«Полуниця» як «клубника»

«Це не параноя, а надмірна уважність до світу», – іноді кажу я самому собі, коли бачу або чую щось таке, що мені зовсім не хочеться чути і бачити. Останніми місяцями не лише в мене одного загострилась уважність, яка згодом має всі шанси перерости в параною. Для цього, погодьтеся, існує досить вдячний ґрунт. Думаю, психологічне здоров’я в ситуації, що склалась, може правити за таку собі форму збочення, адже в нас нормальній людині не збожеволіти або принаймні не порушити свої психічні кондиції вельми важко.

Я не маю на увазі речі, що на них українська людина має або примарний вплив, або не має жодного впливу взагалі, як, наприклад, геополітика, демократія, корупція або демографія з географією. Ні, йдеться якраз про речі прості, як повітря, – про мову, комунікацію і порозуміння.

Отже, саме останнім часом досить нав’язливою для мене темою в щоденному житті стала поява різноманітних мурів і бар’єрів, які раптом почали виростати у спілкуванні з іншими людьми. Зізнаюсь, уже 16 років живучи в Києві та його околицях, де панує як не абсолютна, то досить відчутна мовна і культурна терпимість, я стикався з проявами мовної агресії лічені рази. Одного разу довелось відстояти своє право замовити «цибулевий суп», а не «луковий», як було в меню, і почути тролейбусну тираду мешканки хрущовських «черьомушок» про «понаєхавших», які «портят воздух своей мовой в исконно русском городе».

Однак, то були винятки, які лише підтверджували правило: переходити з російської мови на українську (і навпаки) або користуватись у розмові одночасно двома мовами без розшаркувань у стилі «это ничего, что я по-русски?» – вироблена самим життям норма, яка не вимагала ні надзусиль, ні коштів, ні директив. Десь там, у віртуально-політичному просторі, існували спроби «насильницької українізації» або «російські інформаційні диверсії», а люди просто жили своїм життям і зробили так, як і мали зробити. Всупереч нав’язуваним поділам вони облаштували собі комфортну модель комунікації, де головна мета – розуміти і бути зрозумілим.

Те, що спостерігається за нашими людьми останнім часом, особисто я наразі схильний кваліфікувати як певний збій цієї комфортної людської програми. Кажучи прямолінійно, люди стали говорити голосніше і, водночас, недочувати. Ба більше, вже кілька разів мені дали зрозуміти, що не просто не розуміють, що я кажу, а не хочуть зрозуміти. Кілька днів тому на питання «Дайте, будь ласка, полуничний «Орбіт» я отримав у відповідь: «Я не понимаю, какой это – покажите пальцем». Утім, оце рятівне «покажите пальцем» усе ще вселяє надію в те, що людина справді ще досі не розуміє, живучи в нашій богоспасенній столиці, значення слова «полуниця», а не намагається показати всім своїм вигляд носієві іншої мови специфіку своєї культурної ідентичності. А відтак, якщо висловлюватись посполито, свідомо «падаючи на мороз» і пропонуючи мені в якості єдиного варіанту російську «клубнику». Розрахунок у них такий: як людина вихована, щоб не тикати пальцем, на третій раз я замовлю «клубничный Орбит».

І збій цей стався, я переконаний, не без активної участі людей, які прийшли мститись і воювати. Міністр Табачнік, який пропонує перейменувати шкільний курс «зарубіжної літератури» на «світову літературу», віддавши три чверті програми російським класикам, або звільнити програму з української літератури від нині живих письменників – це політичне тло, яке дозволяє знову недочувати і не брати українську мову й культуру в серйозні розрахунки. Просуваючи ідею «Україна – частина «русского мира», в моєї дитини не просто хочуть забрати право в межах шкільної програми ознайомитися,  приміром, із драмами Ібсена або романами Кавабати, а як норму пропонують безальтернативність «Грозы» Островського. Українська культура мусить доводити свою мертвотність і знати своє місце відносно великої російської культури – ось головна амбіція цього різкого відкату до державної русофілії, яка поволі стала проникати у щоденне життя.

І про кумедне. Кілька днів тому мене недочула україномовна аптекарка, яка на моє прохання продати мазь від опіків тричі запропонувала мазь від ос, кліщів і комарів. Щоразу я повторював: «Ні, мені від опіків» і щоразу вона знаходила мазь проти комашиних укусів. Після третього разу я не стримався і трохи знервовано запитав: «Невже ви не розумієте, що таке опік, термічний опік?!» Вона розсміялась і знезброїла мене наївним: «Вибачте, мені почулось, що ви просите «мазь від клопіків». Так, наче перед нею і справді якийсь маленький і нещасний хлопчик, котрого і справді покусали блощиці.

«Ні, ні, це не параноя, а надмірна уважність до світу», – кажу я собі так, ніби не розумію, що розмови з собою – перший крок до шизофренії. Але в цьому випадку я принаймні  не можу нарікати, що розмовляю занадто голосно або просто щось недочуваю.