Принцип кормління, або «что черево возьмет»

Українці і росіяни дуже люблять між собою змагатися за глибину традиції та за її тяглість і неперервність. Спадщина Київської Русі не дає нам спокою донині. Але майже всі уявлення про ту славетну державу є чомусь вкрай легендарними та прикрашеними різними папільотками із сьогодення.

А тому ми не будемо розсипатися тут словами про те, чи існувало в доварязький період якесь протодержавне утворення, не будемо також зачіпати етнічної бази формування майбутніх українців, росіян, білорусів. Не є темою цієї статті також теза про українців, які, злившись із чухонськими племенами, народили російську націю, як і не будемо дискутувати довкола позиції, що ніякої України ніколи не існувало, а була лише окраїна Російської імперії або ж дуже східні креси Литовсько-Польської держави. Цього разу ми лише спробуємо поглянути відстороненим поглядом на принципи формування на наших землях влади, на етапи становлення системи управління цими територіями та… спробуємо віднайти їхній відгомін у наших теперішніх реаліях.

Від кормління до грошей

В «Енциклопедії Брокгауза і Ефрона» знаходимо дуже детальний опис такого явища, як «кормління». Кормління було системою судочинства й управління вотчиною. Назву отримало від способу утримання суддів, виконавців їхніх рішень та їхніх слуг. Воно в буквальному розумінні означало, що підлеглий люд мав кормити своїм коштом цих проточиновників. У Великому Московському князівстві та пізніше в Московському царстві кормління було найбільш поширеною системою управління територіями: «… князь, бояре и дети боярские сидели по кормлениям по городам и по волостям, для расправы людям и всякого землям устроения и себе от служб для покоя и прокормления». Дивно, але цей феодальний принцип здійснення влади багато в чому перегукується із теперішніми панівними в Україні та Росії системами. Правда, поки що з тією відмінністю, що верховна влада у нас не спадкова, а виборна.

З огляду на актуальність цього феодального явища для сучасних України і Росії, зупинимося трошки детальніше на його історії. Навіть відома усьому світові пам’ятка староруського права «Руська Правда» містила приписи про обов’язок жителів підлеглих територій утримувати натурою своїх кормовників. Староруських суддів підлеглі забезпечували двома курками в день, в середу і п’ятницю - головкою сиру, сімома хлібами на тиждень, сіллю, пшоном і горохом і ще сімома відрами солоду. Якщо названі харчі були просто життєво необхідними продуктами, то така велика кількість солоду означає лише те, що ще з часів Київської Русі судочинство на наших землях на тверезу голову не вершилося.

Система кормління зазнала серйозних змін в часі, а головною переміною став перехід від натурального податку до оплати грішми. Оскільки натуральний податок на кормління став повинністю, а судді не могли більше з’їсти, ніж «что черево возьмет», то подать перетворилася на постійну дзвінку монету. Але найважливішою системною зміною стало те, що посада більше не трактувалася як можливість вершити справедливий суд або здійснювати управління, а стала статтею доходу. Тобто після цієї зміни судове рішення на пряму залежало від того, що в результаті міг за це отримати особисто суддя.

Надалі судді й управителі кормилися виключно зі своїх посад і намагалися витиснути з них якнайбільше прибутків. Дуже часто це викликало спротив населення, і воно переставало підкорятися владі. У таких випадках центральний уряд змушений був видавати додаткові грамоти, якими намагався оптимізувати цю систему управління і просто закликав до покори: «… что жители должны чтить и слушать намесников, а намесники будут их ведать и судить и взымать доход по наказному списку».  

Суб’єктивність та несправедливість такої системи влади були очевидними, а тому в центр посипалися скарги одна за одною. Центральна влада не могла нічого з цим вдіяти, а тому спочатку пробувала встановити верхню межу поборів, а потім і взагалі ліквідувати кормління. При цьому перший Земський собор прийняв рішення завершити всі ті суперечки і скарги «миром». Це, напевно, приклад першої амністії для незаконно акумульованого капіталу на території колишньої Київської Русі.

У 1555 році вийшов указ, який  скасовував кормління і замість намісників і волосних запроваджував «излюбленных голов, старост и целовальников». Проте, як стверджують російські дослідники феодального періоду, кормління нікуди не зникло, воно розчинилося у новій системі управління. Розчинилося так успішно, що змогло дійти до нашого часу.

Життя з посади

У сучасній Україні ні для кого не є таємницею, що ніхто з чиновників не живе на голу зарплату. При виборі професії, а тим більше посади, найбільше важить те, наскільки «ресурсною» є ця позиція в державній системі управління. Під ресурсністю тут розуміється, безумовно, доступ до державного бюджету, можливість безконтрольно приймати важливі рішення, розподіляти дефіцитний продукт, виносити вироки, видавати державні сертифікати та ліцензії тощо.

Мене завжди дивували ті люди, котрі, маючи поважний бізнес, віддавали перевагу малооплачуваній державній або виборній посаді. З позиції формальної логіки вони ж не вороги собі або своїй сім’ї. Але чому тоді залишають свій бізнес на родичів, а самі борються за депутатські мандати, при тому, що тільки народні депутати Верховної Ради мають високі зарплати та надто повне забезпечення? А для чого викидати величезні суми на виборчу кампанію, якщо робота депутата Львівської міської чи обласної рад є неоплачуваними. Що це за альтруїсти такі? А може, вони щось мають з того депутатства, може, щось мають, голосуючи за роздачу комунального майна, може, щось отримують за свій голос за продаж об’єктів комунальної власності? Може, земельні ділянки у Львові хоч якось покращують сімейний бюджет народних обранців? Відповіді на питання очевидні. Їхній зовнішній вияв ми можемо побачити у зміні поведінки депутатів міськради на початку каденції і наприкінці її. Як правило, обрання депутатом чомусь стає прямим стимулом стрімкого зростання добробуту дорогої родини: з’являються новенькі дорогі машини, відбувається покращення житлових умов від звичайної квартирки до вілли у престижному районі.

Якщо поглянути на судочинство, то складається враження, що ми так і не вийшли із доби феодалізму. Тільки з тієї різницею, що давньоруський кормильник не засилав валіз із доларами на гору для того, щоб його призначили суддею. «Заслані» за посаду гроші треба відразу ж відбити. І тут знову ж таки, яка може бути справедливість або справедливий вирок? Гроші вирішують усе. Бо суддя не є службовцем, якому держава довірила судити, він є чиновником на посаді, з якої «кормиться». І при цьому не варто забувати, що суддя має не тільки «наколядувати» для себе, щоб відбити і заробити, але й щоб поділитися зі своїм тіуном або сюзереном на горі, інакше його негайно посуне з посади більш спритний конкурент. Те ж саме стосується прокуратури. Тут справа ще простіша. Тут платиться за те, щоб прокурори взагалі нічого не робили, тобто щоб розвалили справу ще на підході до суду. Міліція? Напевно, тільки дітям у дитячих садках невідомо, з чого живуть працівники доблесних органів правопорядку. І знову ж ті самі валізи з доларами на Київ, навіть без перерви на час правління «помаранчевих» міністрів.

Серед правоохоронців, напевно, найбільш неприховано живуть за принципом кормління працівники ДАІ. Час від часу Інтернет вибухає анонімними заявами автоінспекторів про те, що їм вже самим не сила здійснювати побори на дорогах, особливо для того, щоб виконувати щотижневу рознарядку зі здачі відповідної суми «ланцюгом» на гору. Тут пригадалася чомусь рання реприза Андрія Данилка про даїшників – «Скотина, на асфальті пасеться і не худне».

Про виконавчу владу можна вивести таке універсальне правило: якщо людина наділена правом ухвалювати рішення, володіє печаткою і до всього від неї залежить перемога в тендері тієї чи іншої фірми – від голоду вона не помре. Радше від інсульту, інфаркту та інших хвороб, спричинених переїданням смачної їжі та малорухливим способом життя. Але певна категорія все ж виживе, бо від геморою ще ніхто не вмер, а різні шкіряні сидіння з підігрівом та масажем вчасно подбають про здоров’я простати. Магічне слово «відкат» також подбає про чудовий настрій на весь наступний рік.

Хлібні посади

У радянський час казали: хто біля чого ходить, той те і має. Саме тому, як тільки Дмитро Табачник обійняв посаду міністра освіти і науки, він заходився переписувати і перевидавати підручники. Ви думаєте, він на догоду Москві хотів сфальсифікувати нашу історію? Ніколи в житті. Його епатажні публічні висловлювання, як і націоналістична риторика наших кандидатів у депутати, були потрібними тільки для того, щоб оголосити нові тендери на друкування шкільних підручників. Саме у цьому і полягає «хлібність» посади. Ще однією можливою неоподаткованою статтею доходів для нього може бути затвердження на посадах ректорів. З одного боку, він заявляє, що одна людина не може протягом двадцяти років обіймати посаду ректора. І він правий, бо результати такого «патріотичного» ректорування ми бачимо на прикладі львівських вишів. З другого боку, хтось же та й проривається? Але це вже друге питання, як і скільки це їм коштує.

Про «хлібні» посади деканів, які також ухитряються «кормитися» з них по два десятиліття, говорити не доводиться. Хоча важкі часи траплялися і на їхньому шляху, особливо, коли були ліквідовані вступні іспити і замінені на ЗНО. Тому навіть наші патріотичні декани аж ніяк не протестували проти спроб Дмитра Табачника запровадити якщо не профільний вступний іспит, то хоча б співбесіду. Навіть більше, вони радісно потирали руки, що не доведеться писати на звільнення через малу прибутковість посади. Правда, були такі, що поспішили, і тепер, напевно, кусають лікті.

Ще з радянських часів усі знали, що стабільний добробут гарантує професія лікаря. Платним навчання для майбутніх лікарів було завжди, байдуже – чи в прихованій, чи у відкритій формі. Потім платним виявилося і майбутнє місце праці. За робоче місце в міській лікарні треба було заплатити чималу суму. При тому, що зарплата у лікаря справді мізерна. Тоді виникає запитання: а яким іще ресурсом, окрім офіційної заробітної плати, наділена посада лікаря? Ми всі добре знаємо, що лікарі не живуть на одну зарплату, що далеко безбідне життя їм і їхнім родинам забезпечують пацієнти. Тобто лікар не живе з того, що він лікує людей, навіть він кормиться з посади. А про цілу ієрархію різноманітних завідувачів, начальників та головних, з огляду на чарівне слово «відкат» на закупівлю ліків, апаратури та навіть роботу пральні, говорити – тільки час тратити.

За принципом кормління живуть й інші наші структури. Хто не чув про багаті парафії? Всі чули, і не тільки чули, але й відчули це на практиці. Хтось же ухвалює рішення про обсадження тих достойних парафій найдостойнішими кандидатами? Головне – це правдами і неправдами опинитися на такій парафії, а далі – на вірних можна і податок накласти, і податі збирати. Церква, здається, єдина інституція, де принцип кормління зберігся у первозданному вигляді. Особливо це стосується Галичини, де панотець взагалі не брудниться триманням господарки, але справно обкладає натуральним податком своїх вірних.

Найнижчими у цій ієрархії кормління є, напевно, водії маршруток. Це вони погоджуються на кабальні умови, беручи у кормління автобус у власників маршруту. Він мусить стільки перевезти пасажирів, щоб вистачило здати тих злощасних шістсот гривень власникові, оплатити витрати за бензин протягом дня і ще собі щось «втовкти». З огляду на транспортну реформу у Львові і загрозу запровадження єдиного електронного квитка, робота водія маршрутки – взагалі під загрозою. Саме тому цій реформі чинять такий неймовірний опір, бо власники втрачають надприбутки, а водії – сенс працювати.

Епілог

Як видно зі всього сказаного, тяглість і неперервність традиції – це не завжди добре, а в цьому випадку взагалі погано. Є іще один невтішний для нас, українських патріотів, висновок: у розглянутому аспекті ми нічим не відрізняємося від росіян. Культурно, ментально, історично і навіть практично ми й надалі живемо в часах феодального кормління. Наша зовнішня технічна модерність аж ніяк не означає того ж самого в організації системи влади та суспільства.