Про сьогоднішній стан українсько-польського діалогу щодо питань історичної політики

«Аще кто речетъ, яко люблю Бога,
а брата своего ненавидитъ, ложь есть.»
Соборно[е] послание Иоанна. Глава 4, с. 20

Нещодавно відбулися два симетричні заходи президентів Польщі та України на місця, пов’язані з польсько-українським чи українсько-польським конфліктом на Волині 1943 року. Польський президент Анджей Дуда відбув жалобні церемонії в Олиці, український президент Петро Порошенко відбув жалобні церемонії в Сагрині. І не перетнулися, не зустрілися. Домовилися не зустрічатися!

Що означає ця демонстративна формула, яку вони явили своїм народам і світу?

Як на мене, то вони продемонстрували немічність української та польської політичних еліт – відтепер «у кожного своя правда». Чи точніше:

«В своїй хаті своя й правда, і сила, і воля» - Тарас Шевченко…

І знову ж повертаюся до епіграфа його безсмертного «І мертвим, і : «Аще кто речетъ, яко люблю Бога, а брата своего ненавидитъ, ложь есть.» – «Живим, і ненародженим…»

Кожна з сторін розписалася в тому, що вона не спромоглася піднятися до спільного бачення того, що сталося, а тому й не може виробити спільно дискурсу, тих спільних кількох слів, які свого часу дуже стисло сформулювали німецькі та польські духовні провідники – «просимо вибачення і вибачаємо».

І не допомогли ніякі дискусії істориків. Частина з них одержавилася і стала придворними істориками, генералами від науки – тобто взагалі не науковцями а пропагандистами. А частина не подолала своїх національних стереотипів. І, може, добре, що вони не беруть вже такої посутньої участі у загальному процесі примирення – на жаль більшість з них, хоча не всі, звісно, не здали екзамену на професійність.

Те саме можна сказати на жаль і про значну кількість кліриків. Може вони й добрі католики та православні, однак погані християни. І часто починають не з «mea culpa, mea maxima culpa»/«моя провина, моя велика провина», а з «покайтеся!»/«paenitet!», не з себе, а з іншого…

Очевидно, що епоха моральних та духовних авторитетів минула. І у цьому сенсі ми живемо в епоху убогу. Щоб не ображалися, то перелічу хоча б тих, хто наповнював сенсом епохи попередні, а це і Вінстон Черчіль, Шарль де Голль, Конрад Аденауер, Франклін Делано Рузвельт, Магатма Ганді, Андрей Шептицький, Іван Павло ІІ та той самий Левко Лук’яненко…

Сьогоднішніх перелічувати не буду. Самі розумієте чому.

Але відійдімо від високих моральних та духовних стандартів інших епох. Опустімось до наших політичних діячів обох країн. В одурі боротьби за утримування влади в обох країнах вони діють вже з огляду на дуже просте завдання – «день простояти та ніч протриматися». І з огляду на це їх політичне планування сягає не далі найближчих президентських чи парламентських виборів. Це в кращому випадку. А в гіршому – не дальше найближчого голосування у Сеймі чи Раді. Тому їх важко назвати державними мужами. Вони політики… В найгіршому сенсі цього слова.

Отож: У Польщі підходить час можливої передачі лідерства в країні. Фактичний правитель країни Ярослав Качинський старіє і має поважні клопоти зі здоров’ям. А це, попри всі політичні менуети і клятви у вірності йому особисто запустило процес перегонів різних політичних груп у тій самій Польщі. Тому в партії Право і Справедливість почали конкурувати між собою групи близькі до прем’єр-міністра Матеуша Моравецького, президента Анджея Дуди, Антоній Мацеревича. Ідеологія партії є патріотичною. Тому в ідеологічному сенсі може йти змагання - хто спозиціонує себе як ще більш патріотичний політик. І інколи забувають, що таке справжній патріотизм.

17 лютого 2018 прем'єр-міністр Польщі Матеуш Моравєцький взагалі пустився берега - поклав вінок і запалив свічку на могилах реальних військових злочинців – Свєнтокшиської бригади. Довідка: Свєнтокшиська бригада була створена з польських ультра націоналістів. Це бригада так званих польських Національних збройних сил, яка сповідуючи націоналістичну ідеологію під час Другої світової війни відкрито співпрацювала з нацистами Третього Рейху. Вона була відома антисемітськими закликами і акціями прямої дії. Свєнтокшиська бригада воювала за Третій Рейх в складі армії Гітлера навіть після смерті Гітлера – аж до 5 травня 1945 року Тобто в очах ультрапатріотичного електорату він неначе отримав фору і вийшов вперед у патріотичних перегонах.

Очевидно, що з огляду на те, що 11 липня визнано в Польщі як дата відзначення кривавих подій на Волині – «Національним днем пам’яті жертв геноциду, який вчинили українські націоналісти щодо громадян ІІ Польської Республіки», то президент Анджей Дуда не міг зігнорувати цієї дати. А також з огляду на загальний настрій у правлячій політичній еліті Польщі, яка очікує від нього не примирення а ескалації. Тай самому Дуді зовсім не лишнє показати себе таким собі гіперпатріотом.

З українського боку ситуація інша. Я б не звинувачував українську владу у надмірному патріотизмі. Однак, знову ж, як снігова лавина, накочуються президентські вибори. І потрібно гуртувати електорат. В тому числі і західноукраїнський. Тому ухилитися від аналогічних заходів не міг і президент Порошенко.

Разом з тим, відповідаючи на насущний запит своїх виборців, а не з огляду на далекосяжне державницьке мислення, в жертву якому, державницькому мисленню, можна принести кар’єри окремих політичних діячів, хай навіть президентів, вони й реалізували цей політичний театр.

Іншою проблемою української сторони є те, що ще при Януковичу, але теж і при Порошенку, стосункам і діалогу з Республікою Польщею не було вділено відповідної уваги. Не скажу, що ведучи діалог в умовах війни з Німеччиною, Францією та США, нею нехтували. Але вона не була запрошена до перемовин щодо врегулювання ситуації на Донбасі та в Криму. Одним словом, діалог якось не склався. І не треба вдавати, що тут немає вини української сторони. На сигнали партнерів треба відповідати.

Разом з тим польська правляча політична еліта сама впала у патріотичний соліпсизм. В патріотичній емоційній екзальтації вона пропустила той момент, коли респект до їхнього патріотизму та культури історичної пам’яті з боку партнерів трансформувався у певну розгубленість її німецьких, українських, польських, єврейських та ізраїльських, а отже і американських, партнерів.

Потім, з огляду на те, що польський правлячий істеблішмент, не бачачи загальної тенденції, все піднімав і піднімав патріотичну планку, розгубленість трансформувалася у відсторонення – партнери просто замовкли, діалог припинився.

Дійшло до дипломатичних демаршів ізраїльської, американської і навіть української дипломатії. Бо ж не лише про події на Волині, Холмщині, Надсянні, Лемковині йдеться, а й про Голокост. Далі на законодавчому рівні було заборонено законом про Інститут національної пам’яті Польщі дискутувати про участь поляків у антиєврейських акціях під час війни і після неї (!). США натякнули, що контактів з Польщею не буде через закон про Інститут національної пам'яті. В Ізраїлі розпочалися антипольські виступи. І пішло-поїхало. Очунявши, керівництво Польщі трохи підкорегувало цей закон, перегнули патика, так би мовити, – але тільки щодо того, що стосується євреїв, але не українців. І в цьому проявився певного роду цинізм – якщо щось стосується євреїв, то ми, скрипнувши зубами, підемо на поступки, а от щодо безборонних українців, то з ними ми не дискутуватимемо – вони повинні повністю прийняти наше бачення проблеми і тільки каятися. Ну це щонайменше нечесно. Не можна ділити людей за їхнім походженням.

Наступним етапом, як на мене, стане іронія. Її нотки вже відчуваються вже навіть у цих симетричних акціях. Як на мене, то польська сторона навіть не зауважила всієї іронічності такого обміну заходами-сигналами. Ця тенденція лише окреслилася. Однак сьогодні діалог виглядає так: ви нас оскаржуєте в геноциді – то й ми вас оскаржимо в геноциді, ви нам закидаєте сто тисяч жертв – то й ми вам закинемо сто тисяч жертв. Ця «гра», якщо бути делікатним, називається – сам такий. Якби справа не була такою серйозною і за нею не стояло дійсно тисячі невинно убієнних, то я назвав би такий «діалог» взаємним тролінгом. Ситуація стає, страшно сказати, смішною! І напевно польська сторона повинна якось убезпечитися від того – бо вже відмовляючись від частини своїх «святих переконань» на догоду США – у законі про ІПН – вона насправді виставила себе на сміх. Бо виявляється такими питаннями можна торгувати на догоду політичній кон’юнктурі. Невже це не очевидно депутатам Сейму! Це ж насправді ганьба для Польщі. Ганьба, бо прийняли цей закон не усвідомлюючи наслідків. І ганьба, бо за всіма цими дійсно тисячі і мільйони жертв – та ж не можна так легковажно відноситися до питань такого роду. То прийняли десь вночі невідомо що, то так само легко відмовилися – вибачайте, мовляв, помилилися.

Отож, на разі ні про яке українсько-польське/польсько-українське поєднання мови бути не може. Можливо ми виходимо з романтичного періоду наших стосунків та переходимо у більш прагматичний. Хоча, яка може бути прагматика у такому взаємному дальтонізмі та втраті взаємної емпатії.

Печально все це. А все чому – а тому, що масштаб людей, яким волею долі припало розв’язувати це важке питання, не відповідають масштабу проблеми. Вони бавляться у можновладців, науковців, князів церков. А нам потрібно державних мужів. Обом державам потрібно – і Україні, і Польщі. Чи обом народам…