Про забронзовілих героїв та людську жертовність
IQ

Про забронзовілих героїв та людську жертовність

Наше суспільство має боротися за цінності, а не мілітарний культ

Артем Харченко, 4 жовтня 2016 1126 2

Проблема цього світу в тому, що інтелігентні люди сповнені сумнівів, а дурні – самовпевненості.

Чарльз Буковскі

Важко помилитися, зауваживши, що в українському суспільстві не втрачають актуальності суперечки про історичну політику/пам’ять. Певно, з об’єктивних причин, в умовах агресії РФ, влада намагається підсилити своє втручання у цю сферу. Зазвичай затяте піклування чиновників сферою історичної науки дає привід для алегорії про не дуже поворотке створіння серед посуду. Інакше, ніж інструменталізувати історію – тобто легітимувати власні політичні інтереси, штучно підбираючи факти – у бюрократії якось не виходить. На цій ниві варто виокремити наповнення новою життєвою силою Українського інституту національної пам’яті (надалі УІНП). Серед працівників інституту є чимало професійних істориків. Але й вони іноді не відмовляються від задоволення проголосити себе авангардом у справі «повернення пам’яті». Байдуже, що цим евфемізмом прикриваються звичайні бюрократичні вказівки щодо «правильних» поглядів на історію для школярів. І ті ж погляди ретранслюють деякі ЗМІ, які підтримують міцну радянську традицію вважати думку чиновника головним орієнтиром у питаннях історії.

УІНП був створений за ініціативи президента Віктора Ющенка і ледве дихав за часів президентства Віктора Януковича. У 2014 р. інституту повернули статус центрального органу виконавчої влади. А обмеженість ресурсів, на якій постійно наголошують критики, спробували компенсувати призначенням на посаду керівника надзвичайно активного історика й публіциста Володимира В’ятровича.

За час, що минув, діяльність УІНП обговорювали безліч разів, дії органу отримували схвальні й негативні рецензії і від співгромадян, і з-за кордону. Але в даному випадку більше цікавить те, як змінилися орієнтири в діяльності інституту нової каденції. І на одному важливому моменті у цих змінах варто наголосити окремо. У цій тезі немає відкриття – сьогоднішній УІНП відсуває на другий план ідею жертовності, пов’язану з пам’яттю про Голодомор, всіма силами (треба зазначити, доволі обмеженими) просуваючи культ героїв.

Із цим пов’язані два нюанси, на яких хотілось би зупинитись. По-перше, за такої ситуації тема Голодомору втрачає увагу, яка і без того обмежується листопадовими днями. По-друге, роздмухування культу героїв має набагато менший (за пам’ять про Голодомор) об’єднавчий потенціал для суспільства і навіть шкодить країні.

Чим же відрізнялася діяльність «первісного» УІНП, за часів головування Ігоря Юхновського? Тоді, протягом 2006-2010 рр., за активної підтримки президента Ющенка пам’ять про Голодомор стала стрижнем у державній історичній політиці. Критики часто наголошували на прагматично-політичних інтересах голови держави, але мало хто міг заперечити, що морально-етичні мотиви для президента Ющенка були на першому місці. Саме розробка і запровадження комеморативних практик, дбання про місця пам’яті, просвітницька робота серед населення у цій темі стали частинами масштабної діяльності тієї УІНП. Результатом стали суттєві зміни сприйняття українцями цієї трагедії, на які вже не змогла вплинути спроба по-новому розставити акценти за часів Януковича (а точніше, узгодити трактування Голодомору з версією від РФ).

УІНП формату 2014-2016 рр. намагається змістити цей стрижень, перенести центр уваги на героїчний культ. Найголовніше, що, на думку УІНП, потрібно знати пересічному українцю про XX століття, – моменти збройної боротьби з окупантами. Центральне ж місце у цих подіях переважно належить представникам двох сил – ОУН (б) та УПА. Найприкріше ж, що в тій самій УПА інститут бачить і представляє суспільству не історію десятків тисяч чоловіків та жінок, вимушених взяти в руки зброю. А лише окремі, відразу забронзовілі постаті «провідників». Цілком в дусі історії XIX століття – про «великі події» та «великих людей». Якщо пересічний боєць і заслуговує на повагу, то цілком в дусі радянської героїчної патетики – за виконаний подвиг. При цьому будь-які згадки про темні сторінки тієї ж ОУН (б) – наприклад, щодо причетності її членів до злочинів проти цивільного населення – наштовхуються на запальні заперечення.

Символічний сюжет у конструюванні героїчного культу – постійна кампанія за створення «Національного пантеону». При цьому, не звертаючи уваги на суперечливі думки в суспільстві щодо такого проекту, інститут намагається формувати сприятливе тло. Ідуть апеляції до теми сучасної війни та потреби віддати шану загиблим. Ніби лише у спорудженні колосальних меморіальних комплексів, цілком за радянськими традиціями, і полягає вшанування загиблих. А якщо вже й обговорювати такий варіант – чому саме Київ? Ніби той же Дніпро, який в часи випробувань став справжнім форпостом боротьби проти агресії, заслужив на таке місце пам’яті менше за Київ. У цьому вбачається ще один старий радянський звичай – намагання концентрувати все у межах столиці.

Зрозуміло, що з такою філософією боротьба за вулицю Степана Бандери або Романа Шухевича в кожному місті виявляється для УІНП набагато принциповішою за можливість вкарбувати у топографію населених пунктів імена тих, хто і без зброї не боявся говорити про злочини тоталітарної системи – Р. Лемкіна, Г. Джонса, О. Радченко. Дискусії про потребу пантеону стають важливішими за побудову музею при Меморіалі жертв Голодомору в Києві (ідеї, якої так і не реалізували з часів президентства Ющенка) або створення подібних установ у Харкові чи Дніпрі.

Повернімося до пам’яті про Голодомор, піклування про яку традиційно не полишають фонди з дружніх нам країн (передусім Канади), громадські організації, окремі активісти. Чи можна говорити, що УІНП взагалі не переймається пам’яттю про трагедію? Звісно, ні. Але ця пам’ять іноді стає інструментом, який використовують для посилення стрижневої теми – героїчної. «Пам’ять про Голодомор» – один із розділів у «Наших проектах» на сайті УІНП. Цікаво проаналізувати його наповнення. Весь рух на головній сторінці розділу застиг на днях вшанування 2015 р. Тоді інститут створив, як на мене, надзвичайно вдалий проект – «Люди правди» (персони, які говорили всупереч радянській пропаганді про події 1932-1933 років).

В підрозділі «Новини на тему» за 2016 р. таких знайшлося аж чотири. З них дві – про ту саму подію, три відбулися поза межами України.

У підрозділі «Люди правди» – та сама серія, з головної сторінки. Два маленькі ролики (в межах 30 секунд) із закликом прийти до Меморіалу та запалити свічку (також від 2015 р.).

Підрозділ «День пам’яті жертв Голодомору» зводиться до методичних рекомендацій навчальним закладам. Частково – це переказ подій, рекомендації уроків та заходів, решта – повторення біографій вже присутніх в інших розділах «Людей правди» та повторення посилань на інтернет-ресурси й фільми, подані на головній сторінці. При цьому на сайті не встигли додати посилання на фільм Аріядни Охримович «Голодомор: голоси свідків», який призначений саме для навчального процесу і з 2015 р. зібрав чимало престижних премій.

Зацікавлення викликає підрозділ з проектом геоінформаційної системи «Голодомор 1932-1933 років в Україні» – спроба презентувати мапу з позначенням населених пунктів, які постраждали під час Голодомору, та навести списки померлих. Однак серйозною вадою для пересічного відвідувача є те, що підрозділ не супроводжується жодними фаховими коментарями. Не пояснює, наприклад, чому у багатьох місцях жертви залишаються невстановленими, подається лише їх кількість та імена свідків.

Показовим моментом є підрозділ з фотодокументальною виставкою «Спротив геноциду», де акцент на героїчному культі простежується вже у самій назві. Надалі все йде в дусі тез про «Українську жакерію» та боротьбу з «міфом про відсутність спротиву українських селян більшовицьким грабіжникам». За цими героїчними моментами, однак, не видно самих селян – жертв злочину тоталітарної системи.

Інші підрозділи – документи з нормативно-правової бази України, заяви/резолюції від міжнародних організацій та країн світу, які визнали Голодомор геноцидом. Набір коротеньких відео та нечисленні посилання на літературу.

Після перегляду всього проекту, присвяченого Голодомору і представленого на сайті УІНП, складається враження занедбаності, про яку свідчать зведення інформації до мінімуму та постійні дублювання. Можливо, не варто було робити загальних висновків лише з аналізу сайту? Але і поза сайтом знайти вияви діяльності УІНП щодо збереження/осмислення пам’яті про Голодомор доволі важко (окрім тих же «Людей правди» та формального залучення інституту до подій, які проводять громадські або академічні організації). Такий підхід цілком збігається з бюрократичною традицією пригадування про Голодомор в останню суботу листопада. Без сумніву, протягом жовтня і листопада цього року ми побачимо активізацію в темі, бо виділені бюджетні кошти змусять над цим попрацювати. Але, мабуть, так само можна спрогнозувати дату, коли все припиниться.

Можливо, у відповідь ми почули б, що кількість працівників інституту, який несе тягар всеукраїнської діяльності, надто обмежена? Що насправді наявні ресурси використовуються надзвичайно ефективно? І, як приклад надзвичайної спроможності, нам би пригадали декомунізацію – як один з найуспішніших процесів у країні? УІНП не втомлюється рапортувати про чергового зваленого істукана, що відповідає тезі Вʼятровича про неможливість співіснування нормального асфальтного покриття та «Леніна». Атмосфера карнавалу, у якому прославлення нових героїв поєднується з поваленням старих символів, притягує увагу громадськості та створює ілюзію ефективної роботи інституту.

Дійсно, валити нікому не потрібні пам’ятники радянського пантеону виявилося справою нескладною. Хоча гадається, що прибиранням радянського металобрухту, з меншим пафосом та витрачанням грошей, мали б перейнятися комунальні служби. А спеціалісти з УІНП могли б зосередитися на важливіших питаннях.

Врешті, мушу повторитись. Вважаю, що неувага до теми Голодомору – частина свідомої політики, де пам’ять про трагедію поступилася бажанню встановити нових ідолів на п’єдестали. У пораненому кількарічною війною суспільстві багато хто вірить, що це і є правильний шлях. Але жодна війна не триває вічно. Спроба поставити у центр історичної політики культ героїв, посунути момент жертовності, пов’язаний з Голодомором, видається помилкою. Філософія цієї жертовності, як про це зазначає проф. Ярослав Грицак, здатна об’єднувати українське суспільство. Її розуміння – усвідомлення вартості життя кожної людини, рівне вшанування тих, хто чинив опір системі, і тих, хто не міг чинити цього опору. Сьогодні наше суспільство воює за цінності, а не за мілітарний культ. Країна опирається агресії авторитарного сусіда, і це навряд чи збігається з мрією деяких осіб будувати пантеон, у центрі якого опиняться діячі, що сповідували авторитарну ідеологію.

Голодомор мав би залишатися центральним моментом в українській історичній пам’яті. Із потребою говорити одночасно про інші українські трагедії – Голокост, депортацію кримських татар тощо. Протягом 1930-1940-х рр. українські землі стали епіцентром жахливих подій. Як тут не пригадати метафоричні «Криваві землі» від Тимоті Снайдера? При цьому саме осмислення трагедії Голодомору потребує продовження. Суспільний консенсус щодо сприйняття Голодомору як геноциду не означає відповідної обізнаності та розуміння стосовно цих подій. Без сумніву, забезпечити суспільство такою інформацією мають не ідеологи від історії, а академічні науковці – історики, соціологи, психологи, демографи, культурологи тощо. УІНП як бюрократичний орган мав би прислухатися до їхніх голосів, а не суперечити їм, наполягаючи на нібито власній академічності. Обговорення теми Голодомору в суспільстві, грантова підтримка досліджень (через той же УІНП – то було б справді доцільне використання коштів платників податків), створення науково-популярних фільмів мали б нарешті стати звичним явищем. Чи можливо це? Відповідь, як завжди, мають класики: contra spem spero…

Якщо Ви виявили помилку на цій сторінці, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter
powered by lun.ua
Пропозиції партнерів
Загрузка...
Останні новини
Залиште відгук