“Радянська” Галичина

Популярне останнім часом обговорення мовного питання, ідеї створення галицької партії, а також недавня публікація Назара Кіся “Вічна окупація”спонукають задуматися, якою ж була/є сама Галичина, її мешканці.

Запропоноване до уваги читачів дослідження є підсумуванням змін у складі населення Галичини у воєнні та повоєнні роки, які стали визначальними в етнодемографічному житті радянського періоду, а також аналіз особливостей мовно-етнічних процесів у Львівській, Івано-Франківській і Тернопільській областях в 50-80-х роках ХХ століття.

Воєнні та повоєнні зміни у населенні Галичини

До складу Галичини входять Львівська, Івано-Франківська, Тернопільська (за винятком північної частини, яка належить до Волині) області України, а також південно-східні воєводства сучасної Польщі. Радянська Галичина територіально різниться від історичної Галичини – межі радянських областей (Львівська, Станіславська (1962 р. перейменована в Івано-Франківську), Тернопільська і Дрогобицька (1959 р. об’єднана з Львівською)) не збігаються з довоєнними польськими воєводствами. У Тернопільській ж області не завжди виділяють окремо галицькі та волинські райони.

Згідно з даними В. Кубійовича, в січні 1939 р. у Львівському воєводстві проживало 58% українців, 29% поляків, 13% євреїв; у Тернопільському – 61% українців, 30% поляків, 8% євреїв; у Станіславському – 75% українців, 15% поляків, 9% євреїв.

З початком Другої світової війни населення Галичини активно мігрувало. У вересні 1939 р. поляки виїжджали через Румунію та Угорщину. Восени 1939 р. – на початку 1940 р. з окупованих німцями польських терен переїжджали в Галичину євреї і поляки. Натомість на Захід виїжджали українські німці, а також поляки й українці, котрі втікали від радянської влади. Збільшилася внутрішня міграція, зумовлена політикою радянської влади: вербували на роботу у вугільну й металургійну промисловість Східної України та інших регіонів Радянського Союзу; навесні 1940 р. виселили всіх мешканців із 80-кілометрової західної прикордонної смуги та Яворівського полігону; на зламі 1940–1941 рр. заохочували виїзд до Бессарабії на опустілі німецькі господарства. Крім того, в 1939–1941 рр. в Галичину приїхало щонайменше 100 тис. радянських державних і партійних урядовців.

Радянізація Галичини, як і всього західноукраїнського регіону, супроводжувалася репресіями місцевого населення та виселеннями в 1940–1941 рр. З вересня 1939 р. до травня 1941 р., згідно з даними Ґ. Грицюка, заарештували 42 тис. галичан (15 тис. поляків, 14 тис. українців і 8 тис. євреїв). Протягом чотирьох основних хвиль депортації (лютий, квітень, червень 1940 р. і травень 1941 р.) було вивезено на Схід близько 140 тис. осіб. Наприкінці червня 1941 р. з відходом радянської влади в галицьких в’язницях замордували 5,4 тис. осіб. Усього в 1939–1941 рр. населення Галичини зменшилося на 200 тис. осіб (на 4–5% загальної чисельності населення 1939 р.).

Найбільших втрат населення Галичина зазнала в роки Другої світової війни під час німецької окупації. За підрахунками С. Макарчука, втрати української частини Галичини в період німецької окупації становили близько 875 тис. загиблих і 260 тис. (за іншими даними 370 тис.), вивезених до Німеччини. Впродовж 1941–1944 рр. населення галицьких областей зменшилося на 60%. Після звільнення Галичини від німецьких військ залишилось тільки 2% (близько 10 тис. осіб. – Г. Б.) передвоєнного єврейського населення. Всього, за підрахунками різних дослідників, у Галичині загинуло 495–610 тис. євреїв.

З фронтів не повернулися галичани, мобілізовані в 1940–1941 рр. і особливо в 1944–1945 рр. до лав Червоної Армії, котрих зумисне скеровували на лінію фронту без військової підготовки. Серед внутрішніх чинників, які вели до зменшення населення, були українсько-польське протистояння та взаємні розправи. Внаслідок ліквідації у 1944–1947 рр. українського націоналістичного руху багато його учасників загинули або були ув’язнені, а сім’ї – виселені.

Повоєнні зміни національної структури населення Галичини відбулися через виселення поляків (близько 800 тис.) і переселення українців із Закерзоння (майже 500 тис.) та приїзд росіян, євреїв і українців зі східних областей УРСР, РРФСР й інших республік СРСР. Унаслідок прямого переселення з Польщі та втікачів з південно-східних областей до середини 1947 р. у Галичині поселилася 64% усіх виселених з Польщі українців. Згідно зі статистичними матеріалами, після звільнення західних областей України від німецьких військ сюди приїхало понад 1 млн осіб зі Сходу, зокрема близько 600 тис. осіб до Львова та Львівської області.

Етнічний склад мешканців радянської Галичини

Відомості про кількість, етнічний та мовний склад галицького суспільства дають радянські переписи населення 1959, 1970, 1979 і 1989 років.

У 1959 р. українці у Львівській області становили 86%, росіяни – 9%, поляки – 3%, євреї – 1,4%. В Івано-Франківській і Тернопільській областях, на відміну від Львівської, українців було майже по 95% у кожній, і менше росіян – 4% і 3%; поляки становили 1% і 2% відповідно. У наступні десятиліття національний склад населення Галичини змінився несуттєво. За тридцять років (1959–1989 рр.) українців побільшало на Львівщині (на 4%); поменшало росіян (на 1,4%) і поляків (на 2%). У Тернопільській області українців стало більше (на 2%); чисельність росіян практично не змінилася. На Івано-Франківщині українців у відсотках до всього населення залишилося без змін; несуттєво (на 0,5%) побільшало росіян. Таким чином, Львівська і менше Тернопільська області вирізнялися збільшенням українців, у Івано-Франківській області спостерігалися найменші відсоткові зміни українців і росіян у національному складі населення.

Різнився національний склад міського і сільського населення. За матеріалами перепису 1959 р., серед міського населення Галичини українців було менше: у Львівській області – 70%, в Івано-Франківській – 82%, у Тернопільській – 83%, а росіян відповідно 21%, 13% і 11,5%. У містах поляків проживало в середньому на 1% більше, ніж загалом у регіоні (Львівська область – 4%, Івано-Франківська і Тернопільська – по 3%). У сільській місцевості домінували українці: у Львівській області – 97%, в Івано-Франківській – 99%, у Тернопільській – 97%; росіяни ж становили менше 1% сільського населення кожної з областей. Відмінності спостерігалися у відсотку поляків серед селян: якщо у Львівській і Тернопільській областях у селах проживало близько 2%, то в Івано-Франківській – лише 0,5%. У селах Львівщини мешкало тільки 329 євреїв (0,03%).

Якщо у Львівській області на 1970 р. кількість українців збільшилася на 2%, у Тернопільській – на 1%, а в Івано-Франківській залишилася без змін, то в містах Галичини їх побільшало на 3–7%. Найвищим зростання українців було у містах Львівщини (на 7% за десять років), що свідчить про інтенсивний притік сільського населення; найменшим – на Івано-Франківщині (3%). Більшість росіян проживала у містах, однак протягом 60-х років їхня кількість зменшилася: на 4% у Львівській області (17%), на 2% - в Івано-Франківській (11%), на 3,5% - у Тернопільській (8%). На 1,5 % поменшало поляків-міщан у кожній з областей. Серед сільського населення Галичини спостерігалася схожа ситуація, але в менших масштабах.

На загальноукраїнському рівні збільшення українців у містах та зменшення росіян було найбільш характерне для західного регіону, менше – центрально-західного та півдня. У північно-східних та східних областях ситуація була протилежною.

Мовне питання

Практично всі українці (99%) й росіяни (95-98%) Галичини спілкувалися мовою своєї національності (чого не скажеш про євреїв і поляків). Упродовж радянського періоду помітна незначна тенденція до зменшення кількості росіян у Львівській області, які спілкувалися російською мовою, і зворотна – на Івано-Франківщині й Тернопільщині.

Що ж до вживання української і російської як нерідної мови, то наприкінці 50-х років у Львівській області українці (1,7%) й росіяни (1,5%) однаково спілкувалися російською та українською як мовою не своєї національності. В Івано-Франківській і Тернопільській областях українці практично не говорили російською (0,5% і 0,3%), натомість більше росіян вживали українську мову (3,1% і 5,4%).

Львівська область вирізнялася за кількістю поляків, які спілкувалися рідною мовою (50%) (Івано-Франківська – 29%, Тернопільська – 11%). З-поміж інших мов поляки надавали очевидну перевагу українській: у Тернопільській області – 88%, Івано-Франківській – 68%, Львівській – 45%. Впродовж 60-х років у Івано-Франківській та Львівській областях на 1–1,5% збільшилася кількість російськомовних поляків, у Тернопільській залишилася без змін. У 70-х роках серед поляків Львівщини помітна тенденція до збільшення вивчення рідної і російської мов; менше вживали українську.

Євреї Львівщини спілкувалися російською (81%), єврейською – 17%, українською мовою – 2% (дані 1959 р.). Протягом 60-х років помітна була тенденція до збільшення російськомовних євреїв і зменшення вживання рідної мови; українською продовжувало спілкуватися близько 2%. За браком даних невідомо, якою була ситуація в інших областях Галичини, але те, що вона різнилася, можна судити з того, що 1970 р. 27% євреїв Івано-Франківщини зберегли свою мову.

Підсумовуючи мовну (не)асиміляцію населення Галичини в 60–70-х роках, можна стверджувати, що росіяни Львівщини більше піддавалися незначній мовній українізації, ніж у Тернопільській та Івано-Франківській областях. Серед євреїв і поляків простежувалася поступова мовна русифікація. Кількість російськомовних українців не збільшилася, а на Львівщині навіть несуттєво зменшилася. Таким чином, серед галицьких областей Львівщина вирізнялася процесами українізації.

Ситуація з мовним питанням різнилася у розрізі міського і сільського населення. На відміну від загальноукраїнської тенденції послаблення української мовної ідентичності в містах (особливо на Донбасі), у Галичині впродовж 1959-1970 рр. збільшилася кількість українців-міщан, які назвали рідною мовою українську. Водночас українці-міщани Львівщини охочіше (5,2%) спілкувалися російською мовою, ніж Івано-Франківщини (2%) й Тернопільщини (1,8%). Натомість лише 1% росіян у містах Львівської області вживав українську мову (Івано-Франківській – 2,5%, Тернопільській – 3,5%) (дані 1959 р.). На початок 70-х років росіяни в містах Тернопільської області найбільше піддалися українізації: за десять років українською як рідною почало спілкуватися на 1,5% осіб більше; у Львівській – на 0,5%, в Івано-Франківській залишилася беззмінною ситуація 1959 р. (попри те, що українців побільшало на 3%, а росіян зменшилося на 2%). У період з 1959 р. по 1970 р. більше поляків-міщан почали вважати рідною українську мову й менше російську.

Селяни Галичини на 99,9% були україномовними у кожній із трьох областей. У селах представники інших національностей більше спілкувалися українською мовою. Наприклад, 1959 р. у Львівській області 7% росіян і 18,5% євреїв у селах розмовляли українською мовою, в містах – лише 1% і 2%.

Галичина не була поодиноким прикладом посилення української мовної ідентичності. Схожими були процеси в Кіровоградській, Харківській, Полтавській, Кримській областях і окремих містах України. Наочним є приклад Києва: з 1959 по 1970 р. відсоток українців, які назвали українські мову рідною, зріс на 5,5% (з 71,9% до 77,4%).

В умовах радянської дійсності потрібним було знання російської мови як другої. У 1970 р. третина українців Галичини (майже 34% у Львівській і Тернопільській та 30% в Івано-Франківській) знала російську мову. Українською як другою мовою вільно володіли менше половини росіян Галичини: 45% на Тернопільщині, 43% на Івано-Франківщині та 40% на Львівщині. Таким чином, росіяни в Галичині знали краще українську мову, ніж українці російську. Росіяни жили здебільшого в містах, мали освіту, перебували в умовах українського Заходу і тому опановували українську мову. Натомість галицькі селяни не мали потреби вивчати російську.

Міське населення, на відміну від сільського, більше володіло російською як другою мовою. Кожен другий українець у містах Галичини вільно розмовляв російською (дані 1970 р.). За Б. Кравченком, у західноукраїнських містах було найбільше українців (52,3%), які називали українську мову своєю рідною і добре знали російську мову (по Україні цей показник становив 48,5%). Адаптовані, як їх назвав автор, знаючи російську мову, ототожнюють себе з українською нацією і “найбільше […] наближаються до взірця сучасної національно свідомої громади”. Мешканці львівських міст (особливо Львова) добре адаптувалися до “російського”, вивчали російську мову, зберігаючи при цьому свою українську ідентичність.

Підсумки

В 40-х роках ХХ ст. унаслідок Другої світової війни і політики радянської влади населення Галичини суттєво зменшилося й зазнало змін національного складу. На етнографічній карті Галичини зникли єврейські містечка, польські та німецькі села. До прикладу, у м. Броди Львівської області на 22 червня 1941 р. було 25 тис. мешканців, а в серпні 1944 р. – лише 150 осіб. Істотно змінився національний склад населення обласних міст. Повоєнні мігранти зі Сходу воліли поселитися насамперед в обласному місті (найбільше у Львові), неохоче – у районному містечку, але у жодному разі – не в галицькому селі.

У 60–70-х роках демографічні процеси в Галичині були стабільними, відповідали загальноукраїнським. Серед галицьких областей Львівська вирізнялася збільшенням кількості українців і процесом мовної українізації інших національностей, насамперед росіян (хоча й не значним). Слід пам’ятати, що третина росіян Галичини наприкінці 80-х років уже тут народилася. У розрізі міського-сільського населення вирізнялися міщани-українці Тернопільщини, які неохоче вживали російську мову, натомість росіяни-міські мешканці більше спілкувалися українською мовою. Росіяни в містах Львівської області практично не розмовляли українською мовою, а українці швидше переходили на російську.

На Львівщині, порівняно з двома іншими галицькими областями, найбільшою була дистанція між “російським” містом і “українським” селом. Що, однак, не завадило Львову до кінця 1980-х років українізуватися. Більшість повоєнних міських мешканців походила з галицьких сіл, де зберігалися міцні національні традиції. У місті етнічна самосвідомість загострювалася в умовах постійного порівняння своєї власної культури з іншими. Перехід же на російську мову (навіть як рідну) відбувався поряд з піднесенням етнічної самосвідомості.