Піший перехід. Діалоги на українсько-польському кордоні

Типовий «перетинач» кордону – це людина, вбрана так, аби зручно було ходити, з неодмінним атрибутом – блоком цигарок в руках та пляшкою горілки в сумці, і в 99 випадках зі 100 – поляк.

Українсько-польський кордон 1 січня ц.р. став великим «каменем спотикання» для десятків тисяч українців. Не тільки тих, які звикли їздити до Польщі, аби підзаробити, а й для науковців, студентів, культурних діячів, людей, які мають родину чи друзів у цій країні. Польща стала не лише частиною ЄС, вона якось несподівано перетворилася для українців на «чужу» країну.

До того, як Польща змінила свої стосунки з ЄС з сусідських на родинні, мешканці українського прикордоння ходили до Речі Посполитої, частіше, ніж їздили до Львова. Як жартома сказав один із прикордонників: «От зараз корову подою і йду в Польщу». Сьогодні ж для багатьох українців кордон «замикається» під стінами Генконсульства Польщі у Львові. Рух з двостороннього практично перетворився на односторонній. Особливо це видно на пішому переході пункту пропуску «Шегині». До Нового року 70% людей, що перетинали кордон у цьому пункті, були українці, тепер - поляки. Журналіст ZAXID.NET вирішила особисто подивитися, що ж зараз відбувається на цьому переході після того, як кордон пролягає не між Україною і Польщею, а між нами і ЄС.

***

Типова картина на українсько-польському кордоні виглядала так - дві «колєйки» пішоходів, які доволі швидко рухаються в обидва напрямки.

Типовий «перетинач» кордону - це людина, вбрана так, аби зручно було ходити, з неодмінним атрибутом - блоком цигарок в руках та пляшкою горілки в сумці (про це розповіли самі люди), і в 99 випадках зі 100 - поляк. Мене спочатку здивувало, що 50% з них були молоді люди віком до 25 років. Наші громадяни на цьому кордоні - це, даруйте за банальність, виключення, яке дійсно підтверджує правило. Між іншим, поляки - нетерплячий нарід, незважаючи на те, що черга рухається доволі швидко, кожен намагається «поперед батька» пролізти в двері митного посту. За три години мого «чергування» на кордоні, я побачила лише трьох наших співвітчизників та ще чотирьох зустріла в автобусі дорогою додому, але про це згодом. За словами прикордонників, щодня цей відтинок кордону перетинає 12-14 тисяч людей, 70% - це поляки.

Зупиняю двох молодиків-поляків. Представляюся, пояснюю хто я і що мені потрібно. Питаю про мету візиту в Україну. Хлопці сміються:

- Чого приїхали? Того, що і всі.

- А всі чого сюди приїхали? - запитую.

- Та заробити.

Хлопці розповіли, що вони студенти з Перемишля і в них зараз канікули. От вони й вирішили підзаробити собі до стипендії. Їздять на кордон майже кожен другий день.

- А багато ваших друзів так заробляють?

- Дуже багато, майже всі. Та подивись скільки тут студентів...

- І скільки ти так заробляєш у день?

- По-різному. Залежить, скільки разів я так «пробіжуся». Буває два рази перейду в суботу, а буває що в будень - чотири.

- Ти тільки блок цигарок проносиш?

- Мені так вистачає. Якщо польські митники зловлять, в них такий пристрій є, який реагує на метал, а в цигарках є металева стрічка, то мандат (штраф) 250 злотих, а за кожен наступний блок - ще 100. Ще цукерки тут купую, ваші смачніші...

Ділитися інформацією про кількість своїх заробітків поляки довго не хотіли. Сказали, що заробляють, переносячи через корон блок цигарок і пляшку горілки, до $30 за день, а в місяць такий «бізнес» приносить їм $500. Прикордонники, що були біля мене, сказали, що хлопці явно занизили заробіток.

На моє: «Чи вважаєте справедливим те, що українці не можуть так само пересуватися до Польщі?», вони відповіли: «Без коментарів!» Далі хлопці сказали, що не мають часу, бо треба збігати в прикордонний магазинчик купити цигарок, бо хочуть ще раз «сходити» в Україну.

Більш говірким виявився поляк Іван. Він також «перенощик» цигарок та горілки. Щоправда, назвав вдвічі меншу суму своїх заробітків у порівнянні з моїми першими співбесідниками. Сказав, що на блоці цигарок заробляє $5, а в день робить дві такі «ходки» і заробляє $15, бо ще має основну роботу.

- Я прийшов сюди бізнес робити, так, як всі. Бачиш, і цигана з собою веду, аби побачив, як то робиться все. Але я спішу, питай швидше, що ти хочеш, бо той циган вперед пішов вже..

Я запитала, чи має він родину або знайомих  в Україні, і чи вони тепер їздять до нього.

- Я - маю! У Львові маю, зробив їм запрошення, то десь тепер приїдуть. Я тобі скажу, що всі мають бути однакові, всі мають заробляти: і ми, і ви. Має бути справедливо,  а та Унія, нехай їй трясця...Слухай, я біжу, а то мені той циган дурний загубиться.

За першу годину перебування на кордоні українців мені так і не трапилося. Я поговорила ще з кількома «цигарковими» заробітчанами з Польщі. Студенти, пенсіонери, жінки старшого віку... Дехто з них має основну роботу, а сюди їздять, бо «чого ж не приїхати і заробити без великих проблем до зарплати». Майже кожен має в Україні чи то родичів, чи то знайомих, кілька літніх пань їхали на могили до родичів, але також захопили з собою цигарки, щоб дорогу повернути. Ще українсько-польський кордон у той час перетнула четвірка німців - туристів на роверах, які вже вдруге приїхали в Карпати.

За час мого «чування» на кордоні пан з циганом, який, слава Богу, не загубився, встиг двічі перейти кордон. Сама процедура займає не більше двох хвилин. Перевірка документів,  запитання «Що в сумці?» (і то не до кожного) і вперед. Добряче перевіряють лише тих, хто має великогабаритні речі.

Не можу сказати, що всі поляки вільно «йшли на розмову». Більшість ніби завмирали після запитання про мету візиту до України. Непевно переводили погляд з прикордонника на мене. Якщо «людина у формі» справляла враження, то таки відповідали, напевно, думали, що то таке опитування на кордоні проводять. Інші перепитували, для чого це мені; коли я озвучувала, що це потрібно для репортажу, частина людей тікала або раптово починала не розуміти української мови. Деякі навпаки ставали більш активними і на вигуки своїх знайомих, що, мовляв, «ходи, навіщо це тобі треба», казали «а нехай знають, як воно є!»

Не типовими на цьому кордоні виглядали двоє поляків, які поверталися з мандрівки горами (про це свідчило спорядження, яке вони мали із собою).

- Це ви в Карпатах були?

- Ой ні, ми з Киргизстану, там в гори ходили, через Україну туди зручніше їхати. Ми минулого року в Монголії були, нам стало дуже цікаво, як то там люди в юртах живуть. Вирішили цього року в Киргизстан поїхати. Тим більше, це єдина країна в Азії, куди нам не треба візи робити.

Нехай мене вибачать поляки, але ця розмова трохи потішила моє самолюбство - хоч тут поляки якісь перепони мають, не все нашим під їх консульством у Львові вистоювати.

- А в Карпати ми ще приїдемо. В мене у Львові друзі є, і в Києві. І на вашій «оранжевій» революції я був (ця фраза прозвучала з нотками гордості в голосі).

- А друзі зі Львова до вас приїжджають?

- Ще не робив їм запрошення, та й грошей вони не мають.

На завершення я побачила людину з українським паспортом в руках і без блоку цигарок. Підхожу, знайомлюся. Говорячи мовою наших правоохоронних органів, українцем виявився громадянин України І. - Іван, мешканець одного з прикордонних сіл (якого саме, він не захотів уточнювати), який їхав на роботу у Вроцлав.

- А ким працюєте?

- Будівельник. Це українська фірма з Києва. Нас там близько 50. Ремонтуємо будинки.

- А візу ви як відкрили, легко, це у вас робоча?

- Робоча. Відкрив як, ну... постояв трохи під консульством, я мав запрошення від фірми, ну і «наліво» дав.

- Як то «наліво»?

- Та як, (сміється) 300 євро, бо там така черга через той Інтернет. Я під консульством звернувся до кого треба і мені зробили зразу. Там така черга на місяць була, а мені гроші більші пропадали.

- Якщо не секрет, то скільки ви заробляєте в Польщі?

- Та можу сказати, десь $1000 в місяць виходить.

- А тут скільки би заробили?

- Тут тепер трохи більше платять, але не більше $500.

Інший українець, також Іван вже зі Львова, який також мав «будівельну» візу, їхав на роботу під Варшаву. Казав, що за візу не платив, цим займалася фірма. Пані Галя з Городка також стверджувала, що візу відкрила без зайвих витрат. Вона працює в ресторані під німецьким кордоном. Роботу знайшла через фірму у Львові, працює вже два роки разом з чоловіком.

- Ми домовилися з ним, що окремо нікуди не їдемо, бо знаєте, скільки сімей так розлетілося.... Він там у мене вже заступником директора працює.

- А не боялися через фірму на роботу їхати? Ви ж, напевно, гроші за ці послуги платили, і не малі?

- Боялися, а що робити. Я знаю, що дурять, багатьох у нас в місті надурили, але ми там нікого не мали, їхати в нікуди...Нам пощастило.

- А багато заробляєте?

- $1,5 тисячі в місяць виходить.

- А в Городку ви також в ресторані працювали, скільки заробляли?

- В Городку, та то не життя було - 400 грн.

Загалом такий перехід через кордон займає небагато часу. Якщо йде двоє людей, то один з них біжить займати чергу у зворотному напрямку, інший летить в магазинчик на закупи. Я вирішила зайти в один із таких склепів. В ньому якраз подружжя поляків купило два блоки цигарок, ще кілька пачок і дві пляшки горілки. Блок в руки, пачки цигарок розпихають куди влізе.

- Не боїтеся, що вас оштрафують?

- Та то не блок, пару в сумку кину, в кишеню одну-другу запхаю, то таке. Мушу, бо малу пенсію маю.

- Скільки до пенсії виходить

- До пенсії... Рахуй: маю 420 злотих пенсії, а так ще доларів 200-300. От і подумай, як ми зі старою на ті гроші живемо, кожен раз сюди не поїдеш...

На цьому моя подорож на кордон закінчилася. Я сіла в автобус до Львова, тут четверо жіночок голосно розмовляти поміж собою. Вони підраховували заробіток на кордоні. Я звернулася до жінок.

- А ви що, в Польщі працюєте?

- Та ні, так ходили, а ви що, щось пишете? - одразу здогадалася одна з жіночок. - Я час від часу ходжу, переважно, коли на тому боці щось купити треба.

- А візи ви які маєте?

- Народові.

- І легко зробили?

- Так, як всі тут, через польський культурний центр.

- Тут, це в Мостиському районі? І я можу зробити таку візу?

Одна з жінок при моєму запитанні штурхнула іншу в бік, вони почали переглядатися між собою, боячись, що сказали щось зайве. Продовжили розмову лише після того, як я запевнила, що не напишу, як їх звати.

- Та що, я ж лише правду кажу, в нас так багато людей візи роблять. Я в центр п'ятий рік ходжу, полячка за походженням. І ніхто просто так тих віз не робить. Ми цвинтар ходимо постійно прибирати, мій син там постійно сіно косить, ми працюємо і внески платимо. Це все не просто так.

Віза в жінки виявилася річною, але їздить вона не кожен день, бо має право перебувати в Польщі 90 діб, а в день більше одного разу поляки не пускають. Щодо заробітку, то вона заробляє до 45 грн, бо більше одного блоку цигарок і пляшки горілки пронести не може, каже, що поляки українців дуже ретельно перевіряють. А після того, як кордон «прикрили», вона ніде не працює, що чоловік заробить, то і мають, бо на поїздках до Речі Посполитої більше 300-400 грн в місяць не заробиш.

- Ну, а я можу так через це товариство візу зробити?

Пані знизала плечима і сказала, що точно не знає, як вийде, але люди роблять. Її подруга зазначила, що роблять всім, навіть тим, хто в польське товариство тиждень як «прописався», а від декого вони чули, самі не бачили, беруть €400, а буває і 500, це кому треба «вже» на роботу їхати. І їхати нікуди не треба, просто йдеш на парафію, відносиш документи і за три тижні віза готова.

Нашу розмову перервала її подруга, яка польською сказала, що нічого патякати, ще хтось приїде, і ніхто візи не отримає і всім буде.

Мені одразу пригадалися розмови представників Генконсульства Польщі у Львові про те, що в них до всіх однаковий підхід, що всі можуть зробити візу, але справи свої треба планувати не за день-два чи тиждень, а за місяць-два, бо всі хочуть на завтра, а «то єсть ненормально». Також пригадалася історія моєї співробітниці, її чоловік - професор ЛНУ ім. І.Франка - вже вдруге намагається відкрити «польську» візу, але без успіху.

Пораджу йому записатися в Польське культурне товариство.

ZAXID.NET дякує прес-секретарю Мостиського прикордонного загону Західного регіонального управління Державної прикордонної служби України Роману Стахіву за сприяння в підготовці цього матеріалу.

Фото зі сайту www.novynar.com.ua