Культ Бандери в ОУН був частиною популярних в 1930/40 роках культів фюрерів
IQ

Культ Бандери в ОУН був частиною популярних в 1930/40 роках культів фюрерів

Інтерв'ю з німецьким істориком Каєм Штруве

Василь Расевич, Любко Петренко, 3 серпня 2016 8139 12

Кай Штруве працює в Інституті історії Галле-Віттенберзького університету імені Мартіна Лютера. Він отримав ступінь доктора філософії з історії у Берлінському вільному університеті 2002 року, а габілітацію – в Галле 2014 року. Минулого року побачила світ його книга «Німецька окупація, український націоналізм, антиєврейське насильство. Літо 1941 року в Західній Україні» (Deutsche Herrschaft, ukrainischer Natonalismus, antijüdische Gewalt. Der Sommer 1941 in der Westukraine).

Доктор Кай Штруве є одним із найкомпетентніших західних істориків у питаннях, пов’язаних із подіями в Західній Україні у часи Другої світової війни, з діяльністю ОУН та її співпрацею з Третім Райхом.

Нещодавно він відвідав Львів, де взяв участь у лекційно-дискусійній програмі «Єврейські дні у Ратуші: Спільноти, середовища та держави у спірних містах ХХ століття», організованій Центром міської історії Центрально-Східної Європи. ZAXID.NET не міг не скористатися нагодою і взяв у пана Штруве інтерв’ю. Основна тема розмови була присвячена подіям у Львові та регіоні у перші дні німецько-радянської війни 1941 року.

 

- У передмові до своєї книжки Ви вказуєте на певні паралелі між подіями Другої світової війни та тими, що зараз відбуваються в Україні. Ви пишете це для німецького читача, щоб актуалізувати текст чи щоб відмежуватися від різноманітних спекуляцій, зокрема від ярликів, які використовує російська пропаганда, щоб інструменталізувати цю дражливу тему?

- Так, цей вступ, в якому я намагаюся події 1941 року інтегрувати в актуальну ситуацію, має різноманітні цілі. Зрозуміло, що я хотів би німецьким читачам пояснити, що ця тема в Україні й на пострадянському просторі має дуже велику релевантність. 2014 року російські медіа намагалися подати події у Києві та в Україні як повторення подій 1941 року.  Знову використовувалися прийоми радянської пропаганди, згідно з якими українські націоналісти змальовувалися поплічниками німецьких націонал-соціалістів. Зокрема ці пропагандистські штампи залучали для мобілізації населення на сході України, а пізніше також для вербування найманців у Росії воювати на Донбасі.

Ці  паралелі мають також інше значення. Не лише в Україні, але й частково в Німеччині побутує думка, що, можливо, про ці теми в такій ситуації не варто говорити. Наприклад, щоб не давати додаткових аргументів у руки російській пропаганді. Я ж переконаний, що ці доволі складні моменти історії ми не можемо й не повинні замовчувати. Ми мусимо їх вивчати, мусимо зрозуміти, що ж насправді відбулося, що було правильним, а що ні. Саме це я й намагаюся зробити своєю книжкою.

Точно встановлено, і про це я написав у своїй книзі, що ОУН, українські націоналісти досить суттєво були причетними до злочинів. З іншого боку, не все було цілком так і в такому масштабі, як зазначають у багатьох публікаціях і лекціях на Заході, і вже точно не так, як це було подано в радянській пропагандистській літературі.

- Багато українських істориків, наприклад директор інституту національної пам’яті Володимир В’ятрович, трактують критичні аргументи й факти щодо діяльності ОУН і УПА як прояв радянської пропаганди. Чи Ви погоджуєтеся з таким трактуванням?

- В Україні є два цілком антагоністичні наративи, два трактування, два міфи щодо таких особистостей, як, приміром, Бандера. Щодо нього було чимало демонізації ще у радянські часи в Росії та Україні. Та й зараз таке спостерігаємо. Водночас існує його позитивний міф - передовсім у Західній Україні, але не тільки. Згідно з цим міфом, образи Бандери, ОУН, УПА залишаються обмеженими тими фактами, що вони вели героїчну боротьбу проти радянського панування, за українську незалежність. А злочини, за які вони відповідальні, ігноруються або применшуються.

Водночас існує міжнародне, західне трактування. Відповідно до нього, Бандера, ОУН і УПА, як правило, зображаються дуже негативно. Їхній образ подається здебільшого через співпрацю з нацистською Німеччиною, а злочини проти євреїв у період німецької окупації - дуже часто з явними перебільшеннями масштабів. Проте було б занадто просто цей недиференційований негативний імідж в західних суспільствах списати на радянську пропаганду. У певному сенсі, це також є віддзеркаленням односторонньої, некритичної герозації  частиною українського суспільства (і українською діаспорою в післявоєнний період). Мені здається, що передумовою для міжнародної уваги до жертв і страждання УПА та західноукраїнського суспільства загалом у боротьбі проти радянської влади через стільки років після Другої світової війни стали б  серйозні диференційовані дискусії щодо питання про злочини ОУН і УПА в самій Україні. Не приховування злочинів, а тільки критичне обговорення українською стороною створило б у міжнародній культурі пам’яті  ширший простір для жертв та страждань українського суспільства за радянського панування.

- Від деяких наших істориків часто можна почути заяви, що, мовляв, не існує жодних доказів участі українських націоналістів у єврейських погромах чи інших злочинах. Які джерела Ви використовували для написання своєї книги?

-  Я, звісно, вивчав джерела різноманітного походження. Зрозуміло, що важливими для мене були спогади євреїв, особливо ті, що були записані зразу ж у повоєнні часи. Наприклад, ті, що зробила Єврейська історична комісія у Польщі, документи Єврейського історичного інституту у Варшаві. Відносно інтенсивно я використовував німецькі джерела, зокрема Вермахту. Я знайшов дуже багато матеріалів про Львів. Багато судових актів. Я також вивчав українські джерела, зокрема спогади  українських націоналістів чи українські газети липня 1941 року. Ще одним важливим джерелом були матеріали радянських особливих комісій, які, починаючи з 1944 року, опрацьовували події у Західній Україні, у часи німецької окупації.

Загалом отримати досить адекватну картину того, що сталося, можна лише завдяки інтеграції джерел різного походження і з різними точками зору. На жаль, я мав можливість ознайомитися лише  з кількома радянськими судовими розглядами з приводу подій літа 1941 року. Інші відомості можна було отримати передовсім завдяки інтенсивній роботі з цією групою джерел.

- Виходячи з опрацьованих Вами джерел, чи доречно ставити українських націоналістів, передовсім Степана Бандеру, у героїчний пантеон української історії?

- Очевидно, що УПА й ОУН брали активну участь у русі опору проти радянського панування. Але щодо Бандери, то мушу сказати, що його образ в українській історії надміру гіперболізований. Причому і в позитивний, і в негативний бік. Насправді ж він відігравав суттєву роль у дуже обмежений проміжок часу. Спершу - на початку 1930-х. Уже 1934 року він був арештований і ув’язнений. Наступного разу він відігравав важливу роль з вересня 1939 до початку липня 1941 року. Тоді він, до речі, став центральною постаттю у процесі розколу ОУН. П’ятого липня 1941 року він був арештований і до 1944 року перебував  за ґратами. А отже, не міг відігравати суттєвої ролі у боротьбі УПА чи діяльності ОУН. Проте навіть після ув’язнення Бандери революційна ОУН пропагувала його як свого провідника, тому з часом він став символом антирадянського руху опору УПА.  Культ Бандери в ОУН був частиною популярних в 1930-1940 роках культів фюрерів, які були притаманні не лише Німеччині чи іншим фашистським та авторитарним державам, але й Радянському Союзу з тодішнім культом Сталіна та Леніна.

Тому я вважаю не надто вдалою ідеєю, коли нині в Україні успішно завершилася війна з останніми залишками культу вождя, тобто з останніми пам’ятниками Леніна, а натомість на зміну одному культу вождя прийшов інший – культ Бандери. Але незалежно від цього Бандера є вкрай невідповідною особистістю, аби з нього ліпити символ і взірець для побудови сучасної демократичної держави. Можна сперечатися, чи була ОУН під проводом Бандери фашистською організацією і чи ідеї, які він відстоював, можна охарактеризувати як фашистські. Утім не має сумнівів, що ОУН(б) була частиною радикальних, авторитарних, антидемократичних і антиліберальних сил того часу, до якого теж належить фашизм. Бандера і його оточення сприяли подальшій ідеологічній радикалізації ОУН з кінця 1930-х років у цьому напрямі.

- Можна стверджувати, що українські націоналісти колаборували з німецькими націонал-соціалістами?

- Це одна з великих тем радянської та російської пропаганди. І вона у певному аспекті трактується хибно. Безумовно, українські націоналісти підтримали напад Німеччини на Радянський Союз у червні 1941 року, але вони не були, як прийнято таврувати їх у радянській пропаганді, «німецькими лакеями» чи «катами».

Щодо колаборування, то треба зазначити, що після 30 червня 1941 року відбувся чіткий розрив ОУН (б) з німцями, коли українські націоналісти проголосили незалежну українську державу і сформували український уряд. Тоді були арештовані Бандера та Стецько.

З одного боку, німці у багатьох аспектах намагалися бути стриманими з українськими націоналістами (це стосується передовсім Генерал-губернаторства, трохи менше – Райхскомісаріату Україна), передбачаючи можливість використати їх у майбутньому. З іншого боку, ОУН не переставала докладати зусиль, аби переконати німців дозволити створення української держави. Загалом  існувала певна ідеологічна близькість ОУН до націонал-соціалістичної Німеччини. З іншого боку, українські націоналісти залишалися найнезалежнішою і найсамостійнішою від німців дієвою політичною силою в Україні. Їхня тимчасова співпраця з німцями обґрунтовувалася не ідеологічною близькістю, як навіювала радянська пропаганда, а лише тим, що вони сподівалися з німецькою допомогою заснувати українську державу.

- А от, наприклад, один із керівників ОУН Роман Шухевич до кінця 1942 року служив у 201-му охоронному батальйоні (Schutzmannschafts-Batallion) у Білорусі.

- Після невдалої спроби творення української держави 30 червня 1941 року українські націоналісти усвідомили, що німці принаймні поки що не мають наміру сприяти їм у досягненні їхніх цілей. З арештами Бандери та Стецька на 5 і 9 липня німці почали процес усунення їхніх прихильників з керівних позицій у локальних адміністраціях та міліції.

Це почалося ще в липні, але репресії наростали в серпні, а особливо у вересні й жовтні, коли було арештовано багато членів ОУН(б). У Райхскомісаріаті Україна з листопада 1941 року справа доходила й до розстрілів. І якщо ще у липні 1941 року місцеві адміністрації й міліція головним чином були сформовані з членів ОУН(б), вже з серпня 1941 року там, як правило, працювали особи, котрих німці не пов’язували з ОУН(б). Тим не менше, українські націоналісти намагаються залишити там своїх людей, щоб зберігати певні впливи.

Однією з ключових цілей ОУН(б) було створення української армії. У цьому контексті варто згадати батальйони Nachtigall і Roland, а також формування місцевих загонів міліції у липні 1941 року. Мабуть, Шухевич та його соратники розглядали також охоронний батальйон як можливість розбудовувати українські військові структури після того, як плани побудови української держави зазнали фіаско влітку 1941 року. Таким чином, ця структура стала причетною до антипартизанської війни німців у Білорусі 1942 року, яка інколи супроводжувалася винищенням цілих сіл та їхніх мешканців. Окрім того, охоронні батальйони брали участь у багатьох випадках масових убивств євреїв. І хоча, наскільки я знаю, немає жодного документа, який би підтверджував, що конкретно Schutzmannschafts-Batallion 201 у часи служби там Шухевича брав участь у таких злочинах, це все ж дуже імовірно.

Загалом поведінка ОУН(б) щодо участі у захисному батальйоні відповідає тому стану справ, який можна було спостерігати вже у липні 1941 року у Львові. Українська міліція хоч і отримувала накази від німецької сторони, проте вона формувалася з членів ОУН(б), чиї провідні активісти складали й  керівництво міліції. 3 і 4 липня 1941 року міліція за німецьким завданням арештувала близько трьох тисяч євреїв, з яких близько двох тисяч 5 липня розстріляли підрозділи німецької поліції. Така ситуація повторилася 25 і 26 липня, коли міліція затримала приблизно дві тисячі євреїв, а потім німецька поліція розстріляла півтори тисячі з них. Німецькі масові вбивства не були для ОУН(б) підставою, щоб розірвати співпрацю з німцями, адже вони й самі, очевидно, підтримували ці злочини. Серед причин була й та, що вони все ще сподівалися переконати німців підтримати українське державне будівництво, але, мабуть, вони уявляли омріяну державу як державу з якомога меншою кількістю євреїв.

- Тепер питання з царини альтернативної історії. На Вашу думку, наскільки далеко могла б зайти співпраця ОУН з Третім Райхом, якби німці дозволили заснувати незалежну українську державу чи принаймні українську автономію? Адже такі плани були у певних представників німецького керівництва, зокрема в Кайтеля чи Розенберга.

- Були різні рівні співпраці між німцями та українськими націоналістами. Але вони дуже часто завершувалися розривами. Першим з таких прикладів була Карпатська Україна 1938-1939 років. Спроба українців збудувати на Закарпатті свою державу завершилися тим, що німці віддали цю територію мадярам. Потім була співпраця ОУН з німцями перед вереснем 1939 року, але вона зазнала фіаско після підписання пакту Молотова-Рібентропа. Адже стало зрозумілим, що Німеччина не зможе дозволити ОУН заснувати українську державу, принаймні допоки триває співпраця з СРСР. Потім українські націоналісти покладали надію на німецько-радянську війну. Але, як ми знаємо, і тоді Гітлер не дозволив заснувати жодної української держави.

- Але перед початком реалізації плану «Барбароса» плани німців не виключали опції дозволити українцям будувати свою державу?

- Так, були міркування про можливість створити в Україні маріонеткову державу, може, на зразок Словаччини чи Хорватії. Концепцію «позитивної української політики» свого часу підтримував Альфред Розенберґ, котрий мав стати райхсміністром східних окупованих територій. Була також підтримка у керівництві Вермахту, особливо в Абвері – німецькій розвідувальній службі. Але цю концепцію відкинув Гітлер у липні 1941 року на користь колоніальної та трофейної політики. 

- ОУН, як Ви вже сказали, мала можливість тричі розчаруватися політикою Третього Райху  щодо сприяння у побудові незалежної української держави. Та все ж не переставала сподіватися саме на допомогу німців. З чого походила ця їхня надія?

 - Ну, передовсім з того, що, як вже було сказано, вони знаходили серед німецького керівництва деяких однодумців у цій справі. І це зіграло свою роль. З іншого боку, українці тоді не мали жодного іншого реального шансу створити свою державу, як лише за сприяння Третього Райху. Жодних інших перспектив тоді не проглядалося.

- В українській історії, передовсім у її популярному варіанті, такі персони, як Роман Сушко чи Ріко Ярий є недооціненими. У Вашій же книзі їм відведено дуже багато уваги. Який, на Вашу думку, вони мали вплив на формування ОУН і яка їхня роль у налагодженні стосунків між українськими націоналістами та Німеччиною?

Ріко Ярий був чи не єдиним зі старшої ґенерації ОУН, хто під час чвар в організації підтримав Бандеру. Він був дуже близькою довіреною особою Коновальця, але після його смерті, коли Мельник перейняв керівництво в ОУН, Ярого витіснили з керівного кола організації. І, ймовірно, це стало однією з причин, чому він підтримав Бандеру. Ще в 1920-ті роки, за часів УВО (попередника ОУН) та пізніше, вже після  створення ОУН в 1930-х роках, Ярий був головною сполучною ланкою між німцями (особливо Абвером) і ОУН (раніше УВО). Дехто в ОУН сумнівався, чи справді він діяв виключно на користь організації. На мою особисту думку, для цих підозр, що Ярий, мовляв, радше був лояльним до Абвера, немає жодних реальних підстав. Під час внутрішнього конфлікту в ОУН на початку 1940 років, який завершився розколом організації, щодо Ярого було опубліковано багато компрометуючого матеріалу. Зрештою сам Ярий після того, як його на короткий термін заарештувало Гестапо у вересні 1941 року, так більше й не повертався до політичної діяльності.

- Він відмовився від політичної діяльності під тиском німців чи ОУН?

- Наскільки я розумію, з одного боку, він усвідомив, що після того, як Абвер в середині липня 1941 року розірвав співпрацю з ОУН(б), для нього немає більше завдань. З іншого – ситуація для нього та його дружини, єврейки за походженням, складалася доволі небезпечна, оскільки він більше не виконував посередницької функції між Абвером і ОУН.

- Але німці також неодноразово висловлювали невдоволення діяльністю Ярого. Йому закидали крадіжку грошей, призначених для ОУН, тощо.

- Такі закиди вперше пролунали під час перших суперечок між групами Бандери й Мельника. Хоча дійсно були такі закиди і з боку Абвера, що не всі німецькі гроші доходять до ОУН. Мені складно оцінювати, наскільки такі закиди відповідали істині.

- А що можете сказати про Романа Сушка, котрий був одним із головних адептів ідеї військової співпраці ОУН з Німеччиною?

- Так, саме він перед початком німецько-польської війни у вересні 1939 року створив і очолив український військовий підрозділ, який допомагав німцям у війні з Польщею. Цей підрозділ став прикладом для наступних українських військових формувань, зокрема для батальйонів Nachtigall і Roland. Він теж був важливою постаттю для зв’язків між ОУН і Абвером. Але з розколом в організації він залишився на боці Мельника й таким чином втратив свій вплив.

- І тепер перейдемо до, можливо, найскладнішої теми. Чи можна стверджувати, що ОУН був притаманний антисемітизм? Чи можна закинути антисемітизм його окремим членам?

- Наприкінці 1930-х років антисемітизм був загальноєвропейським явищем, який, звісно, зачепив і українське суспільство. Загалом я не став би стверджувати, що ОУН тоді була надзвичайно антисемітською організацією. Можна також пригадати певні традиції української революції після Першої світової війни, коли Україною прокотилася хвиля брутальних єврейських погромів. Водночас соціалістично орієнтоване українське керівництво, інтелектуали намагалися залучити євреїв до процесу державного будівництва. Ці ідеї вплинули також на дебати всередині ОУН за Коновальця. Так, Микола Сціборський закликав до порозуміння з євреями. Але вже наприкінці 1930-х років  в ОУН перемогла ідея про те, що потрібно створювати національну державу, яка б була максимально етнічно гомогенною.  І таким чином було фактично легітимізовано насильство для досягнення цієї мети. Передовсім це насильство було спрямоване проти поляків, але також проти росіян і євреїв.

Такі ідеї вирували передовсім у середовищі молодшої генерації активістів ОУН, представники які згодом перейняли керівництво в організації Бандери. Проте існують вказівки на те, що акції ОУН ще в 1930 роках у Галичині й Волині були спрямовані певним чином і проти євреїв. Проте це питання ще належним чином не досліджене.

 Антисемітські настрої в ОУН (і в неєврейській частині суспільства загалом) загострилися за час радянського панування у Західній Україні з 1939 до 1941 року. Євреїв почали сприймати як носіїв чи помічників комуністичної влади. Таким чином у перші дні німецької окупації євреї стали ніби «центральною ворожою групою». 

- Під час радянського панування 1939-1941 років відбувалися класові чистки. І серед жертв, серед репресованих досить часто опинялися заможні євреї. Їх арештовували, позбавляли приватної власності, висилали до Сибіру. Проте наша історія здебільшого замовчує ці моменти, змальовуючи жертвами виключно українців.

- Можна говорити про кілька періодів радянських репресій в ті роки. Першими жертвами, звісно ж, стали поляки, польська еліта. Частково зазнала репресій і українська еліта, багато хто з її представників мусив утікати до німецької зони окупації. Наступними жертвами, як вже було сказано, стали євреї. Серед них під час радянської трансформації суспільства постраждали заможні верстви. Проте найбільших радянських репресій зазнали біженців з окупованих німцями територій, а це були переважно євреї. Більшість з них була депортована у червні 1940 року вглиб Радянського Союзу.

І щойно у третій фазі відносно масових репресій зазнали українці. Спершу багато українців сприйняли прихід Червоної армії як «звільнення від польського ярма» і лише згодом вони зрозуміли, що це було не так. У другій половині 1940 року радянці зрозуміли, що найбільшу загрозу їхній владі становлять не поляки, а українське підпілля, кероване ОУН. Цим, зокрема, можна пояснити, що влітку 1941 року у львівських тюрмах було так багато українців, приблизно дві третини.

- Наскільки причетними до погромів у Галичині були члени української міліції наприкінці червня - на початку липня.

- В контексті того, що центральною метою ОУН було створення української держави, вона намагалася в тих районах, де радянські війська вже відійшли, перейняти владу. Тобто сформувати локальні органи управління і правоохоронні сили – міліцію – з представників свого підпілля. Зокрема у Львові Ярослав Стецько сформував 30 червня міську адміністрацію й українську міліцію з підпільників ОУН та добровольців. Німці загалом визнали ці адміністрації і міліцію.

Потім, наскільки ми знаємо з львівської історії, німецьке командування доручило міліціонерам доставити євреїв до львівських в’язниць, аби ті зайнялися винесенням тіл загиблих із львівських тюремних камер на в’язничне подвір’я.  Причому першого липня до в’язниць було зігнано значно більше євреїв, ніж потрібно для цієї роботи.

У цьому брали участь не лише міліціонери. Незабаром і прості мешканці почали затримувати євреїв на вулицях, а то й виводити їх з помешкань, аби привести до тюрем та інших місць примусової праці. При цьому, коли євреїв вели вулицями, над ними знущалися, били, декого навіть замордували. Але особливого масштабу насильство досягло у в’язницях і біля них. Коли люди побачили жахливі картини тіл вбитих у тюрмах в’язнів, вони спрямували свій гнів на євреїв. У розправах над євреями брали участь і міліціонери, і прості мешканці Львова.

- Чи доречно стверджувати, що в розправах над євреями головним чином брало участь міське шумовиння, асоціальні елементи суспільства?

- Навряд чи. Згідно з численними ілюстративними та текстовими документами, у насильстві брали участь поруч із міліцією мешканці з найрізноманітніших соціальних груп, зокрема й нижчих. Проте багато було там представників відносно заможних соціальних прошарків.

- Якщо вже розглядати наступні погроми у Західній Україні, то яку роль в них відігравали німецькі підрозділи, яку – українці?

- Передовсім я мушу зазначити, що варто дуже обережно вживати термін «погром», бо не всі акти насильства мають однаковий характер і перебіг. Були такі випадки, як у Львові, де можна говорити про публічне видовище з дуже високою часткою спонтанних насильницьких елементів. Тут в уяві тих, хто чинив насильство над євреями, такі дії також були символічними, вони символізували зміну влади. Євреї для них були репрезентантами радянського панування.

Окрім того, акти насильства були частиною святкування звільнення від радянського панування, а в українському контексті – також очікуванням, що постане українська держава. У цих публічних спектаклях, які мали місце у Львові та в інших місцях, для насильників вбивство євреїв не було самоціллю, хоча, як відомо, у ті дні загинули сотні євреїв. Тоді німці в той чи інший спосіб заохочували їх до насильства й зупиняли їх щойно через кілька годин.

Другий контекст – це цілеспрямовані заплановані вбивства, які здійснювали оунівці проти конкретних персон, котрих вони вважали поплічниками радянської системи. Тоді ОУН, захопивши владу в селах чи маленьких містечках влітку 1941 року, влаштовувала «судові процеси» проти «зрадників».

Такі вбивства відбувалися влітку 1941 року також щодо українців і поляків, але передовсім вони були спрямовані проти євреїв. У випадку євреїв, варто особливо наголосити, часто винищувалися цілі родини. Крім того, ці вбивства, які євреї, котрим вдалося вижити, у своїх розповідях часто називають «погромами», відбувалися не як публічні видовища, а головним чином у нічний час, під певним покровом таємності. Вони відбувалися, як правило, у невеликих містах або селах, які в липні 1941 року ще не перебували під жорстким контролем німецьких або угорських окупаційних сил.

Третій контекст - це погроми, які здійснювали передовсім частиною дивізії Waffen-SS  «Wiking». Цей підрозділ був частиною німецької бойової групи, проте, проходячи через Галичину, вчинив у низці населених пунктів, зокрема у Золочеві й Тернополі, акти жахливого насильства щодо єврейського населення, жертвами котрого стали тисячі євреїв. У тих місцях, де дивізія чинила погроми, в актах насильства брали також участь українські міліціонери й прості громадяни. Та все ж висока чисельність жертв у цих місцях лежить однозначно на сумлінні дивізії «Wiking».

- І на завершення таке запитання. У своїй книзі Ви пишете про те, що радянська пропаганда зробила дуже багато несправедливих закидів українським націоналістам. Чи могли б Ви узагальнено сказати: за що вони відповідальні й що їм закидають незаслужено?

- Головним закидом, як уже було згадано у розмові, була тема колаборації. Треба визнати, що ОУН справді співпрацювала з нацистською Німеччиною, але мала власну стратегічну мету. На перших позиціях ОУН було не служіння Третьому Райху, а побудова власної української держави. І треба не забувати про розрив, який відбувся між німцями й українськими націоналістами як наслідок акту 30 червня і німецької заборони на українське державне будівництво.

У радянській пропагандистській літературі тема реальних злочинів, вчинених ОУН, передовсім масакра поляків 1943/44 років, але також злочини проти євреїв, замовчувалися. Радянські пропагандисти намагалися зобразити українських націоналістів лакеями німців, котрі вбивали радянських людей, передовсім самих українців, за німецьким наказом. Тим часом, як я вже говорив, ОУН була найнезалежнішим і найсамостійнішим угрупованням з-поміж тодішніх українських політичних сил.   

Якщо Ви виявили помилку на цій сторінці, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter
powered by lun.ua
Пропозиції партнерів
Загрузка...
Останні новини
Залиште відгук