Перший післясталінський «покіс» молодої української інтелігенції

До 50-літнього ювілею

БлогиМихайло Косів , 27 серпня 2015 421 1
Михайло Косів
Український політик

Бувають же такі сумні ювілеї!

Рівно 50 років тому, 27 серпня 1965 року десь о 15 годині, коли я виходив із будівлі Львівського університету ім. І.Франка, до мене від бічних колон підійшло двоє міцної статури молодиків (облич не пам’ятаю – тільки темні костюми) й сказали, що хочуть зі мною поговорити. Пропозиція не викликала жодних підозрінь, – тоді до мене часто підходили студенти з якимись навчальними проблемами, або ж молоді літератори, щоб попросити консультації щодо своїх поетичних чи прозових починань. Та коли ми зійшли на тротуар… не пам’ятаю як опинився на задньому сидінні автомобіля, що стояв тут же. Біла «Волга». Чи мені запропонували кудись поїхати, чи спритно туди «запхали»… Не знаю. Професіонали. Вони вміли це робити.

Їхали недовго. На той бік університетського парку, в слідче відділення обласного управління КГБ. Там же, як виявилося, були камери попереднього ув’язнення. Сумнозвісна ще з австрійських (потім польських, німецько-гітлерівських, московсько-сталінських) часів тюрма на Лонцького. Отуди мене перемістили з кафедри історії української літератури всього за кільканадцять хвилин. Зміна обстановки, погодьтеся, була істотною. По дорозі, в машині, вони про щось до мене говорили… запам’яталася лише одна фраза:

Да вы не волнуйтесь, Михаил Васильевич. Знаете, чем дальше, тем будет страшнее.

Перші хвилини справді були страшними. Відібрали годинник, ремінь,  документи, гаманець з  «кишеньковими» карбованцями, ключі… Та найстрашніше – замкнули в невисокому вузенькому прямокутному ящику, де можна було тільки стояти. Не знаю, скільки я там був у такому положенні. Мені здалося, що довго.

Потім поїхали на обшук. На тодішню вулицю Папанінців, у будинок моїх друзів Дмитра й Марійки Іванишиних, які виділили мені окрему кімнату для проживання. За що заарештували (вони постійно виправляли «Не заарештували, а затримали») мені ніхто нічого не говорив.  Під час обшуку один із кагебістів (начальник університетського першого відділу) запитав:

«Это ПШ?» На що йому відповіли:

«Посмотрим»

Тільки потім, під час слідства, я довідався, що «ПШ» – це  «подозрение в шпионаже».

На таке («тяжке») обвинувачення у них не вистачило матеріалу. Хоча, здається, було завдання  підтягнути справу до закордонних «ворожих» центрів, а нас (заарештували, як я незабаром довідався, до двох десятків представників української творчої молоді) пришпилити до агентурної сітки якщо не американського ЦРУ, то, принаймні, до Проводу ЗЧ ОУН. Одного «націоналістичного»  літературно-громадського журналу «Сучасність», примірники якого в декого вилучили, було явно замало, аби нас поробити українськими буржуазними націоналістами.

Під час обшуку мені запропонували добровільно здати зброю, а також усі  антидержавні (антирадянські) матеріали. 

Зброї, ясна річ, у мене не було; антидержавних політичних, програмних матеріалів також. Були літературні твори (поезія, публіцистика), які на той час не друкувалися в офіційних виданнях. Оці самвидавні матеріали я їм добровільно і віддав. Поезія Василя Симоненка, Ліни Костенко, Миколи Вінграновського, Івана Драча, Бориса Мамайсура, Василя Голобородька. З Василем ми перед тим (у травні) були на семінарі молодих письменників ув Ірпені – традиційній зустрічі, які щойно тоді починалися. Вони про цей семінар були добре поінформовані. Виступи на письменницьких заходах Олеся Гончара, Ірини Вільде й таке інше – також забрали. Найгострішою була публіцистична стаття (без зазначення автора) про київський суд над злочинцем Погружальським, який того року підпалив відділ україністики в Науковій бібліотеці Академії наук УРСР. Згоріли джерельні матеріали з історії і культури України. Саме для знищення цих основ українства було вчинено підпал. І в цьому були зацікавлені компартійні ідеологи, які прагнули знищити будь-які прояви українського національного духу. Автором статті, як стало відомо в роки незалежности, був Євген Сверстюк, а Вячеслав Чорновіл вніс до неї суттєві стилістичні правки, аби кадебістські спеціалісти не змогли вирахувати й пізнати (на основі аналізу стилю), хто її написав. Авторська рука у Сверстюкових писаннях відчувалася дуже виразно.

На третій день мені пред’явили офіційне обвинувачення за статтею 62, частина 1 Кримінального кодексу УРСР: «Антирадянська агітація і пропаганда». Наскільки пам’ятаю, термін покарання передбачував від шести місяців до шістьох років ув’язнення. Такий широкий діапазон пояснювався тим, що мінімальний строк могли «пришити» за розказаний політичний анекдот – цей жанр народної творчости  був тоді надто популярним. Були досконалі виконавці, майстри цієї справи. Знаючи про небезпеку, вони страхували себе тим, що найгостріші сюжети йшли як інформація «Вірменського радіо». Або формулювалися у такій «обгортці»:

Знаєте, я вчора був на базарі – жінка послала купити – далі перелік необхідних покупок, а там одна сволоч розповідає…

Себто я лише переповідаю те, що там, на базарі, ота «сволоч» патякала. Цікаві, все-таки, були часи. І люди винахідливі.

Про перебіг слідства, звісно, варто було би написати докладно, але в мене до цього ніколи не доходило. Та й узагалі не знаю, чи колись дійде. Скажу тільки, що я категорично заперечував свою антирадянськість. Зі слідчим – капітан Володін Юрій Олександрович – у мене майже не було суперечок. – Тим паче – конфліктів. Зрештою, він вів себе цілком коректно. Терпеливо вислуховував мої пояснення усіх тих місць у вилучених у мене матеріалах, які йому здавалися антирадянськими, а потім казав:

Но мне же надо что-то записать у протокол.

І записував те, що йому було «надо». Як мені здавалося, не в найгострішій формі. Я ставив свій підпис, засвідчуючи, що з моїх слів усе записано правильно. Іншого виходу для себе не бачив. Капітан Володін говорив до мене переважно російською, я до нього українською, питання ставилися і протокол вівся українською.

Температура піднімалася до дуже високих позначок, коли в кабінет слідчого заходили по двоє-троє високопоставлених чиновників. Отут починалося.

Как ты мог?! Как посмел?! – з глибоким докором зверталися до мене.
Ты же персональный ленинский стипендиат. Мы же для тебя столько сделали.

Справді. Протягом трьох останніх курсів навчання в університеті я одержував таку стипендію. А це – 800 крб. Чималі гроші, як на той час. Коли я пішов працювати після університету в музей Івана Франка, то одержував зарплату 690 крб.

У відповідь я засипав їх посиланням на праці Леніна, компартійні документи (в університеті мусив їх знати). На що начальник слідчого відділення полковник Сєргадєєв майже кричав:

А ты себя не отбеливай, не отбеливай! Это только мы можем тебя отбелить от той грязи, в которой ты себя замарал.

Основним завданням арештів 1965 року, яке вони собі ставили – залякати всіх, що залишалися на волі. У них не вийшло. Добре про це сказав Вячеслав Чорновіл у книжці «Правосуддя чи рецидиви терору?»

Неочікувана кагебістами реакція на арешти (виступ у кінотеатрі «Україна» 4.09.1965 р., лист відомих діячів науки й культури, інші протести, зокрема на літературних вечорах), на яку вони перестали пізніше зважати, на цей раз ще трохи подіяла. Декількох заарештованих відпустили без суду (Михайло Косів, Ганна Садовська у Львові, Микола Литвин у Тернополі, Іван Світличний у Києві, Володимир Іванишин в Івано-Франківську та ін.), а мене викликали в обласне управління КГБ і повернули більшість вилучених книг, паперів».

Основним моїм завданням було: нікому не зашкодити. Не дай Боже, підставити когось із друзів. По-друге, треба було по можливості зберегти власну честь, не втратити обличчя перед людьми. По-третє, було розуміння, що боротьба нашого покоління з цією московсько-кагебістською системою тільки починається. Треба зберегти життя і сили для майбутньої боротьби.

Як мені це вдалося? Напевно, судити не мені. У збірнику «У вирі шістдесятницького руху» (Львів, 2003) є стаття Ірини Калинець, у якій вона згадує про нашу зустріч у слідчому ізоляторі на Лонцького:

Десь через місяців п’ять зустрічаю Косіва. Він видивився на мене: «А ти чого тут? Ми ж домовилися – жінок не чіпати… Судові процеси 66-го. Розгубленість. Твердість. Наївність. І – благородство… Тюремні терміни були визначені заздалегідь. Щоправда, Косів захворів – і його звільнили ще до суду (поводився він дуже порядно…)

Дякую тобі, Ірино. Одержати таку оцінку від тієї, кого я називав українською Немезідою, себто богинею справедливости й кари за порушення суспільно-моральних норм – це для мене велика честь. Ти вже складаєш звіт за прожите перед Суддею Всевишнім. Ми ще на черзі. То сьогодні, в день 50-річчя ув’язнення, молитимусь за Тебе.

Своєю порядністю ми маємо завдячувати насамперед широкій підтримці наших рідних і друзів… Кагебісти вирішили повпливати на в’язнів через їхніх матерів, батьків й одного дня повикликали їх на Лонцького, про що ми, звичайно, не знали. Ось відкриваються двері слідчої кімнати й туди входить мій тато Василь. Кидається мене обіймати й шепче на вухо:

Михасю, тебе бють?
Та ні, тату, не б
ють.
Тримайся, якби навіть дуже били, не зрадь друзів!

Оце й було для мене все.

Майже кожного вечора на вулиці, що примикає до тюрми, університетський хор «Черемош» співав нам «Добрий вечір тобі, пане господарю» та інші пісні. Ми знали, що це для нас. Як тут було не триматися?

Під кінець слідства мене просто випихали з тюрми. Приїжджав з Києва для «задушевних» розмов Голова УКГБ. Приходив начальник обласного управління КГБ генерал Полудень (неодмінно з найпопулярнішим тоді чотирикутним значком Шевченка на лацкані піджака ми казали, що це те саме, що тризуб) і пропонував різні варіанти: написати й опублікувати покаянну заяву, виступити перед колективом КТМ «Пролісок», в якому до арешту я був президентом.

Ні, ні, ні!

Після однієї дуже нахрапистої психологічної обробки полковник Сєргадєєв кричав на мене:

Ты не хочешь идейно разоружиться!

На що я йому теж прокричав у відповідь:

А я насрав на ваше «ідєйноє разоружєніє»!

Це було десь за північ. Після того, як мене завели в камеру, я тут же впав на підлогу, втратив свідомість. Що було потім – не знаю. Коли прийшов до пам’яті, біля мене поралися люди в білих халатах. Під ранок заснув і мені приснився дивовижний сон. Філософський. Містичний. Це був сон-радість. Я йшов сонячною поляною, переповненою якогось неземного світла, зелені трав, кольорів, квітів, чистих блакитних вод. Де я?  Коли прокинувся, зрозумів, що Сила Всевишнього не залишить мене в біді.

Скоро після цього слідчий Володін запропонував (сам, чи йому дозволили?) формулювання мого звільнення за ст. 7 того ж КК УРСР:

Звільнити як такого,що, перебуваючи на свободі, не становитиме суспільної небезпеки.

Я і справді не становив жодної небезпеки для України й українського суспільства. Просто незабаром ми з Вячеславом Чорноволом  почали випускати об’ємний (до 300 сторінок) багатоплановий за змістом, підпільний журнал «Український вісник». Що привело до другої хвилі «покосу» 12 січня 1972 року (операція «Дело «блок»).

Але це інша тема розмови.

Якщо Ви виявили помилку на цій сторінці, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter
powered by lun.ua
Пропозиції партнерів
Загрузка...
Останні новини
Залиште відгук