Приємно, що українці нарешті перестали говорити про Україну з Росією, а почали спілкуватися з нормальними людьми. Відповідно, щодо автокефалії української церкви є діалог влади з Константинополем. І паралельно є волання росіян та їхніх сателітів (Бойка, Новінського, Герман тощо) про "канонічність", "піджаки та ґудзики" чи про "недопустимість політики". При цьому вони теж, по суті, не ведуть діалогу з українцями, а мобілізують своїх прихильників, намагаючись максимально зберегти "паству" в межах російської церкви в Україні. Це не торг, а суперечка за тих, хто ще не визначився. І тенденція доволі обнадійлива.
Адже не секрет, що т.зв. канонічність УПЦ МП була тим залізобетонним аргументом, який утримував багатьох вірян в сфері впливу російського православ’я. Нею користувалися як нотаріально засвідченою довіреністю відпускати гріхи і пропускати до раю. Якщо ця "довідка про канонічність" перестане бути монопольним правом Москви, лави прихожан істотно порідіють за рахунок тих, котрі й Україну нібито люблять, і в пекло потрапити бояться. Таким чином вдасться відділити "овець", які перейдуть до легітимної і канонічної української церкви, від "козлів", що залишаться вірними Кремлю.
Тепер про геополітику. Відомо, що для Росії українці не є окремим народом, Україна не є державою, тому і церковна автокефалія не потрібна. Московський патріархат і частина "українського політикуму" як інструменти російської влади просто ретранслюють ці ідеї. Хоча тут би товаришам з "опоблоку" варто було поцікавитися історією православ’я на ввіреній їм кремлівськими кураторами території. Принаймні тим епізодом, в якому після Першої світової війни була проголошена Православна церква в Польщі. Там теж фактично була російська церква для аборигенів (головно українців і білорусів), РПЦ так само не горіла бажанням надавати автокефалію, єпископи переважно дотримувалися субординації. Але були також єпископи, які прагнули автокефалії, і була політична воля держави.
Для нас сьогодні зі всієї цієї історії особливо цікаво виглядають аргументи Москви. Мовляв, святі канони нашої церкви передбачають автокефалію для окремих самостійних народів. Коли б народ польський, що недавно здобув незалежність, був православним та просив для себе, то ми йому не відмовили б. Але давати автокефалію для різноплемінних православних, що перебувають у польській державі в стані національних та релігійних меншин, не дозволяють нам ні здоровий глузд, ні святі канони. Що було можливе, то вже дали православним у Польщі, а власне широку автономію.
А оскільки канони Суркова-Кисельова не дозволяють російським попам вважати "різноплемінних православних" в Україні окремим народом, то все стає зрозумілим. Звідси – тези про розкол, сепаратизм, священну мову, легітимність, канонічність і тому подібне. Вони говорять це без іронії, бо дійсно так думають. І не лише про православну церкву, а й про українськість взагалі, чи про українську мову зокрема. Просто не завжди озвучують.
Що ж російські православні робитимуть в Україні найближчим часом? З одного боку, вони волатимуть про утиски. Це нормально. Таким чином, з числа місцевих ображених і декласованих, можна вербувати ідейних прихильників та потенційних терористів. Вони, звичайно, уявлятимуть себе ледь не чорносотенцями, не розуміючи, що давно вже живуть не в національній окраїні.
З іншого боку, плачі про втручання держави в церковні справи допоможуть їм деякий час не зникати з порядку денного. Як і в інших сферах, росіяни майстерно користуються перевагами демократичних інститутів для боротьби з самою демократією. Так і тут – ті, хто використовує церкву для агресії в Україні, першими заявляють про відділення церкви і політики.
З часом, втративши ексклюзивну "канонічність", РПЦ в Україні перетвориться на фундаменталістську структуру, яка триматиметься за минуле, засуджуватиме біометричні паспорти, вакцинацію, ЄС і НАТО. Тобто займе те місце, на яке заслуговує – однієї з нечисленних церков в Україні і головною з тих, що тягнуть країну в "русский мир".
А поки що варто пам’ятати: коли Ганна Герман говорить про те, що держава не може впливати на церковну політику ("як в Європі") – це не про ідею відділення церкви від держави. Це про те, що Україна не може (бо не Росія), і про демократію, яка нам, мовляв, не допоможе. Саме тому не може бути ніякого "порозуміння" чи "діалогу". Українці як народ для них просто не існують, і тут нема з ким говорити.
Ми використовуємо