? Обоє згаданих персонажів не мали громадянства вільної України, зате мали громадянство Російської імперії та червоної Росії/СРСР, воювали за ці державні формування. Я, можливо, щось хибно розумію, але все-таки... Скажіть прямо: можна воювати за Росію, але ми тебе вивчатимемо, бо ти писав українською. А от Бикова не вивчатимемо, бо він писав білоруською. Це білоруська мова напала на Україну! А духи україномовних більшовиків її захищають.
Я не перебільшую. У місті Львові є вулиця Скрипника – активного учасника більшовицького перевороту, чекіста, борця проти Української Народної Республіки, соратника Леніна, зрештою. Але йому нічого не загрожує, бо він же ж українець, та ще й українізатор! А от білоруськомовний білорус Биков відповідальний за кожен крок російськомовного узурпатора Лукашенка. Логіка? Та нема жодної логіки.
Повторю ще раз: якщо в мене і були сумніви щодо мого несприйняття цькування всіх росіян, мертвих, живих і ненароджених, то після того, як до цього «пакету» внесли ще й білорусів – максимально неімперський та немілітаристський народ – ці сумніви зникли. Колективна відповідальність – зло. Тим паче, що й самі українці не люблять колективної відповідальності: ані за єврейські погроми, ані за «Акцію нищення поляків», ані за слухняну участь в імперіалістичних війнах Росії.
Білорусів звинувачують у тому, що вони не зупинили атаку зі своєї території на сусідню державу. Перепрошую, але чому українці не показали приклад? Можна ж було 1956 року всім мешканцям Львівської і Закарпатської областей перекрити дороги і не допустити вторгнення радянської армії в Угорщину? Або 1968 року – у Чехословаччину. Дивно, але історія не зафіксувала таких проявів допомоги сусідам: українці слухняно окуповували незалежні держави, чітко згідно з наказами «отцов-командиров». І в Афганістані воювали проти тамтешніх повстанців, борців за свободу. І пам'ятники своїм окупаційним солдатам поставили в усіх великих і багатьох невеликих містах незалежної України.
Історик Олександр Зінченко написав гнівний пост про те, які білоруси невдахи. «Білорусі – нема як держави, якщо вірити самим білорусам. Але чи це знімає відповідальність з білорусів, що вони просрали свою державність і перетворилися на співучасника вбивств українців? Ні. Просто співучасник є ще й невдахою, що нездатний був відстояти власну суб’єктність». Пан історик чомусь жодного разу не закликав українців покаятися перед угорцями чи афганцями. А ще – перед грузинами. Причому на співучасника убивць грузинів українці перетворилися – за логікою пана історика – саме тоді, коли суб'єктність у нас цілком була...
Зовсім нещодавно, 2008 року, під час нападу Росії на Грузію з українського Криму на війну вирушили російські кораблі. Ось як це описує один з російських військових сайтів:
«Щодо сил флоту, розташованих на території України, за найскромнішими підрахунками, без урахування кораблів, які перебувають у ремонті, участь в операції проти Тбілісі взяло 57,5% від загальної кількості бойових одиниць ЧФ. Так, на момент прибуття флагманського корабля та корабля супроводу до кордону грузинських територіальних вод тут уже перебували великі десантні кораблі "Ямал", "Цезар Куников", "Саратов", малі протичовнові кораблі "Суздалец", "Александровец", "Муромець", "Поварино", "Касимов", морські тральщики “Вице-адмирал Жуков", "Турбинист", "Лейтенант Ильин", малий ракетний корабель "Мираж", ракетні катери РК-953, "Ивановец", РК-955, РК-952, корабель розвідки "Экватор", рятувальне судно "Эпрон", морський транспорт "Генерал Рябиков", буксири "Орион" та МБ-31, морські танкери "Иман" і "Койда". Під різними приводами більшість з цих плавзасобів прибули сюди заздалегідь, а значить, не плекаючи ілюзій з приводу майбутніх бойових зіткнень з Тбілісі, російською стороною заздалегідь був розроблений і сценарій відкриття другого фронту в Абхазії».
Пригадуєте масові протести українців проти використання української території для нападу на Грузію? От і я не пригадую. Після цього демократично обраний український парламент відмовився засудити напад Росії на Грузію. Кораблі-вбивці спокійно повернулися в українські порти. Ніхто не пішов скидати владу. Через рік українці вивели у другий тур двох партнерів Путіна – Тимошенко і Януковича. Цілком демократично. Наголошу: у вільній, демократичній Україні, де можна без жодних дозволів виходити на протести, українці взагалі не протестували проти використання України для нападу на сусіда. А тепер звинувачують у бездіяльності заручників лукашенківської маріонеткової диктатури.
Із перших тижнів війни я зустрічав повідомлення про приниження громадян Білорусі українськими прикордонниками, поліціянтами, чиновниками. Причому йдеться саме про тих молодих білорусів, які втекли в братню Україну якраз від того самого Лукашенка, який дозволив Путіну напасти на нас з території підконтрольної йому держави. Принизливі допити, знущання. Одного білоруса, який мав того дня важливу медичну операцію, навмисне тримали у відділку, щоби він не встиг. Чому? Та тому, що можна. За білорусів же ніхто не заступиться. У них же навіть скаргу ніхто не прийме, бо вони білоруси. Ідеальна жертва для садистів у мундирах.
І тут варто сказати про ту роль, яку білоруси відіграють у свідомості пересічного українця. Це – «молодший брат». Так-так, саме так, як до нас ставляться шовіністи-росіяни. Просто зізнаймося самі собі: ми весь цей час ставилися до білорусів зверхньо, вважаючи їх на щабель нижчими за нас у розвитку. Нас дратувало при цьому, що в них рівні, якісні дороги, охайний благоустрій, вищі заробітки, особливо у провінції. «Бацька молодець, от якби ще й білоруську мову захищав – було б взагалі супер», – цю думку я вперше почув у київському офісі молодіжної націоналістичної організації десь так у 2003 році. Заздрість до білоруського «порядку» єднала українців від Луганщини до Закарпаття. Але паралельно із цим національно свідома частина українського суспільства очікувала від білорусів Майдану. Ну, це ж «молодші брати»? Отже, мають робити так, як ми!
Хвилю ненависті породили заяви білоруських опозиційних політиків 2020 року про «нам не потрібен Майдан». Я прекрасно розумію, чому вони про це говорили: переважна більшість білорусів на той момент сприймала Майдан у контексті сотень убитих, спаленого центру столиці, а також подальшої війни проти Росії. Але ж нас не цікавила жодна внутрішньополітична логіка! Нам був потрібен слухняний «молодший братик», який сліпо слідуватиме нашим інструкціям: будуєш наметове містечко, розливаєш бензин по пляшках, кидаєш у «мєнтів» – оп! Узурпатор тікає. Все так просто! І нічого, що в Україні у 2014-му не було диктатури, що в парламенті була потужна опозиція, що третина країни фактично мала опозиційно налаштовану місцеву владу... Ми обурювалися черевиками, які зняв білоруський хлопець, щоб не забруднити лавку. Ті зняті черевики досі викликають нехилий дупобіль в українських користувачів соціальних мереж, хоча саме той хлопець зараз воює за Україну, а коментатори сидять на теплих диванах.
Історія з цькуванням білорусів відкриває насправді дуже прикрий аспект українського національного характеру. Так, ми, українці, можемо бути шовіністами. Щойно ми відчуваємо себе в позиції сильного (а успішний спротив російським окупантам суттєво підвищив українську самооцінку), як наші суспільно-психологічні комплекси змушують нас ставати «росіянами» й одразу ж шукати «молодшого брата», завдяки якому можна самоствердитися. Ми це робимо автоматично, бо звикли саме до такої моделі поведінки. І це – найгірше, що може з нами статися, як на мене.
Розповім одну історію з мого життя. Колись давно, ще підлітком, я поїхав у літній табір. Там склалася стандартна ситуація, коли керівництво самоусунулося, а підлітки утворили свою ієрархію. Так, там було багато алкоголю, наркотиків (ну, це ж кінець 90-х) і, звісно, знущань зі слабших. Я був слабшим. Але не найслабшим: трохи нижче за мене був ще один хлопець. Він одного разу сховав передану батьками пляшку «Живчика», інші «піонери» її знайшли і розбавили напій власною сечею. Дуже дотепно! Про це повідомили мені і дали важливе завдання: повідомити, коли той хлопець вип'є «Живчик». Уже пізніше, читаючи статті з психології, я дізнався, що це стандартна практика: нижчих за ієрархією змушують знущатися з найнижчих, щоб не опинитися на їхньому місці. Ось у поведінці дуже численних (на жаль) українських «активістів» мені помітна саме така мотивація. У суспільстві створена атмосфера ненависті до білорусів, яким годі покладатися на допомогу – бо не врятує ані своя держава (її фактично нема, є маріонетковий режим), ані українська держава (чиновники і силовики відчули безкарність щодо знущань з білорусів).
Тоді, у літньому таборі, я просто вилив вміст пляшки в унітаз, а з упослідженим хлопцем встановив приятельські стосунки. Не те щоб це був якийсь героїчний вчинок, просто я не хотів гратися в дурнуваті ігри, нав'язані іншими. На жаль, дуже мало хто з українських лідерів думок наважується спинити шовіністичний запал, з яким українці цькують білорусів. І жертвою цього шовінізму можуть стати не так українсько-білоруські відносини, не так становище білорусів, які постійно мешкали в Україні, як майбутнє України загалом. Ми вже бачили, до чого можуть призвести паростки неадекватності в суспільстві, чим це може для держави скінчитися. Чим скінчиться в нашому випадку – невідомо. Просто попереджаю про небезпеку.