Про те, чого не сталося

Те, що матеріал про зустріч з Мирославом Симчичем може викликати палкі дискусії, ясна річ, прогнозувалося. Те, що не менш палку полеміку може викликати спосіб викладення цього матеріалу, вже до певної міри стало сюрпризом. А от те, що і перше, і друге разом узяте може викликати обурення в розумної людини – це, відверто кажучи, принаймні для мене особисто стало великою несподіванкою.

Мова, звичайно ж, у першу чергу про коментарі під тим текстом пана Василя Расевича і його наступний післяноворічний блог, у якому він – так би мовити, для «затравки» - взявся доволі різко критикувати не лише сам матеріал, але й особисто його автора, мало не звинувачуючи останнього в дикому бажанні «вислужитися» перед ВО «Свобода».

Особистому тут уваги приділяти не хочеться, та й воно не є настільки цікавим, як, умовно кажучи, «ідейне». Отже, першим, що викликало в пана Расевича гостре неприйняття, є те, що автор дозволив собі ретранслювати слова Симчича про те, що на Сході України поселили «москалів» і «всіляку голоту». За словами самого критика, «освічений журналіст не мав права це мультиплікувати в публічних медіях».

Припустимо, пан Расевич не здогадується, які жорсткі – набагато жорсткіші – сентенції Мирослава Симчича автор до тексту таки не пропустив. Припустимо також, що для пана Расевича нічого не важить принцип професійної етики, за яким журналіст не має права викидати з цілісної цитати ту її частину, що йому не подобається, і не може подавати відверто «прикічований» образ людини, якій присвячує матеріал. Припустимо навіть, що серед розмаїття месиджів, що тиражуються у ЗМІ, для нього немає гіршого, аніж слово «москаль».

Навіть так від критики Расевича відгонить тоталітарним raison d'Etat – мовляв, якщо щось є потенційно шкідливим для суспільства, то його краще замовчувати і взагалі не виносити на світло дня, заперечувати саме його існування.

Я не виключаю того, що Василь Расевич щиро дбає про здоров’я українського суспільства, переймаючись, як би «мультиплікований» мною вислів пана Симчича не загострив його внутрішнього конфлікту. Але я не ніколи не вірив і не віритиму в те, що робити вигляд, ніби тих чи інших ідей в суспільстві – а Симчич певну частину суспільства таки уособлює – не існує, може призвести до чогось позитивного. Радше вже навпаки – ці ідеї не згаснуть самі по собі, а розвиватимуться далі, і коли ми вже самі собі повіримо, що їх немає, вони приготують для нас неприємний сюрприз.

Так, можливо, пан Расевич у своїх найкращих патріотичних почуттях хотів би, щоб їх не було – але наразі вони є, як будуть і завтра, і через рік, і навіть через десять років. Гострий націоналізм не можна просто так ампутувати від суспільства тупою сокирою заперечення, як не можна ампутувати і внутрішню українофобію. Вся штука справжнього патріотизму, на моє тверде переконання, полягає в тому, щоб зуміти любити свій народ таким, яким він є нині, а не таким, яким би комусь хотілося його бачити або ж таким, яким він потенційно може бути завтра. Інакше це – не патріотизм, а прив’язаність до уявного друга.

Іще більше, підозрюю, Василю Расевичу не сподобалося те, що автор начебто «глорифікував» Мирослава Симчича, що матеріал витримано в формі «ляудаціо» - причому критик чомусь старанно прив’язав це власне до тези колишнього сотенного про «москалів» і «голоту».

Насправді тут важко не знайти чергового підтвердження того, що не лише краса, а й усі інші якості знаходяться насамперед в очах того, хто дивиться – чи, в даному випадку, читає. Захоплення тим, що людина, котра 33 роки відсиділа у тюрмах, зберігає бадьорість духу, у тексті, ясна річ, присутнє – видається, що по-іншому не могло й бути – але не поширюється ані на міліметр далі. Коли Симчич з гіркотою каже про москалів, автор пише, що в становищі колишнього сотенного це є природнім і що до цього можна ставитися з розумінням. Від розуміння до виправдання – довгий шлях, іще довший – від виправдання до глорифікації. Не маю сумніву у тому, що пан Расевич це добре знає, лише з якихось суб’єктивних причин забув про це в одному конкретному випадку.

            Щодо ж до «глорифікації» людини як такої (не обов’язково сотенного УПА, націоналіста чи ветерана війни), котра у 88 років, проживши настільки непросте життя, випромінює стільки оптимізму, то від неї я відмовлятися не буду. Більше того – можу лише побажати Василю Расевичу дожити до такого віку і зберегти всередині стільки чисто людського позитиву, і тоді я, якщо буду ще живий, обов’язково «глорифікуватиму» і його. Незалежно від того, наскільки його світогляд збігатиметься з моїм.