Постріл у ніщо

Напруга на 60-х президентських виборах у Сполучених Штатах Америки, імовірно, сягнула вершини. У місті Батлері, що в штаті Пенсільванія, стався замах на потенційного кандидата в президенти від Республіканської партії, 45-го президента США Дональда Трампа. Постріл, автором якого називають уже ліквідованого 20-річного Томаса Метью Крукса, виявився таким невдалим (для того, хто стріляв), що куля лише поранила вухо Трампа. Тобто політик не те що не був убитий, а навіть серйозно не постраждав. В усякому разі, найуважніші помітили, що він, попри поранення, встиг ще й покомандувати охороною, яка заважала йому встати в ефектну для фотографій позу.

Замах на кандидата у президенти – це справді ситуація, важливішої, символічнішої, більш значущої за яку може і не бути. Хіба що вбивство чи масові заворушення з переходом у невеличку громадянську війну. Та після інциденту в Батлері, найімовірніше, заходи безпеки будуть серйозно посилені, та й повторення штурму Капітолія влада не допустить – просто тому, що це не та влада, яка була тоді, на початку січня 2021-го.

І цілком логічно було б очікувати, що навіть невдалий постріл у кандидата принесе партії, яку цей кандидат представляє, серйозні політичні дивіденди. Принаймні в українській історії подібні випадки бували – і завершувалися саме так. На початку жовтня виповниться 25 років з дня «інгулецького теракту», коли в Кривому Розі вибухнули гранати під час передвиборчого заходу лідерки Прогресивної соціалістичної партії України Наталії Вітренко. Вважається, що саме ті «стрілки», переведені на респектабельнішу й популярнішу Соціалістичну партію та особисто її лідера Олександра Мороза, не дозволили йому поборотися із чинним тоді президентом Леонідом Кучмою за перемогу. (А вихід у другий тур, за російським шаблоном, комуніста Петра Симоненка логічно завершився легкою перемогою господаря Банкової.)

Та справа в тому, що Сполучені Штати Америки – це не Україна. І мова навіть не про те, що американці значно розумніші за українців, із цим якраз можна дискутувати, згадуючи, що Трамп є засудженою людиною, фактично провокатором, який під’юджував людей на той самий штурм Капітолія – а за нього все одно готові проголосувати майже 50% (а то й більше) громадян США. Мова про інше.

Американське політичне суспільство давно і чітко структуровано. Якісь радикальні, кардинальні зміни там, звісно ж, трапляються, але пов’язані вони зовсім не з такими речами, як замах на кандидата. Тут варто згадати, що на виборах 1912 року сталася схожа ситуація. Кандидат від Прогресивної партії (колишній президент від партії Республіканської) Теодор Рузвельт був поранений перед виступом у Мілвокі. Причому це поранення було не таке, як у Трампа – куля до кінця життя залишалася в тілі першого з президентів на прізвище Рузвельт. (При цьому він, як досвідчений мисливець із поліцейським бекграундом, відразу зрозумів, що до легень куля не дійшла і продовжив захід, заявивши – «ви, можливо, ще не усвідомили, що мене щойно мало не вбили». І 50 хвилин виступав із червоною плямою на сорочці. До речі, якщо цікаво, вирахував він несмертельність поранення дуже просто – «кров’ю не кашляю, значить, плевра не пробита, легені цілі, тож почекайте, в лікарню поїдемо згодом».)

І от уявіть собі ситуацію. Колишній президент, дуже популярний і успішний особисто (2018 року Американська асоціація політичних наук склала рейтинг найкращих президентів, Теодор Рузвельт зайняв у цьому списку четверте місце), прогресивна передвиборча платформа – здавалося б, цей замах стане справжнім трампліном для нового, третього президентського терміну. До того ж Рузвельт тримався як справжній герой!

А от і ніт. Теодор Рузвельт без особливих шансів (88 голосів виборщиків проти 435 у головного опонента) програв демократові Вудро Вільсону і на цьому завершив свою боротьбу за президентське крісло. Чому ж так сталося? Та тому, що американці обирали собі не героя, а майбутнє. Майбутнє, пов’язане зі змінами, які втілював демократ Вільсон – на той момент увесь час після Громадянської війни (окрім двох термінів Гровера Клівленда) країною керували республіканці, і врешті-решт суспільство втомилося від них і захотіло чогось нового. І навіть замах не змінив їхніх бажань.

У нинішніх Сполучених Штатах ситуація відрізняється від 1912 року тим, що країна є фактично розділеною. В історії цієї країни траплялися ситуації, коли політичні чи навіть особисті погляди кандидатів від обох великих партій були дуже схожі – так, що одному з кандидатів доводилося оперувати аргументами на кшталт «Ні, ну проти політики Рузвельта (мова про іншого президента, демократа Франкліна Делано Рузвельта, – авт.) нічого не маю, але отут, отут і отам я її покращу, та ще й грошей для федерального бюджету зекономлю».

Зараз таке неможливо. Не тільки Байден і Трамп, не тільки їхні партії, а й різні частини суспільства серйозно поляризувалися. Зближення між ними неможливе. А це означає, що неможливе і перетікання серйозної кількості голосів від одного кандидата до іншого (звісно ж, ідеться про напрямок «від Байдена до Трампа»). Хіба якісь досить скромні на загальному тлі відсотки тих, хто традиційно коливається, візьмуть сторону республіканського експрезидента.

І отут цікаво, що замах стався саме в Пенсільванії, штаті, де в останніх двох виборах Трамп спочатку виграв з менш ніж одновідсотковою перевагою (і виграв вибори загалом), а потім програв у 1,17% (і програв вибори). Тож у такій ситуації, де досить значний штат – 20 голосів виборщиків, які можуть зробити погоду – є «хитким», інцидент із замахом може й зіграти свою роль.

А загалом на настрої виборців поранене вухо Дональда Трампа особливо не вплине. Бо він і Джо Байден настільки далеко один від одного, що особливих дискусій, за кого голосувати, у більшості американців не виникає. Тож можна сказати, що в глобальному сенсі постріл Томаса Метью Крукса, найімовірніше, стане воістину пострілом у ніщо. Хоч він про це вже й не дізнається.