«План Маршалла» для України: їсти, щоб жити, а не навпаки

Про добробут будь-якої країни може багато що сказати частка витрат на продукти харчування у бюджеті родини. В Україні цей показник зашкалює, що накладає відбиток на всі сторони життя суспільства. Як вибитися з цієї колії?

Для середньостатистичної сім'ї в Україні частка витрат на харчування вже багато років не опускається нижче за 50%, але це – як віртуальна середня температура по лікарні. У реальному житті майже чверть українців змушені віддавати на їжу понад 80% своїх доходів. Решта йде на оплату послуг ЖКГ і найдешевший одяг. Як же повноцінно жити в таких умовах? Як ростити дітей, щоб вони – майбутнє нації – були здоровими, ставали розвиненими особистостями й гідними громадянами?

Вимушені жити «заради їжі», багато українців (не в образу нікому буде сказано) стали не дуже відповідально ставитися до виконання своїх громадянських обов'язків. Не вникають, кого вибирають у владу. Багато хто не ходить на вибори. Або згадайте розхожий вислів «продали голос за кульок гречки». А чому продали? А просто, бо нужда й злидні заїли. Тому, коли окремі політики пропонують ввести кримінальну відповідальність за «продаж» свого голосу виборцем, це нелюдяно і підло. Жебрака спочатку потрібно нагодувати й обігріти, а тільки тоді вимагати, щоб він не крав їжу і прагнув засвоїти гарні манери.

От уявіть, що українці витрачали б на продукти харчування всього лише 12-13 % своїх споживчих витрат, як у Німеччині та Фінляндії. Хіба б зараз перед українською нацією стояло таке питання, як усунення наслідків правління колишнього вуличного грабіжника? Ні, звичайно. Забезпечені громадяни, котрі поважають себе, жодного кримінальника взагалі б не допустили до вищої державної посади! У страшному сні б таке не наснилося...

Все минає, мине і нинішнє лихоліття. В України є всі шанси впоратися з бідою, що навалилася на неї у вигляді кількох зрадників народу і шаленого агресора з Кремля. А масова бідність може ще довго залишатися важким тягарем, що не дозволяє мільйонам людей розпрямитися і стати повноцінними членами суспільства. Чому ж Україна, що має колосальні природні багатства і розташована в дуже благодатній кліматичній зоні, є бідною країною? Згідно зі статистикою пошукової системи Google, це питання дуже часто цікавить користувачів інтернету в усьому світі. Ну, а я в пошуках відповіді на нього спробував поговорити з одним політиком. Той відразу відрубав: «Мені б не хотілося ... Таку тему тільки зачепи – потім клопоту не спекаєшся. Грошей в казні немає, економіка лежить на боці. Зараз би вижити, а не про бідність говорити».

Публікації на тему бідності в українських ЗМІ теж виявилися не дуже корисними для мене. Більшість авторів, як змовилися, стверджують про потребу підвищувати ВВП на душу населення, піднімати економіку й соціальні стандарти; нерідко до цього приплітають боротьбу з корупцією та казнокрадством. Безперечно, проблеми животрепетні, і без їхнього вирішення Україна навряд чи увійде до числа заможних країн. Ось тільки є тут потужний підводний камінь, об який можуть розбитися будь-які благі побажання: реально, не для показухи вирішити зазначені проблеми можна тільки спільно, коли в цю справу в єдиному пориві впряжется все суспільство. А якщо суспільство до того морально і психологічно не готове?

Візьмемо такий чинник, як економічна нерівність громадян. Якщо вірити попередній українській владі (нових даних поки що немає), доходи найбільш забезпечених верств населення перевищують доходи найменш забезпечених у 18 разів (для орієнтиру, в Німеччині – 1:6). «Регіоналівська» влада явно вдає скромність. Порівняємо з Росією. Там офіційне розмежування за рівнем життя становить 1:15, проте, як вважає директор аналітичного Центру Ю.Левади професор Лев Гудков, реальна економічна нерівність сягає рівня 1:26, а деякі експерти називають 1:34 і навіть 1:50. Аналогічне спотворення фактів можливе і в Україні. Тим часом, відзначають фахівці, при перевищенні рівня 1:9 суспільство втрачає згуртованість і країна опиняється на межі нестабільності. Питання тільки в тому, коли і в якій формі відбудеться соціальний вибух.

Довгий час вважалося, що майнова нерівність стимулює економічне зростання держави. Насправді ж багато аналізів стверджують зворотне. За результатами досліджень експертів МВФ, зменшення нерівності дає потрійну перевагу: знижує рівень бідності, збільшує можливості продовження її зниження в майбутньому, забезпечує економічне зростання.

При гіпертрофованому соціально-економічному розшаруванні населення Україна багато років фактично сиділа на бомбі уповільненої дії і марно чекала економічного дива. Однак до вирішення проблеми жодна попередня влада і жодна політсила серйозно навіть не підступали. Провідні політичні партії та громадські об'єднання організовували агітаційні та протестні кампанії з мовного, історичного, євроінтеграційного, податкового, міліцейського та інших питань, але тільки – не з питання: чому купка людей купається в надмірній розкоші, а мільйони громадян змушені не жити, а виживати?

Ну, ми – дорослі, розуміємо, що до влади не пробиваються бідні. А людям заможним, особливо у яких є доступ до казенної «годівниці», рубати гілку, на якій сидять, не хочеться. А що ж мільйони тих, хто живе на «рівні середньої убогості»? Вони, схоже, теж змирилися з такою ситуацією. У всякому разі, гучних акцій протесту проти мізерних зарплат бюджетників і пенсій щось не пригадується...

Про причини, за якими в українському суспільстві вкоренилося спотворене уявлення про те, що таке капіталізм, ринок і принцип рівних можливостей, – якось іншим разом . Зараз обмежуся таким зауваженням: викривлена ​​картина норм людського співжиття в ХХI столітті не має бути зразком для побудови нової України. І суспільство потрібно всіляко готувати до того, щоб воно більш рішуче і твердо примушувало політиків встановлювати інші, цивілізованіші правила гри.

Нічого вигадувати не треба, гідні зразки для наслідування в Європі є. Наприклад, новій українській владі вже від початку роботи варто було б придивитися до досвіду Норвегії. Ця країна примітна не тільки найбільшим ВВП на душу населення, а й тим, як вона прийшла до такого результату. Іноді кажуть, що Норвегії просто пощастило, адже на її території знайдено великі запаси нафти й газу. Мовляв, це дозволило країні стати третім у світі імпортером вуглеводнів, а це – прямий шлях до багатства. Все, здавалося б, правильно. Питання тільки в тому – до чийого багатства? У Росії нафта і газ збагатили купку наближених до правителя, а економічне розшарування населення виросло до небувалого рівня. Тож питання не тільки в наявності природних багатств.

Великі родовища нафти і газу в Норвегії були задіяні порівняно недавно, в 60-х роках минулого століття. Доти тамтешній уряд вже не один рік вів активну соціальну політику, спрямовану на вирівнювання рівня життя громадян – країна брала участь у «плані Маршалла», як називали програму відновлення Західної Європи після Другої світової війни, реалізовану за підтримки США. Вже під час її здійснення у норвезькому суспільстві почало утверджуватися досить прийнятне уявлення про те, яким має бути майнове розшарування, за якого основна маса громадян не відчуватиме себе обділеною й нещасною, і водночас не перестануть працювати економічні стимули. Показник розшарування зараз там найнижчий у світі – 1:5,3 . Надмірне, кричуще багатство одних на тлі розумної забезпеченості інших – не те щоб негідне, але не дуже популярне. Тому в країні фіордів нікому і в голову не приходить виводити мільярди в офшори або незаконно отримувати держзамовлення – а якщо такі знайдуться, то держава зуміє поставити їх на місце. Багатства Норвегії працюють на весь її народ, а не на окремих «обраних». Більшість великого бюджетоутворюючого бізнесу тією чи іншою мірою належить державі, як і надра. У руках приватників перебуває здебільшого середній і малий бізнес, але держава не тільки контролює його, але й активно допомагає. Королівство, по суті, є соціалістичною державою з ринковою контрольованою економікою.

Розповів про це ще й тому, що в Україні навіть після недавнього повалення антинародної влади вже почали робитися спроби погіршити матеріальне становище громадян і обмежити соцпідтримку тих, хто її потребує. Так, виступаючи 27 березня в Раді, прем'єр Арсеній Яценюк заявив, що уряд пропонує 2014 року заморозити розмір мінімальної зарплати і прожиткового мінімуму. «Уряд мав би вчинити так, як вчинив уряд Греції та Італії: зменшити розміри мінімальної зарплати і розмір прожиткового мінімуму... Але ми офіційно заявляємо, що протягом 2014 мінімальні прожиткові стандарти, це мінімальна зарплата і прожитковий мінімум, не змінюватимуться. Ми його не будемо ні опускати, ні змінювати», – спробував заспокоїти глава Кабміну.

Нагадаю, від прожиткового мінімуму залежить розмір пенсій. Мабуть, усвідомивши, що перебрали міру, вже за два тижні, 11 квітня, глава Мінсоцполітики Людмила Денисова заявила, що пенсії будуть проіндексовані з урахуванням інфляції. Міністр також пообіцяла зберегти всі види державної соціальної допомоги.

Ще в рамках антикризових заходів уряд запропонував стягувати податок з депозитів фізосіб. Однак минуло зовсім небагато часу, і голова Нацбанку України Степан Кубів заявив, що Кабмін може відмовитися від введення цього податку. За його словами, НБУ є категоричним противником такого заходу. Начебто раніше не могли все обговорити і прийти до узгодженого рішення.

Такі метання засвідчують, що чіткої соціальної політики в Україні наразі не вироблено. Не виключено, що в надрах влади йдуть палкі дебати з приводу того, наскільки далеко можна зайти у виконанні вимог МВФ щодо «затягування пасків».

Але ж у країні ще є олігархи і товстий шар менш багатих, але дуже заможних людей. В одному тільки Києві налічується не менше півтори тисячі офіційних мільйонерів. А ще є розвинена мережа організованої злочинності. Є величезна армія корумпованих правоохоронців і чиновників, багато з яких, як показують нові призначення, не потонули і навряд чи потонуть. Чи погодяться всі ці люди, від яких часто залежить фінансування політсил і, значить, прийняття й виконання законів, бути «лише» в десять разів багатшими за простих українців? Сумніваюся, вже вибачайте. Не в Норвегії живемо...

Не менша небезпека приховується і в неготовності самого суспільства жити за «норвезькими» стандартами. Це видно за деякими «родинними плямами», які дісталися країні від минулого життя. Наприклад, Україна «славиться» поганою турботою про своїх старих: пенсію їм платять просто жебрацьку – нижчу, ніж у країні «останнього диктатора» Європи Олександра Лукашенка. В Україні не люблять інвалідів, бо не створюють їм належних умов для пересування і працевлаштування. Українських засуджених утримують, як у фашистських концтаборах, а годують їх, як показало одне журналістське розслідування, ще гірше. Українська держава також скупитися щодо тяжко хворих, але ще виліковних людей, і їм доводиться жебрати на вулицях на операції... Такими фактами рясніють ЗМІ, з ними можна зіткнутися буквально на кожному кроці. Але більшість українців ставиться до всього цього вельми прохолодно: звикли, притерпілися. Ніяких реальних дій на захист найбільш слабких і скривджених категорій населення партії та активісти не вживають, якщо це не стосується політики.

Не вистачало грошей у скарбниці? Та облиште! Знайшлася ж можливість виплачувати запаморочливі, за мірками України, пенсії колишнім сановникам. Знайшлися ж гроші на колосальне роздуття чиновницького апарату. Знаходилися гроші на дорогі проекти під «своїх» людей, на незліченну кількість машин імпортного виробництва для начальницького люду, для безглуздих закордонних відряджень, на численні пільги чиновникам...

Кажуть, все це було при колишньому режимі, який грабував народ і казну. Але справа не в кольорі прапорів чи кількості грошей. В українському суспільстві дуже довго панувало надміру терпляче, рабськи покірне ставлення до несправедливого розподілу національних багатств, пригнічення слабких і беззахисних, до беззаконня представників влади. Це накопичувалося роками і нарешті виплеснулося у вигляді груднево-лютневих подій – непідписання УА з ЄС було лише приводом.

Як зробити так, щоб жертви, принесені на вівтар боротьби за свободу і демократію, виявилися не марними? Кажуть, скоро в країну почнуть надходити кредитні мільярди від США, Китаю, ЄС і МВФ. Країні доведеться вибирати, на що їх витратити. Високі чини стверджують: на реформи. А на які? Ясності немає. Плани і задумки Кабміну і РНБО покриті таємницею, а чим така таємничість може обернутися – показали події в Криму. На початку вторгнення російського агресора в автономію глава РНБО Андрій Парубій заявив: «На засіданні РНБО було розроблено план дій зі збереження територіальної цілісності й суверенітету України, був розроблений план заходів для того, щоб не допустити розвитку сепаратистського сценарію в Криму». Фінал відомий.

Аналогічна історія може статися і з кредитами, і з обіцяними реформами, якщо їх зведуть лише до підвищення тарифів та інших заходів, які погіршать становище народу. Підстави тривожитися є. Ось що пише, наприклад, про мільярд, виділений США для надання фінансової допомоги Україні, американський конгресмен Рон Пол: «Цей $ 1 млрд для України є грабунком для американських платників податків, але це також погано для українців. Жоден нужденний українець не побачить ні копійки цих грошей і їх використовуватимуть...»

А ось думка авторитетного американського економіста Пола Крейґа Робертса, колишнього помічника з економічної політики міністра фінансів США в адміністрації Рональда Рейґана. Він вважає, що після отримання кредитів від МВФ і без того невисокий рівень життя українців знизиться, а корупція в країні помітно зросте.

Звичайно, все це містить деякий присмак політики. Однак українським громадянам варто бути напоготові. Президенти та уряди приходять і відходять, а борги країни залишаються, і колись настане час розплати. Зараз виходить так, що українцям пропонують на слово повірити політикам, котрі стали на чолі країни. Вони, мовляв, вийшли з Євромайдану, і все таке. Це викликає повагу, але цього недостатньо, тим більше, що поки невідомо, хто після 25 травня очолить країну і що у нього буде на умі. Момент зараз не менш серйозний, ніж напередодні вирішальної сутички з режимом Януковича. Громадянам України – в особі громадських організацій і партій – варто було б вимагати від кандидатів на пост президента чіткого плану з перезавантаження всієї системи влади, переналаштування економіки та соціальної сфери.

Як на мене, Україні зараз потрібний свій «План Маршалла». І бажано, щоб він був укладений з урахуванням досвіду «соціалістичної» Норвегії, де держава володіє великими активами, підтримує середній і малий бізнес, а громадяни витрачають на їжу менше 12 відсотків своїх доходів і досить дружно уживаються з владою.

Питання в тому, хто з нинішніх кандидатів здатний запропонувати українцям і, головне, реалізувати такий план.