Про глибину історичної пам’яті

Стаття написана у межах проекту «Галичина» на ZAXID.NET, який передбачає презентацію текстів на доволі широку за своїм спектром тематику, але всі вони спрямовані на реалізацію спільного завдання: розкриття «таємничого» образу галичанина.

Спостерігаючи за історичними дискусіями в сучасній Україні, особливо в медіа-просторі, легко зауважити, що всі вони обертаються довкола двох-трьох тем — сталінських репресій, діяльності Степана Бандери (ширше — Організації українських націоналістів та Української повстанської армії), українсько-польського конфлікту (подій на Волині 1943 року та акції «Вісла»). Акцент на останньому столітті має багато пояснень і важливих мотивів.

Я згоден з тим, що двадцяте століття для українців було вирішальним, і що дуже важливою є індивідуальна пам’ять, яка зв’язує воєдино два-три покоління. Проте державотворча ефективність такої «короткої» пам’яті викликає сумніви. Треба подивитися на пам’ять не тільки як на властивість суто індивідуальну, а й взяти до уваги, що суспільне життя ґрунтується передусім на колективній чи соціальній пам’яті, закоріненій у значно глибшому минулому. Моя головна думка — двадцяте століття не можна розглядати у відриві від попередніх століть, принаймні, від дев’ятнадцятого. Бо саме в такому ракурсі знайдемо пояснення більшості теперішніх проблем Галичини, і можна припустити, що ці проблеми аж ніяк не пов’язані, умовно кажучи, з розв’язанням питання про Бандеру. А при ближчому розгляді тема українського національно-визвольного руху двадцятого століття може виявиться навіть питанням другорядним.

До незалежності Україна підійшла без консолідованої версії історії. Натомість співіснували кілька типів історичної пам’яті, які залежали від глибини уявлень про минуле, від регіональної політичної та економічної специфіки — давньоруський (київський), козацький (запорізький), парламентський (галицький), промисловий (донецько-криворізький), індустріально-торговельний (причорноморський). За двадцять років незалежності різниці між ними не тільки не згладилися, а й стали ще виразнішими. Найменш прогнозованим у цьому переліку виявився, як не парадоксально, галицький варіант української історичної пам’яті. Можна було очікувати, що в умовах державної незалежності, здобутої на запереченні комуністичної ідеології, він опиратиметься на національно-демократичну традицію, сформовану в умовах австрійського і почасти польського конституціоналізму й парламентаризму. Але сталося інакше. Свідомими й несвідомими зусиллями «місцевої інтелігенції» весь світ галичанина був утиснутий у вузькі межі дискусій довкола Степана Бандери й Української повстанської армії. Зосередившись на подіях двадцятого століття, галичани, по суті, відмовилися від величезного історичного спадку, який ґрунтувався на продуктивних культурних взірцях, сформованих як синтез західної та східної традицій. Найближчий до Західної Європи український регіон виявився нині, можливо, якнайдалі від неї.

 

А при ближчому розгляді тема українського національно-визвольного руху двадцятого століття може виявиться навіть питанням другорядним

 

Цілком очевидно, що проблема не в подіях двадцятого століття як таких, а в тому непомірно високому місці, яке вони зайняли останнім часом в історичній пам’яті галичан. Галичани, будуючи свої уявлення про минуле винятково на подіях останнього століття, мимоволі уподібнюються своїм опонентам з південного сходу України, де історична пам’ять фактично зведена до історії міст-заводів, що виникли як результат новочасної індустріалізації. За багатьма ознаками і завданнями теперішнє українське суспільство в Галичині є суспільством дев’ятнадцятого століття. Відрізняємося хіба що браком розуміння того, що потрібно робити. Образно кажучи, двадцяте століття перед галицькими українцями ще попереду. І навряд чи його вдасться пройти під гаслами революційного націоналізму. Можливо, вже час почути слова митрополита Андрея Шептицького про те, що для служіння народові й вітчизні «треба мати руки чисті, не закровавлені». Вони були сказані після вбивства 1908 року намісника Анджея Потоцького, вчинене українським студентом Мирославом Січинським.

Узагальнено можемо стверджувати, що галичани не впоралися з воєнним досвідом двадцятого століття. Можливо, у цьому є навіть якась закономірність. Зазнавши двох дошкульних поразок поспіль — спочатку у війні з поляками 1918-1919 років, а трохи згодом у війні з радянським режимом, — галичани так і не змогли забути війну. Зі спогадової літератури відомо, що закінчення війни зазвичай ушляхетнює людей, вони раптово відчувають себе ніби розгрішеними. Але галицький досвід є іншим. У Галичині результати Другої світової війни виявилися жахливішими від самої цієї війни. Поразка і післявоєнне приниження зруйнували внутрішній світ багатьох людей, і водночас увінчали це все ореолом жертовності. «Кожна нова війна народжується з легенди про попередню війну. Кожна війна є тільки продовженням тієї першої» (з воєнного щоденника Анджея Бобковського). Бажання частини сучасної молоді, підігріте політиками, безоглядно «іти вперед, на страту», не надто задумуючись над віддаленими в часі наслідками, тільки підтверджує це правило зачарованого кола.

Втрачений досвід

Більшість завдань, які були визначені в дев’ятнадцятому столітті, на тепер ще не виконано. Найважливіше з них — об’єднання суспільства довкола спільних цілей. Під кутом зору національної єдності сучасне українське суспільство перебуває у стані, не кращому від стану дев’ятнадцятого століття, коли процес «національного відродження» не був наперед визначений ні за ідеями, ні за результатами, а національна єдність народжувалася з багатьох відмінностей. Новочасна українська національна ідентичність формувалася у взаємодії кількох національно-політичних орієнтацій та багатьох індивідуальних ідентичностей, гострих дискусій про суспільні ідеали, що їх приватно й публічно вели представники тогочасної інтелектуальної еліти. У дев’ятнадцятому столітті комфортний психологічний стан людини досягався завдяки поєднанню, що його трудно зрозуміти сучасним людям, кількох лояльностей — до держави-імперії (уособленої монархом), до етнічної (родової) традиції, до місцевого пана-землевласника тощо. Національні лідери нерідко працювали, образно кажучи, в імперських державних мундирах. Спроби консолідувати українське суспільство у двадцятому столітті (спочатку на засадах інтегрального націоналізму, а згодом — радянського патріотизму) виявилися невдалими.

 

Зосередившись на подіях двадцятого століття, галичани, по суті, відмовилися від величезного історичного спадку, який ґрунтувався на продуктивних культурних взірцях, сформованих як синтез західної та східної традицій

 

На сьогодні втрачено і життєво важливі алгоритми узгодження національних інтересів, набуті галицькими українцями в дев’ятнадцятому столітті. Життя українського суспільства того часу розгорталося не в ізольованому просторі, а в тісній взаємодії з іншими етносами. Представники жодного з них не були готові визнати цю територію «несвоєю». Та й самі українці це добре розуміли. Гостре польсько-російське суперництво за настрої українського населення, як не парадоксально, забезпечило українській ідеї певний рівень життєздатності, воно надало їй політичного звучання задовго до того, як самі українці усвідомили свою політичну вагу. У російському опозиційному і особливо у польському національно-визвольному рухах українська інтелігенція знаходила ідейні та організаційні взірці для розвитку власного національного руху. Всупереч стереотипам, треба визнати, що чималу роль в історії України відіграло теж єврейське населення. Складні стосунки між християнською та юдейською спільнотами (особливо в Галичині й на Правобережній Україні) не перешкодили утворенню відносно гармонійного місцевого соціуму, в якому євреї добре виконували приховані від сторонніх очей і непопулярні посередницькі ролі. Перетворення Галичини в моноетнічний регіон, яке стало результатом Голокосту та брутальних депортацій у період Другої світової війни, галицькі українці помилково сприйняли як власний здобуток.

Через ілюзії про можливість швидкого успіху, зроджені у двадцятому столітті, була забута й концепція «органічної праці». Головні засади українського варіанту концепції «органічної праці» сформулював на зламі 70—80-х років дев’ятнадцятого століття Володимир Барвінський. Ця концепція передбачала використання легальних можливостей для зміцнення матеріальних та інтелектуальних сил народу, введення його в контекст європейських політичних цінностей. Майбутнє українства Барвінський узалежнював від тривалої наполегливої та сумлінної праці кожного на своєму місці, від послідовного проведення в життя принципу особистої й національної гідності. Він особливо підкреслював відповідальність інтелігенції перед суспільством, яка «єсть свічник, що повинен присьвічувати поступови народа, а не коптіти темною темрявою». Якщо в дев’ятнадцятому столітті головним мотивом громадської діяльності української інтелігенції в Галичині було усвідомлення відставання від сусідніх народів («Русалка Дністровая» 1837 року починалася зі слів: «Судило нам ся послідним бути»), то у двадцятому столітті це відставання не тільки не було подолане, а й перетворилося в безпідставне переконання у вищості, взірцевості галицького розуміння національного інтересу та способів його досягнення.

Втративши із розпадом Габсбурзької монархії прямий зв’язок із центральноєвропейським регіоном, західноукраїнська еліта втратила й здатність до запозичень, до творчого взорування, тобто до використання «чужого» досвіду задля реалізації власних національних програм. Український національний рух у тому вигляді, в якому він викристалізувався в Галичині на початок двадцятого століття, був побудований на трьох організаційних та ідеологічних основах-взірцях. Для розбудови публічної сфери та формування основ громадянського суспільства українці намагалися пристосувати запозичену в поляків концепцію «органічної праці», у пошуку моделей розв’язання польсько-українського конфлікту особливі надії вони покладали на чесько-німецький варіант порозуміння, а джерелом для натхнення вважали сформовану на Наддніпрянщині «шевченківську» українську культуру. У результаті нашарування та взаємодії між цими взірцями в Галичині поступово викристалізовувалася власне українська модель національного розвитку. Названі чинники розвитку українського руху в Галичині мали не тільки об’єктивне підґрунтя, вони значною мірою були продуктом інтелектуальних зусиль самих галицьких українців щодо пошуку нового місця в уявленій географії та інтелектуальному просторі Європи. У цьому сенсі такі чинники були сконструйовані самими українцями, котрі шукали взірці для свого розвитку в політично сильніших народів, відставання від яких прагнули подолати.

Брак раціоналізму та живучість стереотипів

Двадцяте століття спотворило до невпізнаваності раціональні соціальні практики та законсервувало минулі стереотипи. Один із них — стереотип про Галичину як український П’ємонт. Треба нагадати, що справжній П’ємонт — це економічно найрозвинутіша область Італії, довкола якої в дев’ятнадцятому столітті відбулося об’єднання італійських земель у єдину державу. В українській публіцистиці порівняння Галичини з П’ємонтом з’явилося в другій половині дев’ятнадцятого століття як елемент ідеологічного обґрунтування національного суперництва з поляками. Але галичани так зжилися згодом з цією уявною, придуманою роллю українського П’ємонту, повірили в її справжність, що втратили відчуття реальності. Скеровуючи свої зусилля, часом через силу, на підтримання цієї місії, вони забували про власні потреби й інтереси, до дна вичерпували власний потенціал.

 

галичани так зжилися згодом з цією уявною, придуманою роллю українського П’ємонту, повірили в її справжність, що втратили відчуття реальності

 

З подібною ситуацією свого часу зіткнулося польське суспільство, яке було змушене визнати, що підпорядкування всіх ресурсів справі забезпечення польських позицій на сході призвело до втрати польської державності. Однак перевага польської еліти полягала в тому, що вона знайшли в собі сили вказати на хибність цього шляху і зосередитися на внутрішніх питаннях. Розумію, що порівняння умовне і що критики закинуть, — мовляв, у випадку Польщі йшлося про українські території, де поляки виступали «загарбниками» й «гнобителями». Таким порівнянням хочу сказати тільки те, що не можна претендувати на роль «месії», будучи слабким, не займаючись собою, не вміючи навести порядок у власному домі.

Зі стереотипом П’ємонту пов’язана ще одна ідея-фантом — про Галичину як єдиний правильний осередок боротьби за національну єдність (так звану соборність) України. Насправді в дев’ятнадцятому столітті за цією ідеєю стояли цілком конкретні, практичні завдання, що з’явилися у зв’язку з остаточним схиленням галицько-руської еліти до розриву з польським середовищем та пошуком ідентичності в межах загальноруського простору (це сталося у середині дев’ятнадцятого століття після деяких вагань щодо можливості конструювання окремої галицько-руської ідентичності). Трохи згодом, уже в межах українофільської течії, за ідеєю соборності приховувалися проблеми, пов’язані з труднощами щодо створення в Галичині кодифікованого варіанту української мови та національної версії історії. Розвиваючи українську модерну ідентичність і водночас не маючи для цього достатніх інтелектуальних ресурсів, галицькі русини були приречені на цю єдність. Сучасна галицька інтелектуальна й політична еліта видає це тяжіння краю до загальноукраїнського простору як перевагу, тоді як в історичному плані воно є швидше ознакою слабкості Галичини, аніж її сили.

Сьогодні кожен галичанин, здається, готовий погодитися з думкою про нагальну потребу осучаснення краю. Але як узгодити етнічний націоналізм, який сьогодні знаходить у Галичині багато прихильників, з проектом громадянського суспільства, який підкреслює суверенність індивіда і який, власне кажучи, є головною метою модернізації? Погоджуюся з критиками сучасного галицького політикуму, який у боротьбі за «чистоту української національної ідеї» губить з поля зору важливі питання якості життя, але не можу погодитися з тими, хто вважає, що націоналізму можна цілком уникнути, зробивши ставку тільки на ліберальні європейські цінності. Націоналізм, хочемо того чи ні, посідає центральне місце в східноєвропейській історії, він став важливою частиною місцевої історичної та культурної спадщини, тому природно він є важливою частиною посткомуністичного політичного дискурсу. Усе питання в тому, який це буде націоналізм і хто буде носієм національних цінностей. Одна справа, коли це націоналізм романтичного (етичного) взірця, виражений у діяльності осіб з поміркованими поглядами, а інша — коли це націоналізм інтегральний, а його носіями є революціонери-фанатики зразка першої половини двадцятого століття. У світлі цих дилем цілком очевидно, що сучасна Галичина, яка робить акцент на інтегральному націоналізмі, та завдання модернізації, які відкривають перспективу членства в Європейському Союзі, — речі несумісні.

Майбутнє Галичини залежить не стільки від нарощування національного патріотизму, скільки від того, як цей патріотизм владою і громадянством буде використовуватися. Найгірше сьогодні — знову підняти на прапор якогось вождя (теперішнього чи витягнутого з минулого), наділити його своєю сліпою вірою, бо після цього неодмінно буде велике розчарування. А тоді — новий вождь і нове розчарування. Галичина має навчитися використовувати свою національну силу, щоб обмежити себе саму, має позбутися комплексу жертви, а відтак і світогляду, що його накидає їй цей комплекс. Під таким кутом зору соціальні та політичні практики дев’ятнадцятого століття можуть виявитися значно продуктивнішими від історичного досвіду століття двадцятого.

Попередня стаття, написана в межах проекту «Галичина»: Галичани. Частина перша Василя Расевича.