Проблеми аборигенів шерифа не хвилюють
IQ

Проблеми аборигенів шерифа не хвилюють

Український туристичний потенціал і віра в добре ЮНЕСКО

Назар Кісь, 12 серпня 1152 1

У нас, коли руйнується чергова кам’яниця, чи коли десь довго лежить купа відходів, чи просто навпроти всесвітньо відомого туристичного об’єкта відпочиває колоритний запашний бомж, дуже люблять апелювати до спадщини ЮНЕСКО, говорити про «соромно перед іноземцями». Як в старі часи, коли товари «на експорт» були кращими, ніж для внутрішнього радянського ринку. Бо ж не можна було падати «лицом в грязь». Типова така собі меншовартість, замаскована під гордість. Тільки тепер ми пропонуємо умовному «капіталістичному Заходу» не суцільнометалеві тракторні причепи, а послуги у сфері відпочинку. Це вічна проблема, про яку вже багато років говорять, а вона ніяк сама не вирішується.

По-перше, наївно чекати на реакцію «старшого дядька» з-за кордону, коли в нас руйнується наша ж історія. Вас сильно торкає якась балканська розвалюха десь на периферії туристичного потоку? Чи сучасна залізобетонна «пломба» в історичному кварталі старого міста далекої країни? Навіть якщо на руїні є меморіальна таблиця, що тут жив і працював якийсь поет, який відроджував місцеву мову, якою ви ледь вивчили дві фрази, щоб спитати вартість розливного пива.

По-друге, у нас капіталізм, причому далеко не з людським обличчям. Дивлячись на деяких наших сусідів по соцтабору і їхні туристичні принади, можна спрогнозувати, як буде у нас. Тут головне витиснути максимум грошей з приїжджих, тому акцентувати на культурі немає сенсу. А на харчах, пиві і плотських утіхах – є.

По-третє, багато залежить від місцевого рівня толерантності до порушення правил. Якщо ми дозволяємо собі поводитися у громадських місцях як радянські «визволителі», смітити, верещати, «купувати» повагу за дрібний прайс, чого тоді ображатися на подібне ставлення з боку іноземців. Їм наша історія чи культура, зі всіма напіврозваленими пам’ятками вкупі, об’єктивно нецікаві. Погодьтеся, кинути недопалок на тротуар у центрі міста в Україні, Болгарії чи Румунії – це не те саме, що кинути його в Німеччині чи навіть у Польщі. Це органічно «у нас», але не «в них». Правила, якщо вони необов’язкові для аборигенів, так само ні до чого не зобов’язують гостей.

Тому, хоч як це сумно, закордон нам не допоможе. Бо закордон розуміє, що в нас так прийнято. У Румунії заведено справляти природні потреби безпосередньо на узбіччі траси. Є така особливість. У нас прийнято відходити подалі в кущі. У штаб-квартирі ЮНЕСКО навряд чи будуть цим серйозно перейматися. Як і тим, що ставлення до місцевої історії та культури в аборигенів – суто прикладне. Ми їх монетизуємо, ми за них і відповідаємо. Тому порятунок потопельників – справа рук самих потопельників.

Інше питання, чи справді ми готові рятувати свою спадщину. Мотиви можуть бути різні, наприклад, якісь сентименти до минулого. У нас воно не працює навіть щодо української історії, якщо можна просто взяти і збити молотками унікальні церковні розписи. Що вже тоді говорити про польську чи єврейську спадщину? Могло б врятувати бажання облаштувати все так, щоб було зручно чи принаймні не гидко передусім самому собі. Але подивіться на водоспад річки Кам’янка, чи на Шацькі озера. Тому також ні. Останній варіант уже суто меркантильний – ми ж на цьому заробляємо гроші, отже потрібно те, що є, принаймні підтримувати в нинішньому стані. І ось тут ми підходимо до ключового питання: ми тут збираємося жити чи тупо заробляти?

Це питання насправді про віру в завтрашній день. «Не только лиш все», як казав Віталій Кличко, можуть побачити це завтра. Завтра може бути криза, війна не тільки на Сході, завтра сусіднє підприємство може влаштувати мініекологічну катастрофу. Чи просто сусіди вирішать, що зливати нечистоти прямо в річку – це нормально, а септики – це занадто дорого. Або хтось спробує «віджати» перспективний бізнес. Очевидно, в умовах таких ризиків «грати в довгу» якось нелогічно.

Є й друге, не менш актуальне питання: хто отримує зиск від туризму? З огляду на попередню тезу про відсутність більш-менш стабільної перспективи – це найбільш рішучі аферисти, яким наплювати на це «завтра». Відповідно, завтра хоч трава не рости, якщо сьогодні можна «заробити».

Туристичний потенціал – як «нафтове прокляття», тільки в менших масштабах. Одні суспільства багатіють, а в інших – зростає розрив між бідними і багатими. Допомогло море «пересічним єгиптянам»? Якщо думати, що прибирати в мережевих готелях за обриганими «русо-турісто» – це мрія всього життя «пересічного» Алі, тоді так, море допомогло. Але якщо порівняти туристичну сферу Єгипту і Хорватії, то відповідь не така однозначна.

Чи допоможе нам туристичний потенціал України і конкретно нашого, багатого пам’ятками природи, історії та культури, регіону? Поки ми ставитимемося до своєї країни як до дійної корови (в усіх сферах: від труби, транзитного потенціалу і до чорноземів) – точно не допоможе. Очевидно, для тих, хто «біля керма», єгипетський варіант (концентрація потоків плюс дешева робоча сила, вона ж – слухняний електорат) є оптимальним. Для самого «електорату» – навпаки. І в цьому випадку можна хіба порадіти, що жодна ініціатива «держави» за тридцять років незалежності так і не увінчалася успіхом через тотальну корупцію та вроджену криворукість.

Якщо Ви виявили помилку на цій сторінці, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter
powered by lun.ua
Пропозиції партнерів
Загрузка...
Останні новини
Залиште відгук