Про політику пам’яті на простих прикладах

28 червня відбулися урочистості, присвячені вшануванню вояків, полеглих у «Бродівському котлі» 1944 року. У зв’язку із цим вже з’явилися класичні в таких випадках коментарі на всякий смак: від «не дамо ганьбити пам’ять героїв» до «флаги СС, осужденные Нюрнбергом». Я дозволю собі лише звернути увагу на дві деталі, які мені здалися примітними. Перша: заходи відбуваються в селі Червоне Золочівського району. Ця назва присвоєна селу 1946 року, за радянської влади, і нікого зараз не бентежить. До того село називалося Ляцьке. І друга: військовий меморіал фактично складається з монумента, могил та огорожі.

Для чистоти аналізу сучасної української політики пам’яті візьмімо менш контраверсійний, навіть еталонний приклад. Місце, яке є українським відповідником Фермопіл, – гору Маківка. Там меморіальний комплекс також складається з монумента і цвинтаря. Плюс інформаційні стенди, якщо ці таблички можна вважати інформаційними. А ще є велика площа і місце для паркування, тобто є можливість привезти певну кількість люду, виступити, зробити фотографії. З «інфраструктури» (знову ж таки, якщо можна так сказати) – дерев’яні «виходки» й альтанки, у яких після «віча» можна поїсти/попити, як це у нас прийнято.

Що там робити індивідуальному туристу? Як уявити собі оборону фронту? Де були окопи, в яких умовах воювали ті, про кого пафосно згадують раз на рік? А це, нагадаю, одна із ключових точок для нашої політики пам’яті. Це вам не водоспад Кам’янка, перетворений на «шанхай» з вагонки і тирсоплити. Там, зрозуміло, можна обійтися без паркінгу, без смітників, без туалетів. Але ж гора Маківка, якщо вірити офіційним повідомленням з облради та обладміністрації, – «святе місце для кожного українця-патріота», ви ж розумієте.

Виникає закономірне запитання: для чого в нас існує стільки управлінь і департаментів гуманітарного спрямування, якщо єдине, чим вони пояснюють своє існування за бюджетні кошти, – це любов до Вітчизни? Якщо ця їхня любов, і робота протягом останніх трьох десятиліть, втілилася в десятки однотипних площ із хрестами, на яких раз у рік проводять мітинги в стилі розвиненого застою. І де звичайній людині впродовж року робити просто нічого. А для чого ці всі шопінг-тури для чиновників під виглядом «обміну досвідом»? Де результати? Домовилися співпрацювати із закордонними колегами, зробили фото на пам’ять, і що?

Ну не може ж бути так, щоб до людей просто не доходило 30 років! Може, у нас ніхто і не ставить собі завдання щось зробити? Кого, зрештою, цікавить індивідуальний досвід переживання в місцях пам’яті, якщо це просто площі, по яких гастролюють депутати і чиновники з полум’яними промовами. Привезли бюджетників і техніку, виступили, розійшлися по альтанках, поїли, роз’їхалися – таким є реальне призначення цих місць?

Парадокс, але якщо справу коммеморації віддати в руки патентованих патріотів, то історія Українських Січових Стрільців стає неймовірно нудною і нецікавою. Навіть якщо порівнювати її з історією підприємства, яке приблизно в той самий час заготовляло деревину. Принаймні музей вузькоколійної залізниці в селі Вигода, облаштований за кошти ЄС і під пильним контролем бездушних капіталістів, дає більше поживи для роздумів і залишає приємніші враження, ніж меморіал на горі Маківка. Аж незрозуміло, хто тут у нас більший патріот.

До речі, якщо вже зайшла мова за Кам’янку, то ставлення до природи рідного краю – це ж так само ніби свідчення патріотизму? Патріоти так до своєї землі не ставляться. Патріоти ставляться до природи так, як спонсори ведмежого притулку «Домажир» – знову ж таки представники «морально занепалої Європи».

Цікаво, чи ми колись навчимося робити так, ніби це за кошти і під керівництвом ЄС, але самі і для себе? Не обов’язково робити все і зразу, можна почати з Маківки. Ми ж патріоти, чи не так? Чи просто продовжуємо імітувати бурхливу діяльність, але в незалежній Україні?