Про страх та ненависть Навального

11 серпня на сайті нібито головного російського опозиціонера Алєксєя Навального з’явилася стаття «Мої страх та ненависть», яку той назвав своєрідною «сповіддю», даною після нового судового вироку на додаткових 19 років ув’язнення – тепер ще й особливого режиму.

Написати великий текст-колонку Навального спонукала нещодавно прочитана ним книжка радянського дисидента Натана Щаранського «Не убоюсь зла», який відсидів у тюрмах СРСР сукупно дев'ять років. За словами одного з лідерів російської опозиції (принаймні за відсутності реальних дієвих противладних чинників у РФ та через реноме політв’язня таким його часто розглядають), від 1980-х років (часу перебування Щаранського за ґратами) до сьогодні в російських місцях позбавлення волі мало що змінилося – і в сенсі умов перебування, і в сенсі ставлення (читайте – приниження) тюремників до арештантів.

Прикметно, що винними в такому стані справ Навальний вважає не суддів, які десятиліттями були корумпованими і занадто залежними від державної влади (не були її третьою гілкою, і підпорядковувалися навіть не законодавчій, а тій, що у Кремлі), не правоохоронні органи (у тексті – «менти-злодії»), не працівників ФСБ, які це все координували, і навіть… не Путіна.

Ні, всі згадані елементи для Навального – це не причини сучасних російських бід, а наслідок діяльності тих, кого, як стверджує автор статті, свого часу любив, «за кого був горою, через кого сперечався до хрипоти», і в кому розчарувався настільки, що сьогодні ненавидить себе за те, що колись любив.

Ідеться не про якихось російських націоналістів 1990-х, якими юнак Алєксєй міг би захоплюватися, зачитуючись їхньою літературою десь у підмосковному Бутині чи відвідуючи їхні мітинги в Москві (сам же досі вважає себе прибічником націоналістичного крила на політичному полі Росії). Ідеться про першого російського президента Бориса Єльцина та представників його оточення, які очолили російську владу на хвилі та за результатами колапсу СРСР.

Саме Єльцин зі соратниками («Танею і Валею» – донькою президента Тетяною та її чоловіком Валентином Юмашевим, ідеологом російських ліберальних економічних реформ Анатолієм Чубайсом, олігархами-скоробагатьками – продукту «дикої капіталізації» в пострадянський час та колишніми «комсомольсько-партійцями», які раптом стали реформаторами), на думку Навального, були тими, хто «продав, пропив, розтратив даремно той історичний шанс», який був у Росії на початку 1990-х.

Цим, мовляв, і заклали ще в перше десятиліття після розпаду Радянського Союзу фундамент для диктатури. По-перше, через відсутність ефективної судової реформи. По-друге, через фактичне підпорядкування російського парламенту президенту після жовтневих подій 1993-го. По-третє, через запровадження практики відвертого фальсифікування виборів на користь чинної влади після 1996-го. І, по-четверте, зближення силових структур з вчорашнього КДБ (і чинного ФСБ) з олігархатом та державним апаратом.

У підсумку, як стверджує Навальний, уже не було важливо, хто саме стане наступником після Бориса Єльцина. Диктатура вже була забезпечена! А бажаний у цей період прозахідний шлях Росії обміняли на всілякі там закуплені єльциноською «Сім’єю» екзотичні острови посеред океанів за тисячі кілометрів від самої РФ.

Вочевидь, такий ревізіонізм найвідомішого сучасного російського арештанта народився не вчора. Пригадуєте його урочисте повернення на літаку «Пабеда» (літак «Берлін – Москва» авіакомпанії «Пабеда», прикметна річ, звісно) з Німеччини до Росії в січні 2021-го? А його дружину Юлію із цим сумнозвісним «Мальчик, водочки нам принеси. Мы домой летим»?

Для неознайомленого (може, і на краще) із цивілізаційно-культурним дискурсом у російському суспільстві останніх 25 років обивателя ця фраза, мабуть, мало що означатиме. Однак ті, хто «в темі», знають, що насправді йдеться про цитату з легендарного колись для російської молоді (та й почасти загалом пострадянської) Алєксєя Балабанова «Брат-2», що побачив світ у 2000 році – вслід за першою частиною 1997 року. Саме з такою фразою героїня Дар’ї Лєснікової Даша – росіянка, яка свого часу полетіла до США шукати кращої долі і стала повією – звертається до стюарда рейсу «Аэрофлота», на якому після численних пригод на американській землі вона і герой Сергія Бодрова Данило Багров повертаються до Москви.

Безсумнівно, що для багатьох росіян покоління зламу 1990–2000-х Данило Багров – це кумир епохи. Простий російський хлопець, який воював у Чечні, його батько – рецидивіст, а ще залишилася мати і старший брат. Останній, звісно, бандит, «новий рускій», наближений до рекету, але Данило його любить. Принаймні безпосередньої ненависті не проявляє.

А ще Данило – борець за правду. «В чому сила, брате?» стало гаслом російської молоді на ціле десятиліття після гучного виходу другої частини фільму. У світі, здавалося б, «дикого капіталізму» та «прихватизації», яка, окрім Росії, охопила й інші колишні союзні республіки, тези Данила про те, що «за ким правда – за тим сила», а не хто має статки – той вирішує все, стали справжнім бальзамом для душі людей, які народилися ще в СРСР, встигли свідомо застати ще «радянський порядок», а потім – його системний крах та кризу 1990-х.

Подальша пострадянська демократія часів президента Єльцина дедалі більше асоціювалася в росіян не зі спробами демократизації Росії, а зі «шоковою терапією» Єгора Гайдара, супроводжуваною стрімким зубожінням населення на тлі появи «нових росіян», яким закон не писаний, а де писаний – там допомагали гроші та корисні зв’язки у правоохоронних органах; приватизаційними ваучерами (у російській глибинці, певне, і досі не зрозуміли, що воно таке було); вічно п’яним посміховиськом-президентом; першою чеченською війною; зрештою – дефолтом 1998 року. Тож на тлі скорочення кількості прихильників лібералізації Росії, які ще 1991 року поруч із Єльциним боролися проти «путчистів» із ДКНС, а 1993-го приєдналися до штурму Білого дому, до кінця 1990-х суттєво збільшилась частка тих, які були не проти повернутися до «сильної руки» в Росії – з економічною стабільністю, соціальними ліфтами, суспільною справедливістю, а головне – з відновленням статусу російської держави як впливового та визначального в регіоні геополітичного гравця. І насамперед саме тому у 2000 році обрали російським президентом Владіміра Путіна. І обожнювали кіношного борця за справедливість та правду Данила Багрова.

Вочевидь, і для Навальних він був кумиром молодості, бо якраз і юність їхня припала на ті переломні часи, і 1990-ті вони сприймали як появу можливостей, якими росіяни не скористалися.

Про це сучасний російський «політв’язень № 1» і пише у згаданій статті. Про це часто протягом останнього десятиліття говорить й інша, досить впливова в Росії особа – президент Путін. Для обох цей період – про період слабкої Росії. Для Навального – насамперед всередині самої держави. Для Путіна – на зовнішній арені, коли в геополітиці російські позиції значно похитнулися, а натомість НАТО розширилося на Схід, впритул наблизившись до російських кордонів.

Чи занадто вагома різниця, щоби стверджувати, що перший – це кардинально не другий? Питання, очевидно, риторичне.

Але прикметним є інше: Навальний у своїй статті-сповіді зазначає, що чекає на той час, коли в Росії з’явиться «новий шанс – вікно можливостей» перетворитися на дійсно справедливу, а отже і сильну державу. І боїться (ось і пасаж про страх), щоб цього разу не вийшло так, як три десятиліття тому.

Однак при цьому не уточнює, як ця Росія налагоджуватиме відносини зі Заходом на тлі сучасної війни в Україні. Та й про саму Українську державу у статті згадки не знайти. І війна в ній – радше марґінес, ніж лейтмотив. Уже не кажучи про питання тимчасово окупованих Росією українських територій.

І Путін, і Навальний не люблять російські 1990-ті. А чи по-різному оцінюють сучасність? Критики скажуть: так-от же в лютому 2023-го Навальний виступив за територіальну цілісність України в кордонах 1991 року. Однак згадайте, хто з політиків пострадянського простору найбільше говорив про «братність» українського народу і необхідність збереження єдності України (хоч і шляхом переговорів із так званими ДНР та ЛНР) навіть з високої трибуни Генасамблеї ООН? А хто в жовтні 2022-го уже в розпал повномасштабної війни РФ проти України заявляв, що саме Росія є «єдиним гарантом суверенітету» України?

Пригадали? Отож-бо.