Нещодавно відомий російський письменник-емігрант Борис Акунін (Григорій Чхартишвілі) видав свій новий роман під назвою «Адвокат біса». Назва, на перший погляд, доволі стереотипна, зразу ж у пам’яті зринає знаменитий роман Ендрю Найдермана «Адвокат диявола» і ще знаніший однойменний фільм Тейлора Гекфорда з Кіану Рівзом у головній ролі. Та й загалом стара як світ історія про компроміси зі сумлінням, які чи то мимоволі, чи добровільно штовхають на шлях захисту зла добропорядну, здавалося б, особу.
То в чому ж особливість саме нової книжки Акуніна? Вона – про Росію майбутнього, недалекого, сподіваємося, майбутнього, де щойно-щойно було переможено путіністський режим. Так письменник описує тезово ситуацію, що склалася:
«До Росії повертається "Макдональдз". "Репа-фри", "борщевик-пай" і " иванчай-кола", які полюбилися росіянам, залишаться в меню. Кирила Серебреннікова (режисер-емігрант, виступав проти вторгнення в Україну, – ред.) призначено художнім керівником Большого театру. Першою постановкою маестро стане опера Белліні "Норма", лібретто Владіміра Сорокіна (російський письменник-дисидент, у доробку якого є роман теж під назвою "Норма", де розповідається про радянську репресивну систему, – ред.). Патріарх благословив висвячення в сан жінок. У РПЦ з'являться митрополитки, єпископки та протопопки. Північна Корея відмовилася видати Євгєнія Пригожина. Посольство КНДР повідомило, що він працюватиме за спеціальністю – кухарем у їдальні сільгоспкомуни "Зоря Чучхе"».
Ось така весела ситуація. Як до такого дійшло? Зрозуміло, що не шляхом чесних і справедливих виборів. Про таке смішно писати, жоден читач би авторові не повірив. Не шляхом «бунтів, революцій і повстань». Навіть не шляхом палацового перевороту чи путчу «чорних полковників». Не справа це й рук агентів ЦРУ чи МІ-6 з ліцензією на вбивство. Просто «Нацлідера», як його названо в романі, вхопив удар (у росіян є красивий термін «кондрашка хватила») прямо під час нудної, багатогодинної прямої лінії. Той саме намагався видати квасний жарт про американського президента на кшталт того, що він відпускав під час візиту Анґели Меркель, про «бабушку», яка могла б стати «дєдушкой», якби мала самі знаєте що.
«Старий параноїк просто не витримав багатомісячного стресу війни, перевантажив нервову систему стимуляторами», – так визначив причину смерті автор.
Але головне не це, а те, що наступником «Нацлідера» став вихідець звідки? Правильно: все з тих же російських спецслужб, причому зі славної династії російської «охранки». Він якимось дивом зумів свого часу утриматися від активної участі у вторгненні, від кривавих заяв, від заходів, де апологетизувалася окупація тощо. Йому поталанило вчасно потрапити в монаршу немилість й бути відправленим на далеку периферію – губернатором вигаданого міста Владісєвєровостока.
І от найцікавіше в романі: як нового «Нацлідера» сприйняв Захід? Варто зацитувати, бо версія Акуніна видається мені напрочуд пророчою:
«Обнадіявся і Захід, тому що Захід позитивний, оптимістичний і бачить у будь-якій зміні шанс на краще. Старому російському правителю відступати було нікуди, його зачекалися в Гаазі, а цей нічим кривавим не заплямований, від реальності не відірваний, знову ж таки, все життя у нього попереду. Полетіли тимчасовому президентові сигнали з Вашингтона, Лондона та Брюсселя».
Пригадаймо, як понад 22 роки тому той же Захід вітав президентство гебіста Путіна. Тоді ще ніхто не підозрював, наскільки він небезпечний для світової архітектури безпеки. Ненадійний Борис Єльцин уже всіх на Заході дістав, так що й там ніхто не був проти замін у найвищому кремлівському кабінеті. Тим паче, що альтернативний претендент на цю посаду Євгеній Примаков для західного істеблішменту був аж ніяк не акцептабельною кандидатурою. Відомо, що саме він був головним промоутером конфлікту на Близькому Сході. Усі пам’ятають його антизахідні висловлювання, його знаменитий «розворот над Атлантикой», коли він наказав повернути назад до Москви свій літак, яким прямував до Вашингтона, на знак протесту проти авіаційних ударів по Югославії. А Путін тим часом заколисував слух європейців та американців прогресивною прозахідною риторикою.
Тоді у високих кабінетах Вашингтона і Брюсселя вбачали у вознесенні Путіна свої резони. Рівно ж як і зараз побачили б у приході до владного крісла в Кремлі «трохи кращого росіянина». Незаплямований війною, принаймні позірно – от і достатньо для відновлення контактів, поступового знаття санкцій, а то й активної співпраці, зокрема й у царині глобальної безпеки.
Нещодавно на телеканалі CNN з’явилося резонансне інтерв’ю колишнього британського прем’єр-міністра Бориса Джонсона. Найцікавіший, принаймні для українців, момент у ньому – де інтервйований аналізує позиції ґлобал-плеєрів західної політики напередодні російського вторгнення.
«Це було величезним шоком… Ми спостерігали, як групуються російські батальйонно-тактичні групи, але різні країни реагували по-різному… Німеччина в якийсь момент вважала, що якщо це станеться, що буде катастрофою, то краще швидше закінчити з усім, а Україні – здатися», – розповів Джонсон про німецьких політиків. Зрештою, ми ще раніше знали зі слів амбасадора Андрія Мельника про те, що, наприклад, міністр фінансів ФРН Крістіан Лінднер був переконаний, що Україна вистоїть від сили "кілька годин". А тому, на його переконання, «постачання (Україні) зброї чи відключення Росії від SWIFT безглузді».
Французи, за твердженням Джонсона, до останнього моменту відмовлялися вірити в повномасштабний наступ Росії. Ти чи можна їм у цьому докоряти? Адже українське керівництво теж було майже переконаним, що наступу не буде.
Також Джонсон розкритикував уряд Італії, прем'єром якої на той час був Маріо Драґі. «У якийсь момент італійці заявили, що просто не можуть підтримати позицію інших країн через залежність від російських вуглеводнів», – розповів колишній британський прем'єр.
Водночас Джонсон розповів, що після того, як українська армія продемонструвала, що здатна давати ефективну відсіч російській агресії, позиції західних країн докорінно змінилися. «Усі – німці, французи, італійці, усі, Джо Байден – побачили, що вибору просто немає. Тому що не можна домовитися з цим хлопцем (Путіним). Це ключовий момент», – сказав британський експрем'єр. Він визнав, що тоді «Євроунія блискуче впоралася» й організувала рішучу протидію Росії та допомогу Україні.
Із цим зрозуміло, проте відкритим залишається питання про ставлення Заходу до постпутінської Росії. От переможе альянс «воїнів світла, воїнів добра» на чолі з Україною злочинний режим, а що далі? Рецепт завершення Першої світової не працює, відкидаємо його зразу. Рецепт денацифікації і демілітаризації гітлерівської Німеччини виявився дієвим. Але навряд чи вдасться застосувати його для Росії, адже ситуація суттєво відрізнятиметься від німецької. Можна, звісно, помріяти, що війська союзників увійдуть в Москву, скинуть зірку з Кремля, а на її місце висадять тризуб. Утім радше все завершиться перемовинами, де Росію змусять підписати ганебний для неї мирний договір. Уся «ганьба», найімовірніше, полягатиме лише в тому, що країну-агресора змусять повернути всі незаконно захоплені території.
Суперечки ж крутитимуться лише навколо збереження санкцій. Тобто чи матиме Захід політичну волю наполягати на докорінних демократичних реформах у Росії за поступове скасування штрафних санкцій. А чи з радощів, що війна скінчилася, погодиться, як писав Володимир Ленін у своєму першому декреті, на «мир без анексій і контрибуцій». Якщо розвиток подій піде за другим сценарієм, то до ворожки не ходи, за кілька років, щойно вдасться відновити мілітарний потенціал, ми матимемо повторення реваншистського походу Кремля.
Тож головне завдання української дипломатії (звісно, після забезпечення військової допомоги) – постійно озвучувати в західних столицях цю небезпеку. Аби Захід мимоволі не став «адвокатом біса».
Ми використовуємо