Виклики «Волині»
IQ

Виклики «Волині»

Чи хочемо ми знову опинитися в одному клубі з Росією?

Володимир Склокін, 8 серпня 2016 3347 8

Недавня резолюція польського Сейму у справі польсько-українського конфлікту на Волині у 1943-1944 роках уже спровокувала чимало коментарів у політичному й експертному середовищі України. Коментарі політиків (за винятком хіба посла в Польщі Андрія Дещиці) зайвий раз підтверджують аматорський рівень нашого політичного класу. В українському політичному дискурсі спостерігаємо нерозуміння історичного контексту проблеми, специфіки польсько-українських відносин в останні 25 років, а також неусвідомлення європейського виміру сучасної кризи у польсько-українських стосунках.

Реакція інтелектуалів та експертів є  більш фаховою та різноманітною і засвідчує краще розуміння особливостей польсько-українських стосунків, а також тонкощів сучасної польської політичної сцени. Чимало коментаторів слушно вказали на те, що резолюція Сейму є частиною ширшої досить проблемної внутрішньої політики правлячої консервативної партії «Право і Справедливість». Ця політика не лише розколює польське суспільство зсередини, але й підважує польські позиції на міжнародній арені. На жаль, побачивши скалку в оці ближнього, частина коментаторів, замість пропозицій позбутися подібної чи більшої деревини у власному (тобто українському) оці, переходила в емоційний регістр, пересипаючи власні дописи сентенціями про «ніж у спину» під час війни з Росією та обіцянками прийняти «відплатну» резолюцію про геноцид українців, вчинений поляками.

Такі дії не допоможуть розв’язати існуючі проблеми, а лише їх поглиблять. Чого дуже бракує в публічній реакції на резолюцію Сейму – це передусім тверезого погляду на українську роль у конфлікті на Волині та Східній Галичині у 1943-1944 роках та аналізу сучасної польсько-української кризи у ширшому європейському контексті.

Якщо почати з останнього, то ми справді побачимо, що політика сучасної польської влади, зокрема історична, у багатьох аспектах є антиєвропейською. Те, що відбувається останніми місяцями у Польщі, є свідченням кризи європейської ідеї та європейських інституцій. Так само, як і недавній референдум у Нідерландах чи Brexit. Тут варто пригадати часто, але ще недостатньо повторювану істину про те, що ЄС у тому вигляді, в якому він сформувався в 1990-х роках, був не лише економічним чи політичним об’єднанням, але й спільнотою цінностей. Європейська інтеграція бере початок у катастрофі Другої світової війни, в усвідомленні обмежень та небезпек ідеї національної держави, що керується винятково власними національними інтересами. Процес опрацювання й подолання тяжкого спадку Другої світової війни зрештою був зведений до короткої формули, спопуляризованої американським істориком Тоні Джадтом: визнання співвідповідальності за Голокост є сучасним вхідним квитком до Європи.

У цій формулі «Голокост» варто розуміти у вузькому та широкому сенсах. У вузькому – як «остаточне розв’язання єврейського питання» нацистами з допомогою частини громадян, а часом і влади на окупованих територіях. У широкому – як своєрідний символ і найбільш послідовна спроба «однієї групи європейців винищити кожного члена іншої групи європейців». Тобто йдеться не лише про винищення євреїв, але й про будь-які злочини проти людяності, вчинені європейськими націями у часи Другої світової війни або раніше. Прийняття цієї формули передбачало ґрунтовне переосмислення національної історії та історичної політики європейських держав. Історію, яку доти писали у героїчно-мартирологічному стилі, акцентуючи на власних героях і жертвах, змінила «історія як кримінальний роман», де наголос був на власних злочинцях і злочинах, вчинених проти представників інших груп. Визнання відповідальності за злочини, які вчинили власні предки, і вшанування їхніх жертв, вважалося запорукою того, що схожі злочини не повторяться у майбутньому.

Перед вступом до ЄС Польща теж прийняла цю формулу. І якщо зараз Польща намагається повернутися до героїчно-мартирологічної історичної політики, чи означає це, що й Україна має повторювати чужі помилки? Україна, нагадаю, лише прагне стати членом ЄС. І якщо вона хоче скористатися шансом, то мусить бути просто зразковою у питанні відповідності європейським критеріям, зокрема тим, що стосуються історії і пам’яті. Особливо враховуючи інші несприятливі чинники. І це потрібно не лише для того, щоб задовольнити ЄС. Це потрібно передусім самій Україні, якщо вона хоче уникнути внутрішніх конфліктів та авторитаризму у майбутньому. Приклад сучасної Росії наочно демонструє, що непропрацьоване злочинне минуле повертається з новими репресіями і жертвами.

Ми, звісно, можемо нарікати, що резолюція польського Сейму є полоноцентричною і кваліфікує волинські події як геноцид, хоча на сьогодні немає міжнародного наукового консенсусу у справі саме такої дефініції. Бажання відповісти аналогічними звинуваченнями може видаватися природним, але точно не буде найефективнішим. У конфлікт, хоча б лише дискурсивний, дуже легко увійти. Та перед тим, як це робити, варто добре подумати, як вийти з нього після потоків взаємних звинувачень і образ. Тож перед тим, як звинувачувати поляків, варто було б запитати себе: а чи наша, українська, позиція у справі польсько-українського конфлікту на Волині і Східній Галичині є бездоганною?

Відповідь на це запитання, на жаль, не буде ствердною. Ані в плані юридичної та політичної оцінки того, що сталося, ані в плані вшанування жертв конфлікту (з обох боків) ми за ці 25 років не зробили достатньо. Формула «пробачаємо і просимо пробачення», яку українська сторона традиційно пропонує польській, досить абстрактно засуджує «злочини і кривди», вчинені щодо польського населення, і виразно конфліктує з героїзацією тих, за злочини яких ми просимо пробачення. Зло та злочинців так і не назвали поіменно.

Як уже було сказано, зараз немає міжнародного наукового консенсусу щодо геноциду. Утім, більшість дослідників трактують волинські й галицькі події як взаємні етнічні чистки, тобто спроби звільнити певну територію від представників іншої етнічної групи, зокрема за допомогою фізичного винищення її представників. Причому розпочала їх саме українська сторона на початку 1943 року. Вона ж була і найбільш послідовною та «успішною» в їх реалізації. Тактичною метою цієї акції було «очищення терену» від цивільної польської людності і позбавлення у такий спосіб польської армії бази підтримки у майбутній війні за створення незалежної України. Її реалізацію полегшувала розпропагована ідеологією інтегрального націоналізму ідея про моноетнічну українську державу. На думку деяких ідеологів ОУН, зокрема Миколи Сціборського та Михайла Колодзінського, цього можна було досягти, зокрема, через фізичне винищення представників національних меншин, передусім поляків.

Сучасні наукові дослідження дозволяють стверджувати, що ті події не були стихійним міжетнічним та соціальним конфліктом, а мали цілком конкретних організаторів – провід ОУН-Б. Йдеться, зокрема, про Дмитра Клячківського («Клима Савура»), провідника волинської ОУН-Б, та Івана Литвинчука («Дубового»), командувача силами ОУН-Б й УПА на північно-східній Волині. Саме вони розпочали «антипольську акцію» в цьому регіоні у лютому-березні 1943 року. Пізніше, у серпні 1943 року, етнічні чистки на Волині схвалила більшість учасників ІІІ Великого Збору ОУН, зокрема провідник організації Роман Шухевич. З його благословення «антипольська акція» 1944 року була перенесена на Східну Галичину. Роль у цих подіях провідників ОУН-Б і УПА, яку оунівці вже на той час взяли під свій контроль, підтверджують не лише польські та радянські документи, але й різноманітні джерела зі середовища самої ОУН.

У сухому підсумку маємо не менше 60 тисяч польських жертв, абсолютна більшість з них – цивільні, зокрема жінки та діти. Часом убиті у дуже жорстокий спосіб. Маємо справу з етнічною чисткою й очевидними злочинами проти людяності. Відплатні польські етнічні чистки проти українців не знімають провини з організаторів та виконавців чисток українських. Поляки мають назвати і засудити власні злочини (резолюція Сейму під цим кутом зору очевидно заслабка). Наша справа – розрахуватися з власним важким минулим.

Важливо підкреслити, що визнання провини організаторів та виконавців етнічних чисток на Волині не означає автоматичного засудження цілого українського визвольного руху часів Другої світової війни. Наше минуле не було чорно-білим. Тож варто уникати його спрощених, однозначно позитивних чи негативних оцінок. Учасники українського визвольного руху – і на рівні організацій, і персоналізовано – мали різні візії стратегії й тактики боротьби за українську державність, а отже, різні підходи до вирішення польсько-українських суперечок.

Тут наведу лише такий приклад. Тарас Бульба-Боровець, засновник і керівник першої УПА, що діяла у 1941-му – першій половині 1943 року з ініціативи уряду УНР в екзилі, рішуче засудив етнічні чистки на Волині. У відкритому листі до проводу ОУН-Б, написаному після початку масових убивств цивільного польського населення, він наполягав, що національна держава не може будуватися на крові національних меншин. Багато рядових учасників визвольного руху та цивільних українців з Волині і Східної Галичини відмовлялися брати участь в етнічних чистках або рятували поляків. Навіть у найскладніші та найтравматичніші часи у людини завжди була можливість не робити вибір на користь зла. Будуючи наш національний канон і розробляючи державну історичну політику сьогодні, ми маємо пам’ятати саме про таких людей.

Підсумовуючи. Нам зараз дуже потрібні мудрість та відвага, щоб публічно засудити злочини проти польського населення на Волині і Східній Галичині у 1943-1944 роках, їх організаторів та виконавців. Треба чітко усвідомлювати, що ані шляхетне прагнення побудувати незалежну українську державу, ані одночасна боротьба виконавців цих злочинів з нацистами і радянською владою не знімає з них відповідальності за те, що вони вчинили. Злочини проти людяності не можуть бути виправдані. Це один із базових принципів сучасного цивілізованого світу та ЄС. Росія, яка виправдовує злочини Сталіна проти людяності тим, що він провів індустріалізацію і був «ефективним менеджером», показує, звісно, інший приклад. Але ми ж не хочемо знову опинитися в одному клубі з Росією, правда? Саме тому визнання і засудження етнічних чисток та злочинів проти людяності, вчинених українцями проти поляків на Волині і Східній Галичині у 1943-1944-х роках, є сьогодні одним із найважливіших тестів нашої європейськості.

Якщо Ви виявили помилку на цій сторінці, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter
powered by lun.ua
Пропозиції партнерів
Загрузка...
Останні новини
Залиште відгук