Присмак зради
IQ

Присмак зради

Про загрозу несамовитого песимізму

Сергій Шебеліст, 6 червня14840
фото Радіо Свобода

Починаючи з осені 2013 року, а ще більше – з «вогняної зими» 2014-го, українське суспільство перебуває у стані перманентного стресу і лише зрідка переводить подих у перерві між черговими випробуваннями долі. Майдан, анексія Криму, війна на Донбасі – щільність і масштаб подій у житті країни настільки великі, що їх вистачило б на кілька десятиліть. Увесь попередній період із нинішньої перспективи здається млявим і нудним.

Деякий час суспільство (принаймні, його активна частина і ті, хто їй співчувають) жило на постреволюційному адреналіні та сподівалося на швидкі й ефективні реформи. Рівень очікувань і надій на позитивні зміни був надзвичайно високим. Нова влада, котра зайшла в кабінети зі сцени Майдану (чи завдяки ньому), отримала карт-бланш, кредит довіри і мандат на перезавантаження держави.

Тому певний період вона мала імунітет від критики. Мовляв, нехай люди попрацюють. До вже традиційних 100 днів при владі, коли можна відчути і «помацати руками» результати урядування по-новому, додалася ще така обставина, як неоголошена війна з Росією. Зважаючи на це, в риторику політиків, журналістів, експертів і звичайних громадян увійшла теза про те, що під час війни владу не можна критикувати.

Такі дії автоматично ллють воду на млин Кремля та його «п’ятої колони» в Україні, яка трохи підібгала хвіст, але нікуди не зникла, за винятком хіба найбільш одіозних діячів, котрі втекли до РФ і звідти поливають брудом свою Батьківщину. Той, хто піддає сумніву заяви або дії владних кіл, має високі шанси отримати тавро «агента Кремля», «руки Москви», «кремлівської консерви» чи «корисного ідіота», якого використовують «втемну».

Влада та її прихильники охоче користуються цим риторичним прийомом (останнім часом удаючись до особливо активного й агресивного «іншування» незгодних, включно із зарахуванням їх до табору ворогів України). Однак щоразу частіше він не спрацьовує. Народне невдоволення зростає і вихлюпується далеко за межі віртуального світу Фейсбуку і мас-медіа, в середовищі яких сформувався і розвинувся феномен соціального песимізму, більш відомий як зрада, «зрадофілія», «зрадофільство». Так би мовити, удосконалена версія концепції «пропало все».

Анатомія зневіри

«В Англії улюбленою темою світських розмов є погода, а в Україні – зрада. Порошенко продав Донбас за липецьку фабрику і відправляє патріотів в АТО на заріз, уряд не проводить реформ, а санкції Заходу проти Росії – то лише привід, щоб не давати українцям зброї. Про це з вами залюбки поговорить таксист, перукар, випадковий супутник в електричці. Кожен має беззаперечні докази, що Україну “зливають”, і всі надії давно пішли за вітром», – писав свого часу на ZAXID.NET публіцист Максим Віхров.

Поширення песимізму пов’язане з відсутністю намацальних реформ, які люди мали відчути ледве не миттєво. При цьому вони забувають або не хочуть розуміти, що глибинні перетворення – забіг на довгу дистанцію, марафон, а не стометрівка. Звісно, за таких обставин будуть розчаровані, котрі не приховуватимуть емоцій і шукатимуть нових месій, котрі пообіцяють їм рай на землі. Багато хто хоче змін, але мало хто хоче змінюватися. Зневажає корупцію і кумівство, але сам не проти за гроші вирішити питання через знайомих. Хабарництво – в Києві, на місцях – вдячність.

Конструктивна критика влади, громадський контроль за її діями – нормальна практика й обов’язковий атрибут демократичних держав. В Україні ж натомість це явище спотворене до такої міри, що в нестримній ненависті до можновладців люди часто не помічають державу, свідомо чи не свідомо завдаючи їй шкоди. Яскравий приклад – історія з наданням Україні безвізового режиму з ЄС, що перетворився ледве не на фетиш.

Ось-ось Київ мав би отримати його, є позитивне рішення європейських інституцій, є заяви українських лідерів із конкретними датами, та раптом в самому ЄС виникають дискусії щодо механізму призупинення безвізу для України та Грузії. І все – питання відкладається, а винна… українська влада, на яку відразу посипалися стріли критики: обіцяла й ошукала.

Найбільш промовистою у цьому сенсі стала редакційна стаття «Імітатори реформ» на сайті «Європейська правда» (серпень 2016 року). Її автори закликали уряди країн ЄС не скасовувати візи для України, допоки ситуація тут кардинально не зміниться. Подивіться самі: парламент саботує реформи, уряд потопає в корупції, президент Петро Порошенко якщо й не ініціював, то підтримав лінію фальсифікації реформ. Ба більше, журналісти закликали МВФ і ЄС не виділяти черговий транш макрофінансової допомоги Києву.

Такий розголос виник на тлі запуску системи е-декларування, котра була не до вподоби владі, але зі скрипом і під тиском західних партнерів таки запрацювала, хоч і не стала ефективним інструментом запобігання корупції. На думку «Європейської правди», за прорахунки державних керманичів (у яких, до речі, немає проблем з візами завдяки дипломатичним паспортам) мали розплатитися і бути покараними звичайні громадяни, у вуха яких вливали меседжі про те, що безвіз Україні не світить.

У цьому контексті лідерка «Батьківщини» Юлія Тимошенко, знана і вправна популістка, виявилася набагато зрілішою і далекогляднішою. Коли вона перебувала в ув’язненні й вирішувалася доля Угоди про асоціацію з ЄС, голосно лунало гасло «Юлі – волю!». Ці питання часто корелювалися, проте жорсткої взаємозалежності між ними не було. Утім Тимошенко закликала європейських лідерів таки підписати угоду без будь-яких вагань і умов, у тому числі щодо її звільнення. Цьому всепропальникам іще варто повчитися.

У 2016-му публіцист Віталій Портников у статті на порталі LB.ua назвав деяких громадських активістів і журналістів «шостою колоною», яка є куди небезпечнішою за «п’яту»: «Це – колона найбільш відданих українських патріотів. Колона тих, хто впевнений у своїй правоті, чистоті й потрібності Україні. Ця колона у своєму щирому пориві нагадує тоталітарну релігійну секту, представники якої не сумніваються, що тільки їм належить монополія на правду і чесність. А всі решта – крадії та зрадники, “п’ята колона”. Якщо з нашою правдивою сектою не погоджується влада – тим гірше для влади, вона злодійська і корумпована. Якщо з нашою правдивою сектою не погоджуються колеги – тим гірше для колег, вони брехуни і зрадники. Якщо з нашою правдивою сектою не погоджується Україна – тим гірше для України, нехай вона згине».

Що гірше, то краще

Справді, часом така віра набуває рис сектантства зі своїми фетишами, чи не найголовнішим і найзатребуванішим з яких стала боротьба з корупцією, офшорами і схемами. Дехто вважає, що це більша проблема, ніж війна на Донбасі, яка «вигідна олігархам» і яку «треба зупинити». Саме так, «зупинити», а не завершити чи виграти.

На антикорупційній риториці намагався заробити собі політичний капітал екс-голова Одеської ОДА Міхеїл Саакашвілі та молоді політики-єврооптимісти, котрі угледіли в ньому нового месію. Щоправда, невдовзі вони дистанціювалися від цього борця з «баригами», який своїми необдуманими діями спрофанував феномен Майдану й не цурався піднімати народ проти «злочинного режиму» нібито за гроші опальних олігархів.

Накручені ненавистю до корумпованої влади адепти тотальної зради добалакуються до того, що «ворог не у Кремлі, ворог – на Банковій». І було б добре «винести козлів» з кабінетів або перестріляти їх усіх і набрати нових, чесних і непідкупних. Тому коли Надія Савченко запитує: «Хто хоч раз не думав знищити цю владу, знести цю владу, як закликали на всіх майданах? Хто не думав підірвати Верховну Раду або Банкову?», – вона знає напевно, що схожі настрої існують в суспільстві, й лише відгукується на запит людей.

Узагалі, як свідчать медійники, зрада добре «продається», і політики не втрачають нагоди скористатися цим під бурхливі оплески аудиторії. Варто переглянути кілька ток-шоу на телеканалах, аби зауважити, як починає зростати підтримка аудиторії, коли промовець починає розганяти зраду про «тотальне зубожіння» і «тарифний геноцид». І наскільки програють їм спікери, котрі намагаються виступати з раціональними аргументами, конкретним цифрами й фактами. Мер Дніпра Борис Філатов зауважив, що коли у ЗМІ йдеться про якийсь негатив, нерідко зумисне роздутий, то пишуть «у Філатова вирішили...», коли ж є очевидні позитивні здобутки, то – «у Дніпрі».

«Нічого не змінилося. Стало тільки гірше. Так погано ми ще ніколи не жили», – переконують громадян політики. Народ ковтає цю наживку, «забуваючи» про гіперінфляцію 1990-х, тривалі зарплатні заборгованості, бартерну систему розрахунків, віялові відключення електроенергії. Ні, все одно – зараз гірше.

Блогер Карл Волох якось зауважив, що нормальні люди серед «зрадофілів» бачать, що склянка напівпорожня, а от найбільш затяті з них узагалі не бачать у ній води. На цьому родючому ґрунті проростають жалісливі історії про один вареник у магазині та півпігулки в аптеці, котрі з ентузіазмом поширюють у соцмережах і переказують у побуті як факт.

Усе це негативно відбивається не лише на рейтингах конкретних політиків при владі, котрі не можуть похизуватися високими цифрами електоральної підтримки, а й на довірі до держави як такої. Мимоволі виходить так, що атакуючи і критикуючи владу за її помилки, прорахунки чи бездіяльність, всепропальники стають ситуативними союзниками реваншистів, ставку на яких робить Москва.

У ненависті до української влади (це дуже добре показала реакція соцмереж на інсценізацію вбивства журналіста Аркадія Бабченка) у дивовижній гармонії зливаються і нібито патріоти, і колишні регіонали. При тому є чимало людей, які готові їх підтримати на виборах, не надто переймаючись наслідками такого волевиявлення для держави і державності.

«Зрадофільство» – це лише один бік медалі, на звороті якої явище «порохоботства», свідомого чи несвідомого сервілізму, улесливого запобігання перед владою, створення «теплої ванни» для можновладців та ілюзії народної підтримки. Обидва феномени є великим спрощенням і обмеженням, що заганяє людину в прокрустове ложе між зрадою та перемогою. Життя і світ натомість мають набагато більше відтінків, і не лише сірого.

Якщо Ви виявили помилку на цій сторінці, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter
Пропозиції партнерів
Загрузка...
Останні новини
Залиште відгук