Про «слабку» і «сильну» Галичину

IQНазар Кісь, 10 вересня 20123875137
Про «слабку» і «сильну» Галичину

Часто доводиться чути і читати про те, що Україна втратила 21 рік незалежності, суспільство не змогло організувати систему взаємостосунків у державі, занедбано європейський вектор розвитку. Провину за повільний поступ, як правило, покладають на радянську спадщину, яку ніяк не можемо подолати. А може, питання має глибшу історію?

У цій статті на розгляд читачів пропонується бачення політичної ситуації та способи її вирішення блаженного єпископа Григорія Хомишина, які він виклав у праці «Українська проблема» 1932 року. Єпископ Григорій завжди висловлював чітку прозахідну позицію, опираючись на належність до Католицької церкви та, відповідно, європейської цивілізації. На противагу опонентам, які шукали «оригінального українського шляху» чи підтримки «Русского міра» в його тодішній модифікації – «Святій Русі». В умовах конфронтації українського національного руху із польським намагання надати українській Церкві латинського характеру назагал сприймалося як зрада та угодовство, тому позиція єпископа не здобула великої підтримки. Однак, читаючи його працю через вісімдесят років після виходу, варто замислитися над глибинними причинами політичного занепаду українського руху, оскільки не покидає відчуття того, що книга написана про сьогодення, місцями, можливо, навіть занадто різко.

 

Українська проблема

Серед українських політичних партій (дієвих, а не тих, що чекають на інвесторів та покупців), переважають так звані «партії лідерського типу». Умовно кажучи, є харизматичний лідер або колоритний діяч – є партія. Нема лідера – партфункціонери терміново шукають, до кого б пристати на «спільну платформу». Вісімдесят років тому, на думку єпископа Григорія, ситуація не сильно відрізнялася.

Партії повстають дуже легко, бо кожен здібніший або впливовіший демагог, здобувши в очах якоїсь групи авторитет, зараз же створює свою приватну партію. Бо вистачить мати сильне горло і крутий язик, вистачить масам сприяти і притакувати, вистачить їм обіцяти золоті гори і рай на землі – і ось готовий патент на великого діяча-патріота, на спасителя і героя народу, навіть на національного мученика.

Демагогію, зокрема націоналістичну, блаженний вважав однією із головних перешкод на шляху здійснення реальної національної політики.

У нас самі слова «нація», «національна справа», «національне добро» стали якимись зачаровуючими закликами, як також найвищим абсолютним девізом, який має замінити не тільки форму, а й усякий зміст. Верховоди і націоналістичні вдавані патріоти так опанували і загіпнотизували народ, що жодна здорова думка, порада чи пересторога не знаходять розуміння. Навпаки, її вважають шкідливою для «народної справи». І це найстрашніша ознака невиліковної хвороби. У наших націоналістів – це загальне правило і тактика: не відкривати ран, не вказувати на загрозливі небезпеки, а натомість присипляти, пускати туман у вічі, підсилювати націоналістичну гарячку, робити нездійсненні надії, звалювати всю вину на противників, - бо це найбільше «виплачується.

Не є сучасним винаходом чи радянським пережитком тотальний популізм у програмах і лозунгах політичних партій, їх вічне бажання перерозподілити, забрати і повернути награбоване.«У нас властиво нема правих сторонництв (партій), бо майже всі вони ліві, а відрізняються вони тільки ступенюванням».

Як зараз, так і майже століття тому гостро стояло питання об’єднання і консолідації. Як і зараз, так і тоді, об’єднання мало бути тотальним, а ворога треба було здолати. Наближався вирішальний бій священної війни.

Вона (преса) піднесла гасло консолідації всіх без різниці партій під одним фронтом. І яким же буде той фронт? Яка реальна ідея має його одушевляти? Чи при першому ліпшому ударі всі розбіжаться, як то у нас буває?

Організаційно це виглядало дуже подібно до формування «офіційної опозиції».

У Станиславові утворилася «Верховна Рада Українців Станиславова» (ВРУС), щоби виконувати роль ареопага, який мав би розсуджувати всякі «народні справи» у відношенні до товариств чи поодиноких осіб… Її діяльність спрямована проти будь-якої організаційної автономії товариств і проти свободи поглядів кожного громадянина. … Тут не грала ролі свобідна воля всіх громадян, але особисті справи декого з громадян, щоби себе прикривати загальною національною справою.

Зрештою, виборець завжди достойний своїх лідерів.

Серед наших людей мало хто думає і своїм розумом керується. Насліпо йдуть за голосом преси. Як стадо німих овець, так українська громадськість дається провадити себе своїм непокликаним проводирям. Живемо з дня на день плітками, жагою сенсацій, підхоплюємо без розбору всякі гасла, якими нині переймаємося, а завтра відкидаємо. Нам притаманний брак сталих і обґрунтованих норм у поведінці і житті.

Питання участі духовенства у політичному житті було одним із ключових проблем українського національного руху початку ХХ ст. Ця тема була особливо важливою для єпископа Григорія, який не толерував ангажування священиків у світські, іноді навіть антицерковні політичні проекти, в яких вони виступали у ролі агітаторів на допоміжних ролях.

Духовенство має у нас стільки значення, скільки дає матеріальних жертв на національні цілі, заганяє народ у сіті націоналістичних діячів, передовсім у часі виборів, та вірно сповняє їх накази. Справи віри, Церкви і релігії не мають взагалі значення або відійшли на другий план, з ласки ще толеровані за традицією або звичаєм. Все, що національне, вважається за святе, цінне і насущне, а справи віри, Церкви і релігії вважаються заскорузлими, зайвими і непродуктивними.

За такої ситуації український народ в Польщі станом на 1932 рік дійшов, за висловом єпископа, до значення «політичного нуля». Як тут не згадати про мовний законопроект та заяву про «слабку Галичину».

 

Natioinsanabilis?

Отож, який вихід був можливий із політичної кризи, на думку єпископа Григорія Хомишина? Потрібно було відкинути принцип тодішнього, як і сьогоднішнього, політичного життя: все або нічого. Треба було розвивати діяльність консервативної католицької політичної організації на принципах поміркованої політики та реальної праці. Натомість «велика частина української громадськості після всіх невдач і звичаїв зайняла пасивне становище. Майже апатично живе з дня на день і чекає, що день принесе. Це значить існувати як рослини, а радше зректися життєвого розвитку». З іншого боку, знаючи наші вміння дискредитувати навіть найблагородніші ідеї, може не варто і починати? Зачароване коло.

 


Якщо Ви виявили помилку на цій сторінці, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter
powered by lun.ua
Пропозиції партнерів
Загрузка...
Останні новини
Залиште відгук