Про символіку і пріоритети

Так уже склалося у християнській спільноті, що у час чи напередодні Великого посту її переслідують великі спокуси. І сталося, що мабуть вперше за багато років у день Стрітення Господнього довелося відповідати переважно не на святкові вітання, а на дивні запити й виклики, нагадувати собі й ближнім найважливіші контексти становлення та вшанування національної символіки (зрештою, і як елементу національно-релігійної ідентичності, оскільки семантика кольору є важливим засобом творення естетики сакрального мистецтва, образності та обрядовості).

Мабуть, не варто вдаватися у глибинні етапи творення та історичні витоки вистражданої віками, обґрунтованої багатьма поколіннями та ухваленої 1996 р. статті 20 Конституції України про Державний Прапор України – “стяг із двох рівновеликих горизонтальних смуг синього і жовтого кольорів”. Про витоки, походження, історію національної символіки написано багато. Синьо-жовті елементи були в українській геральдиці княжих часів, ці ж барви надихали представників хоругов з українських земель під час переможної Грюнвальдської битви 1410 р., знаменували бойові звитяги козацтва. Саме військовий контекст визначав специфіку вексилологічної емблематики, адже прапор та герб дозволяли маркувати військові підрозділи у вихорі давніх битв, які ще не знали одностроїв. А згодом – і фактично, і символічно, саме контекст боротьби ставав визначальним у творенні модерних національних традицій, для яких національні барви ставали чимось суттєво важливішим, ніж просто колір. Особливого значення національна символіка набувала у боротьбі українців за право на існування та свою державну незалежність у складі імперій, окупаційних режимів.

У час революційної “весни народів”, за ініціативи Головної Руської Ради, що діяла у Львові, 1849 р. був створений добровольчий український батальйон австрійської армії т. зв. руських гірських стрільців для охорони карпатських перевалів. Не випадково засновники військової формації передбачили запровадження однострою, елементом якого були сіряки з синьо-жовтими вилогами, а згодом – синій капелюх із жовтим обшиттям та кабати зі синьою облямівкою та золотими ґудзиками.

Синьо-жовті стяги стали символом та ознаменуванням здобутків Української національної Революції 1917-1921 рр., як і свідченням незламності у жорстоких і кривавих поразках на різних етапах боротьби у ХХ ст. Під синьо-жовтим національним прапором гідно боролися українські січові стрільці – оздоблювали національними барвами кокарди на австрійських кашкетах та мазепинках, використовували символіку у виданнях та військових відзнаках. Під синьо-жовтими барвами відбувалося становлення Української Народної Республіки – перелік подій, освячених стягом, охоплює увесь період її історії, згадаймо хоча б трагедію і велич бою під Крутами. У відповідь на заклики до нібито потреби радикальної відповіді Львова саме колористикою прапора на зовнішні загрози, нагадую і про те, що цю відповідь 1 листопада 1918 р. уже дав наш стрілець Степан Паньківський, вивісивши на Львівській ратуші український синьо-жовтий прапор.

Чи ж випадковою була й особлива увага до національних барв з боку ворожих ідеологій та тоталітарних систем? Адже навіть Владімір Лєнін усвідомлював значення національної символіки, ухвалюючи 1917 р. як перший прапор ще не завойованої і щойно твореної Української Радянської Республіки червоне полотнище з невеликим прапорцем у лівому верхньому кутку саме національної барви. Саме синьо-жовта символіка упродовж десятиліть була об’єктом критики, фальсифікацій, вигадок та знущання – і в каральних акціях режиму, і в офіційній пропаганді.

Згадаю про один маловідомий львівський епізод, коли у 1959-1960 рр. радянські каральні органи за донесенням уповноваженого у справах релігійних культів при Раді Міністрів СРСР в УРСР К. Полонника притягали до відповідальності православного архієпископа Палладія (Камінського) за неприховану “націоналістичну пропаганду”. У кафедральному соборі св. Юра, за словами блюстителя ідеології, були вишикувані дві шеренги “прапороносців”, тобто жінок з хоругвами, перев’язаними з одного боку блакитними, а з іншого – жовтими стрічками. Під час богослужіння, коли архієпископ благословляв вірних, жінки схиляли “прапори”, і тоді – “жовто-блакитні шарфи, наче бойові знамена, осіняли колінопреклонених молящих”. Сьогодні такі свідчення можна сприйняти з посмішкою, але чи не підтверджують вони вирішального значення національної символіки у новітній боротьбі українців? Відомий епізод, коли під час Олімпійських ігор у Монреалі 1976 р. канадієць українського походження під час змагань з гандболу на знак протесту підняв на трибуні синьо-жовтий прапор, що викликало відповідну реакцію радянської делегації.

Історичні документи та спогади учасників засвідчують і значення синьо-жовтого прапора у національно-визвольній боротьбі українського народу у Другій світовій та у повоєнні роки. Під синьо-жовтим прапором боролися герої Української Повстанської Армії, Національної Самооборони, для яких Незалежність та Соборність України була незмірно важливішим від партійних інтересів пріоритетом. Тут можу покликатися і на власну родинну традицію, освячену самовідданою боротьбою та загибеллю діда. Тому крізь десятиліття закликом до єдності та порозуміння звучать слова та ініціативи багатьох діячів ОУН 1940 рр., спрямовані на пошук організаційних та ідеологічних консенсусів саме у площині найважливішого – Державної Незалежності та Соборності. Саме тому і проголошення акту відновлення Української Державності у Львові 30 червня 1941 р., і рішення надпартійного уряду – Української Головної Визвольної Ради, створеної 1944 р., були освячені визнанням та утвердженням синьо-жовтого прапора, як стягу і боротьби, і звитяги. Тому зрозумілим є щире обурення доньки Кирила Осьмака, керівника УГВР, висловлене кілька років тому з приводу відзначення річниць УГВР під одним з партійних, а не Національним прапором України.

Синьо-жовтий прапор як Державний Символ Незалежної України сьогодні також є особливою ознакою нашої соборності, зокрема ж у контексті війни на сході – всі історичні сюжети та епохи матимуть сенс лише завдяки нашій відповідальності перед собою, народом, минулим.

Сьогодні наш Національний Державний Прапор єднає всю Україну, наголошую – і схід, і захід, і владу, і опозицію, і віруючих і невіруючих, українськомовних і неукраїнськомовних, і це великий здобуток двадцяти шести років Незалежності та спільного пошуку новітньої ідентичності у глобальному світі. У давні часи прапор, який похитнувся чи впав під час бою, знаменував поразку і відступ.

Чому ж так наполегливо сьогодні – за обставин, коли, на жаль, багато засобів збереження національної безпеки не діють (чого варті хоча б науково-бібліографічні проекти, інтегровані в інформаційний простір держави-агресора, невдалі освітні експерименти, спекуляції на академічній доброчесності, незрозумілі заходи у сфері використання ресурсів енергозабезпечення тощо), комусь дуже хочеться, якщо не перевернути кольори, то хоча б “потіснити” у статусі державну символіку, пропонуючи нерівнозначний і неоднозначний “паритет”? На різних етапах історії державності та національно-визвольної боротьби українців формувалася та використовувалася різна символіка, у семантиці якої знаходили відображення героїка та відданість ідеалам, організаційна приналежність та данина традиції – саме те, що було актуальним для часу та середовища. Сьогодні цю спадкоємність продовжує емблематика підрозділів Збройних Сил України, добробатів. Проте статус державної символіки повинен залишатися пріоритетним.

У боротьбі з підступними ворогами не може бути внутрішньонаціонального конфлікту, для того, щоб бути сильним – потрібна єдність і повага до Конституції та державних законів. Бо, знову ж таки, апелюю до Євангелія (більшість моїх дискутантів наголошують на визнанні християнської моралі): “Усяке царство, що розділилося в собі, спустошиться, і всяке місто чи дім, що розділився у собі, не встоїть” (Мф. 12, 25). Національна символіка України є відображенням і історії, і боротьби, а сьогодні настав час відповідальності й творення!