Професійні деформації
IQ

Професійні деформації

Мільйон українців виїхали в Польщу не тому, що польська держава вважає формації ОУН і УПА злочинцями

Василь Расевич, 13 жовтня28233

Під час виступу колишнього гуманітарного віце-прем'єр міністра України і заодно професора історії на науковому семінарі в Києві подумалося, а чи не надто механістично переносимо ми, історики, свій замкнутий світ минулого на дійсність? Чи не занадто нав’язуємо суспільству своє бачення сучасності і чи не намагаємося визначати плани на майбутнє, виходячи зі свого фрагментарного знання про минуле? Фраза доктора історичних наук «Українська історія нам все підказує», відверто кажучи, ввела у ступор. Виникло питання, а чому не соціологія, яка безпосередньо працює з настроями в конкретному соціумі? Чому суб’єктивні спроби відтворити якісь фрагменти минулого, часто укладені на догоду якійсь панівній політичній, а то й ідеологічній доктрині, мають нам відкрити особливе бачення майбутнього?

І тут ідеться не про праці американського інтелектуала Роберта Патнема, які стосуються ролі історичного минулого у формуванні соціального капіталу. Грубо дефініюючи: скажіть, який шлях ви пройшли в минулому і ми вам відповімо, чи є у вас достатній потенціал, щоб досягнути поставленої мети в майбутньому. У нашому випадку, на жаль, мова йде не про це, а про вульгарний пошук відповідей на виклики сучасності в історичному минулому. Свого роду пошук історичної панацеї для проблем сучасності.

Ще зовсім недавно ми поблажливо посміхалися на гасла окремих політиків типу «Бандера прийде – порядок наведе». Хоча розуміли, що це звичайна нісенітниця. А якщо серйозно, то не було б проблем із копанням в минулому, якби вони присвячувалися пошукам пояснень складного комплексу історичної ідентичності громадян України. Якби велися серйозні дослідження в царині функціонування різних регіональних пам’ятей, місць пам’яті, які є цеглинками нашої історичної ідентичності. Натомість традиційне трактування історії як вчительки життя є ознакою ретроградності та зацикленості членів професійного цеху на значущості своїй та наукової дисципліни в цілому.

Знову ж таки, залишмо тут поза рамками розмови період виходу на арену націоналізмів, коли вони стали набувати рис релігійних доктрин, а історики, відповідно, їхніх пророків. Так, тоді свято вірилося, що історію можна описати так, «як це було насправді». Так, тоді історія служила для легітимізації претензій націй на свої територію, мову і державу. Історичне право давало підстави на появу нових і відродження старих національних держав. Після Другої світової війни, а особливо після розпаду колоніальної системи, Радянського Союзу та Югославії це право втратило свою творчу силу. І дедалі частіше стало використовуватися як експансіоністський та деструктивний засіб. Прикладів безліч, але для нас найбільш актуальними є «історичне» пояснення Росією анексії українського Криму та спроби зліпити історичне підґрунтя то для «Новоросії», то для «Малоросії», а то й для «ДНР/ЛНР».

Російські пропагандистські медіа невтомно працюють над тим, щоб звести брутальне порушення норм міжнародного права до історичних дискусій. Це очевидна навіть для непідготовлених людей маніпуляція. Але багатьом українським історикам чомусь так не здається. І вони охоче ведуться і починають «протидіяти» російській пропаганді тими ж методами. Навіть якщо не брати до уваги неспівмірність ресурсу, то втягування в «дискусію» з російською пропагандистською машиною вже на самому старті легітимізує саму тему обговорення. У таких дискусіях ніхто нікого не може переконати, бо сучасна історія – це сума інтерпретацій, які часто є припущеннями, концепціями, що потребують доведення. Інструменталізована ж для політичних цілей історія є не чим іншим, як пропагандою. А пропаганда, чи контрпропаганда – це однозначно брехня.

Можна ідеалістично уявляти, що нам вдасться розділити правдиву історію для внутрішнього вжитку і не зовсім «таку» для відсічі ворожим пропагандистським атакам. Насправді такий розподіл ще нікому не вдавався, а брехня рано чи пізно вилазила нагору. Колишній віце-прем’єр українського уряду, а тепер творець пропагандистського міфологізованого продукту зі званням доктора історичних наук свято переконаний, що робить вкрай необхідну для Батьківщини справу. Він вважає, що сучасна Україна програє Росії історичну, інформаційну та світоглядну війну. Щоб далі не програвати – потрібно охопити історичною освітою якнайширші верстви українського суспільства, включаючи вечірні курси для дорослих. Але ж це нагадуватиме радянські практики «університетів марксизму-ленінізму», скажете ви? Ні, навіть близько не нагадуватиме, бо в сучасної української держави нема такого зобов’язуючого впливу. І це добре.

Уявляєте собі, якщо б Україна часів міністра-історика Дмитра Табачника зайнялася тотальною пропагандою та нав’язуванням розробленого ним обов’язкового (єдино правильного) державного історичного канону? В середовищі українських та світових істориків дотепер існують діаметрально протилежні погляди, наприклад, на Другу світову війну та український радикальний націоналістичний рух. Його окремі учасники побували у різних ролях: терористів, колабораціоністів, вбивць цивільного населення (етнічні чистки), рятівників, героїв, борців за незалежну Україну. З другого боку, недавні радянські герої, які залишаються такими для більшості громадян України, хоча б з огляду на родинну історію, також мають неоднозначні біографії. Серед них були і садисти, які брали участь у репресіях проти населення Західної України, і провокатори, які здійснювали жахливі вбивства під виглядом українських націоналістів, і фронтовики, які не за Сталіна чи Радянський Союз, але звільнили від німецької окупації Україну і здобули разом із союзниками по Антигітлерівській коаліції перемогу над нацизмом і фашизмом. То як їх всіх вписати в сучасний український наратив?

Можна пробувати маневрувати, як це робилося в часи Леоніда Кучми. Можна тиснути в одному напрямку, як за часів Віктора Ющенка. І можна спробувати створити чорно-білу картинку, як тепер, де героями є виключно учасники націоналістичних формувань, мотивуючи це війною з Росією. Вишукуючи всіх і вся, хто в українській історії боровся проти Радянського Союзу або Росії, і вибудовуючи під цю тезу новий історичний канон, ми ризикуємо тим, що «без історії» залишиться більшість громадян України. Вони просто не знайдуть в ній ні себе, ні своїх предків.

І ще одну небезпеку таїть у собі така державна історична політика. «Обділених» історією легко може підібрати і пригорнути російська пропаганда. Бо там вони зможуть знайти себе. Таким чином, сучасна державна історична політика України замість мобілізувати та консолідувати суспільство створює ґрунт для нового непотрібного масштабного напруження і навіть можливого розколу.

Але в чому ж усе-таки професійна деформація? Справа в тому, що на конференції двічі прозвучала думка про те, що всі наші негаразди – через незнання правильної історії. Професор Микола Томенко заявив, що саме через неправильну історичну політику ми програємо державу. І саме через це близько 65% українців хочуть тимчасово або назавжди виїхати з України. Професор із Харкова, до речі чудовий фахівець, припустив, що 33% відсотки молодих людей хочуть покинути Україну, бо її минуле представляється непривабливо, як суцільні «криваві землі». Насправді ж люди покидають Україну зовсім не через проблемні моменти з історією, а через сумну реальність та відсутність перспектив на майбутнє.

Молодь намагається виїхати за кордон тому, що в Україні відсутні соціальні ліфти. Через низький рівень вищої освіти і девальвацію дипломів. Через те, що після закінчення університетів або не знайдуть роботи за фахом, або ж нидітимуть на мізерну зарплату. Працездатні та кваліфіковані люди виїжджають за кордон не тому, що президент присвоїв або не присвоїв звання Героя України якомусь історичному персонажеві, а через те, що там він буде в рази більше отримувати за ту ж роботу і зможе утримувати сім’ю. Їдуть за кордон, щоб забезпечити собі більш-менш гідну старість, а не переживати, що в результаті чергової пенсійної «реформи» в Україні ніколи не дочекаються пенсії. А якщо й дочекаються, то її не буде з чого виплачувати. Виїжджають через брак реформ, відсутність справедливості в судах, через тотальну корупцію і відчуття незахищеності.

Мільйон українців виїхали в Польщу на заробітки і на постійно не тому, що польська держава вважає формації ОУН і УПА злочинцями, відповідальними за геноцид. Бо це було б нелогічно, оскільки в Україні на законодавчому рівні вони проголошені героями. Виїжджають тому, що знаходять там працю і умови для більш гідного життя, ніж в Україні.

І наостанок закономірне питання до самого себе. Якщо влада намагається відвернути суспільство від нагальних соціально-економічних проблем, скерувавши його в марні дискусії про минуле, то для чого брати участь у цій гігантській маніпуляції? Відповідаю – це свого роду моя професійна деформація. Я не можу залишатися осторонь, коли бачу, як колеги по цеху намагаються бути «корисними» державі, ведучи її до прірви недолугою історичною політикою. А вам кажу, що націоналізм – це не релігія, хоча має своїх відданих пророків.

Якщо Ви виявили помилку на цій сторінці, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter
Загрузка...
Останні новини
Залиште відгук