Порівняльний аналіз політики Івана Брюховецького та Віктора Януковича

Напевне, всім відомий вислів про те, що історія повторюється. Та не одразу ж можна згадати про факти, які мали місце колись і знову спостерігаються у сьогоденні. Нещодавно мені довелося попрацювати над біографією одного з найвідоміших козацьких гетьманів – Івана Брюховецького, і це був саме той випадок, коли минуле до біса нагадує наш час.

Саме той випадок, коли один очільник держави повторює шлях іншого, неначе хоче підтвердити відому фразу Гегеля про те, що “історія нічого не вчить”. Отож, хочу вам відрекомендувати двох наших героїв: Гетьман Війська Запорозького (1663-1668) Іван Мартинович Брюховецький та президент України (2010-?) Віктор Федорович Янукович.

Оскільки події сьогодення доступні широкому загалу, то акцентувати на них увагу не будемо, а ліпше пригадаймо основні події другої третини XVII ст. Після початку Української революції середини XVII ст. на карті Європи постала нова держава – Військо Запорозьке (щоб спростити термінологічну складову статті, далі – Україна). Проте після смерті Богдана Хмельницького починається тривалий процес боротьби за булаву, в ході якого численні політики-демагоги призвели до поділу України між двома сусідніми державами. Одним з таких “великих синів України” і був Іван Брюховецький.

Перед тим, як безпосередньо порівнювати заходи Брюховецького та Януковича, хочеться наголосити на тому, що основну інформацію взято з відкритих джерел, доступних кожному, а тому не становить проблем при бажанні її перевірити. Тому, якщо вам заманеться перевірити певні дати та факти, вам буде легко це зробити. Автор статті не належить до жодної з політичних партій, а тому ця стаття не є політичною агітацією. Тепер можна братися до конкретних людей та конкретних фактів з їхнього життя.

Основний кар’єрний ріст Брюховецького припадає на Українську Революцію, коли він стає особою, наближеною до Богдана Хмельницького, займаючи посаду “старшого слуги”. У Януковича кар’єрне зростання спостерігається за президентства Кучми, коли він стає прем’єр-міністром. Після того, як Богдан Зіновій помирає, а гетьманом стає Іван Виговський, Брюховецький відправляється на Січ, де розгортає антигетьманську діяльність. В нього швидко з’являється широке коло прихильників – цьому сприяла не завжди продумана політика Виговського. Восени 1659 р. Січ обирає Івана Мартиновича кошовим отаманом.

Після Помаранчевої революції в Україні Янукович фактично очолює опозицію. Боротьба за посади в таборі помаранчевих та непродумані заходи в сфері реформування економіки спричинили зростання впливу Партії регіонів та її лідера. У серпні 2006 р. Янукович стає прем’єр-міністром.

В 1662 р. Іван Брюховецький розпочинає боротьбу за гетьманську булаву, заручившись підтримкою Московського царя Олексія.

Під час президентської кампанії 2010 р. Віктор Янукович наголошував на тому, що помаранчеві зруйнували добросусідські відносини з Росією, і тільки він зможе їх налагодити. Звичайно ж, Москва бажала бачити саме Віктора Федоровича на посаді президента України, підтримувала його, що виявлялось у сюжетах російських мас-медіа про вибори в Україні.

В 1663 р. Брюховецького обрано гетьманом на Чорній раді. Після цього він починає боротьбу проти своїх опонентів, вбиваючи Якима Сомка та Івана Золотаренка, які також були претендентами на булаву.

Після перемоги на президентських виборах 2010 р. Віктор Янукович також приступає до усунення своїх політичних опонентів. Під час його президентства було заарештовано екс-міністра внутрішніх справ Юрія Луценка та основного суперника на президентських виборах 2010 р., а після перемоги Януковича – лідера опозиції Юлію Тимошенко.

Всупереч обіцянкам, Іван Брюховецький проводить реформи, скеровані на централізацію управління і посилення гетьманської влади.

В 2010 році Конституційний суд відновлює дію Конституції України 1996 р., чим фактично сконцентровує всі важелі впливу на ситуацію в країні у руках Януковича. Україна знову президентсько-парламентська держава.

В 1665 р. відвідує Москву, де підписує Московські статті, що сильно обмежували самоврядування  України. Майже в усіх українських містах було розміщено російські гарнізони, російські воєводи в українських містах розширили свої права.

В 2010 р. було підписано так звану Харківську угоду, згідно з якою, термін перебування Чорноморського флоту Російської Федерації у Севастополі продовжено на 25 років з автоматичним продовженням на 5 років. Цим самим іноземній військовій силі в Україні розв’язано руки. В 2012 р. Янукович підписав закон про мови, який фактично дав зелене світло для пропаганди російської мови, культури та ідеології в Україні. Одразу ж практично по всьому Сході та Півдні російську мову роблять регіональною. Це фактично останній цвях у домовину української мови в регіоні.

Окрім того, період правління Івана Брюховецького супроводжувався небувалим свавіллям козацької старшини, збагаченням приближених до гетьмана осіб, зубожінням абсолютної більшості населення та жорстокими розправами над людьми, які не боялись критикувати владу.

Щось аж дуже схоже на події, які ми спостерігаємо сьогодні, правда? Невідомо, як складеться доля Віктора Федоровича, проте всі знають, як загинув Іван Мартинович (розгнівані політикою гетьмана козаки схопили Брюховецького і забили рушницями та списами “як скаженого собаку”). Проте ще трагічніше склалась доля України, яка вже ніколи не була такою сильною, як за Хмельницького, а згодом, ставши розмінною монетою в стратегічних планах сусідніх держав, взагалі припинила існування. Хоч би як там було, нам залишається сподіватися на те, що історія наших державних мужів чогось все-таки навчить, а самим – не забувати, якого ми роду.