(Без)вiдповiдальнiсть iсторика: пастка простих вiдповiдей

Відповідальність – одне з найуживаніших слів в українському суспільстві. Вона часто представляється однією з важливих чеснот для людей різних професій. Можна почути про відповідальність політика перед виборцями. В уяві пересічного громадянина кожен лікар відповідальний перед клятвою Гіппократа. Дотримання подібного зобов’язання суспільство очікує і від кожного причетного до сфери історичної науки. І в українському суспільстві тягар цієї відповідальності особливо відчутний. За чверть століття ми не змогли позбутися спадку країни, де історія була ідеологічною зброєю. Битви за історію досі є частиною нашого повсякдення. Співвітчизники відчувають загрозу від можливого «переписування історії» або спрагу до пізнання «історичної правди», яку від нас приховували.

Вірогідно, власне почуття відповідальності усвідомлює кожен причетний до історичного цеху. І це почуття має давні корені. Відколи у сиву давнину Цицерон першим законом історії назвав потребу писати лише правду. А в зовсім близькому до нас XIX ст. Ранке підтвердив вірність давнім заповітам, обіцяючи писати як воно було насправді. Сучасні історики усвідомлюють всю ілюзорність цих намагань. Історик реконструює минуле, не відтворюючи зниклу дійсність, а створюючи її образи.

Сьогодні історична наука не дає простих відповідей. Історик свідомий того, що, крім чорного і білого, у світі присутні півтони. Чи притаманне таке розуміння загалу українських істориків? Чи готове українське суспільство сприймати складні відповіді? Мабуть, так. Але нерідко, лише на декларативному рівні. Протягом десятиліть суспільство та його історики були замкнені у парадигмі «єдино правильного вчення» та курсу історії СРСР від первісного суспільства до «радянської людини». Після 1991 р. заміною цьому стала моноетнічна модель української історії, з тією ж хронологічною тяглістю. Лише класова боротьба за справедливе суспільство поступилася боротьбі за незалежність, а верхівка еволюції у вигляді комунізму була замінена національною державою. Вихід за межі цієї простої схеми розуміння історії, певно, потребує надзусиль. Тому не дивно, що в Україні люди з історичною освітою можуть цілком серйозно розповідати про «повернення пам’яті» або «відновлення історичної справедливості».

Ще одне питання – чи зростає відповідальність історика в міру просування науковою кар’єрою? Тобто щось протилежне латинському прислів’ю про бика та Юпітера. Зрозуміло, що зберігати честь (тобто свою академічну репутацію) краще змолоду. Та, досягнувши певного статусу, дослідник, очевидно, має ретельніше зважувати кожен свій виступ, кожне слово.

Усі викладені питання я спробував пов'язати з власними спостереженнями. Ці спостереження стосуються студій Голодомору і мають певною мірою персоналізований характер. Хоча такий ракурс обраний лише як приклад доволi популярної позицiї, безвідносно конкретної особистості. Навесні 2016 р. у національному музеї «Меморiал жертв Голодомору» виступав київський історик. Його виступ не вперше привернув значну увагу ЗМІ. Спираючись на «нові дослідження архівних документів», історик вкотре за майже два десятиліття причетності до проблематики за основну мету свого виступу ставив питання про кількість людей, померлих під час голоду 1932-1933 рр. Новi документи начебто мали беззаперечно довести кількість людських втрат населення пiд час Голодомору. Насправдi ж укотре прозвучала озвучена iсториком, принаймні з 1998 р., цифра – 10 млн. Документи ж – данi щодо постачання населення УРСР сiрниками – аж нiяк не були сенсацiєю. Так само, як i оперування давно вiдомими iсторикам цифрами переписiв населення.

Постать цього iсторика доволі символічна у дослідженнях Голодомору. Письменник, професор, академік, як представляє його сторінка Вікіпедії. Вiн є спеціалістом, як то кажуть, широкого профілю. Журналіст, випускник економічного факультету сільськогосподарського вишу. Обидві його дисертації, вже в галузі історичної науки, були присвячені козацтву у ранньомодерній українській історії (XVI – середині XVII ст.). Сфера його інтересів з часом розширювалась, зачіпаючи проблеми історії України, розселення українців у світі, національні меншини в Україні, діяльність ОУН-УПА, внесок українців у розвиток світової науки та культури. Більшу частину його академічного доробку становить публікація архівних документів, які історик супроводжує розлогими коментарями. Його публіцистичне письменство виглядає надзвичайно різнобарвним – від дописiв про роль українців у створенні чукотської писемності до цікавинок на зразок танків-кротів М. Хрущова.

Шлях історика у студіях Голодомору розпочався у досить зрілому віці. За плечима була вже захищена докторська дисертація. З початку 1990-х рр. вiн публікував численні дописи про Голодомор у періодичних виданнях. В 1996 р. видав збірку документів «Як нас морили голодом», яка матиме кілька перевидань. У масштабному проекті «Книга пам’яті України», здійсненому за часів президентства Віктора Ющенка, iсторик став співавтором томові, присвяченому Київській області.

Наш iсторик – переконаний прихильник геноцидної версії голоду 1932-1933 рр., і в цьому не є винятком в українських студіях Голодомору. Однак для його позиції також є характерними: розуміння нації як споконвічної спільноти – Україна з часів Трипілля годувала Європу пшеницею (щодо цієї спільноти з часiв давнiх грекiв постійно вживається «ми»); наполягання на концепції «трьох голодоморів», під якими маються на увазі не лише події 1932-1933 рр., але і голод 1921-1923 та 1946-1947 рр.; етнічна ексклюзивність – коли постраждалими визнаються лише українці, а інші етноси нерідко подаються як «чужинці», iнодi ж i як колективнi винуватцi злочину; максимальна віктимність у представленні теми – «його і його дітей почали морити голодом...» (так історик персоніфікує українське селянство), «перепис скроплений кров’ю» (стосовно загальносоюзного перепису населення 1937 р.). У подібному викладі iсторик розходиться з більшістю провідних дослідників у студіях, змушуючи згадувати слова Георгія Касьянова про «родові ознаки канонічного дискурсу Голодомору».

Повертаючись до весняного виступу iсторика у Меморіалі, зазначу, що позиція стосовно демографічних втрат населення України є, можливо, найпринциповішою для дослідника. У визначенні кількості загиблих більшість дослідників апелює до даних Інституту демографії (в межах 3,8–4,5 млн). Iсторик вважає за мінімальну цифру втрат 7 млн, нерідко підвищуючи її до 10. Обґрунтовуючи ці дані, історик посилається на діаспорну історіографію, додаючи, що з часом такi цифри підтвердили його власні розрахунки. Показово, що заперечення представників Інституту демографії та колег по цеху не в змозі похитнути впевненість дослідника.

 І ось днями ЗМI ще раз озвучили позицію iсторика під символічною назвою «Голодомор 1932-1933 рр.: число жертв. Ще одна спроба». Дiйсно, чергова спроба довести свою правоту всупереч усталеному i, здавалось би, доведеному баченню. Як пояснити таку наполегливiсть? Як зрозумiти таку увагу окремих ЗМI та багатьох зацiкавлених iсторiєю громадян до проголошуваних тез? Приваблює позицiя людини впевненої у власнiй правотi? Цiкавить творчiсть iсторика, який суперечить бiльшостi колег? Можливо, причина популярностi – у постiйних обiцянках вiдкрити iстину, пропонуваннi своєму читачу/слухачу правди, як вона була? Вiрогiдно, всi цi моменти мають мiсце. Утiм, повертаючись до початкiв наших роздумiв, наскiльки вiдповiдальною є така позицiя фахiвця? Важливо нагадати, що з позицiєю суттєвого завищення втрат солідаризуються перш за все окремi полiтичнi дiячi, громадськi активiсти, публiцисти, представники церков. На iнтернет-форумах пересiчнi громадяни пишуть про «патрiотичнiсть» позицiї, яка суперечить намаганню приховати «правду». У випадку нашого iсторика такий «патрiотизм» доповнюють його погляди щодо iнших «гострих» подiй XX ст. – С. Петлюри та єврейського населення пiд час змагань за незалежнiсть, дiяльностi УПА, подiй на Волинi 1943 р. Можливо, повторення таких даних – це розрахунок на вдячну аудиторiю? Бо важко зрозумiти, що це може дати студiям та суспiльству.

 Бiльше ввижається участь у сумнозвiсному «змаганнi жертв». 7 млн померлих не раз пояснювали спробою перевищити жертви Голокосту, заявити про «власну» найстрашнiшу трагедiю в iсторiї. Зрозумiло, що дослiдникам така гра цифрами не дає жодних пояснень. З моральної ж точки зору можна говорити про нерозумiння ваги життя кожної людини – великої цінності європейської цивiлiзацiї. Останньому якраз i суперечить тоталiтарне мислення iз захопленням масами, переконанням, що «великi могили» необхiднi для побудови «великої нацiї».

Врештi-решт, сенс цього допису не у представленнi певної персони (без)вiдповiдальним iсториком. Це радше намагання зрозумiти, чому крайнощi та свiдоме загострення болючих для пам'ятi суспiльства тем знаходять таку жваву реакцiю у суспiльствi. Чи не є це свiдченням певного iнфантилiзму, який споживає простi й чiткi вiдповiдi – ми страждальцi, вони вороги. Якщо так, то подiбний пiдхiд матиме попит ще довго. Допоки суспiльство не стане достатньо дорослим, щоб припинити захоплюватись уявною простотою вiдповiдей.