Русофобія і непрофесіоналізм

От часто-густо доводиться чути й читати таку думку: все, що робить або пише українська людина, продиктоване її русофобією. «У автора мозок з’їдений русофобією», – пише мені коментатор під ніком «Козак» і все – не потрібно жодних доказів. Адже хіба може у цьому світі існувати щось більш очевидне і доведене, ніж українська русофобія? «Українець» – це загалом істота, яка самою своєю ідентичністю, відмінною від ідентичності «хохла», «совка» або «малороса», за визначенням русофоб, оскільки не сприймає і не приймає картину світу написану й освячену у Кремлі. Тому так, звісно, росієфобія, імперієфобія українця, який наважується вимагати до себе іншого ставлення, ніж «хохол», «совок» або «малорос», може також неакуратно, але на догоду актуальному моменту кваліфікуватись як русофобія. Водночас, те, що виходить від Кремля чомусь мало хто називає українофобією. Та менше з тим.

«Русофобія» як універсальний діагноз у боротьбі за нейтралізацію стала таким самим зручним прийомом, як «непрофесійність» Володимира Семиноженка, який назвав український дубляж таким, що не відповідає професійним критеріям, і Ганни Герман, яка у президентській адміністрації відповідає за зв’язки із мас-медіями.

Тут справа така: і текст, і думка про цей текст як непрофесійний є річчю вкрай суб’єктивною. А надто коли йдеться про реакцію на текст, телесюжет або фотографію.

Інша справа, що реакція ця набуває зовсім інших рис, коли належить особі державній і впливовій. Тоді вона автоматично набуває об’єктивності, стаючи здобутком всього прогресивного людства. А відтак як не керівництвом до дії або підставою для утисків і репресій, то чітким сигналом менеджерам і власникам. Уже цілком освяченим згори, і якщо не законним, то цілком справедливим. У нас же не за законами живуть, правда? Хто наведе мені кілька публічних прикладів «диктатури закону», яка б стосувалась влади або вищого чиновництва? Таких прикладів не існує, бо живуть у нас не за законами, а за «понятіями» про справедливість. І дуже рідко ці «понятія» визначаються вами або якось співвідносяться з вашою особистою шкалою вартостей і вподобань. Останні якраз лише ваша приватна і суб’єктивна справа – завжди й незалежно від того, яка влада надворі.

Тому тут, взагалі-то, суб’єктивна думка Ганни Герман – як шампунь «три в одному»: арешт, слідство і вирок. Так в одній особі зосереджуються функції міліції, прокуратури й суду. Наразі лише в одній сфері, яку звикли називати узагальненим поняттям «журналістика», але яка часто зводиться до чистого хронікерства, де будь-яка інтерпретація може, за примхою однієї людини або групи людей, здатися непрофесійною. Тобто такою, що не відповідає колись і невідомо ким вигаданим критеріям. Тоді як критеріїв цих просто за визначенням існувати не може. Чи не зручний простір для маніпуляції?

Мабуть, лише старанне та докладне хронікерство і є омріяним стандартом журналістики. Причому важливо й актуально, аби ця хроніка збігалася з президентським протоколом і правильною інтерпретацією подій із сайту president.gov.ua.

Дії Герман небезпечні й підступні ще й тому, що вона чудово знає зсередини психологію журналіста, його інстинкти і страхи, оскільки колись сама була журналісткою. Чудово знає, як коли не залякати, то паралізувати і обеззброїти журналіста. Її прихід на «1+1» і розмова з журналістами (а надто інтерпретація цієї події у ЗМІ) була схожа на прихід доброго лікаря-психіатра до групи психічно хворих – нерозумних, інфантильних і непрофесійних людей. Тому нейтралізація цієї конкретної спроби опору вдалася добре, оскільки наразі не існує протидії цим маніпулятивним прийомам.

Це безперечно простий і примітивний, але дуже дієвий метод. Як, утім, і більшість методів із пропагандистського арсеналу, які апелюють не до реальних речей, а до фікцій і підносять фікції до стану речей реальних. Особливо для пасивної телевізійної більшості, яка через свою інертність може взяти на віру будь-чиї «професійні» критерії. А надто коли й замислюватись про них не варто, бо їх просто у природі не існує – лише у владному дискурсі. Розрахунок простий: пасивна телебільшість ніколи не поставить засадничого ніцшевського питання: «хто говорить?». Пропаганда якраз і розраховує на це, діючи найефективніше в публічній сфері, яка не ставить жодних зайвих питань. «Програма Анни Безулик «Я так думаю» непрофесійна», – каже, до прикладу, представник влади, і вже нібито не він це каже, а якась цілком безстороння й об’єктивна інстанція. І ось уже й програму зняли з ефіру П’ятого каналу.

Однак, де гарантія, що завтра ця ж інстанція не скаже: «Газета «Дзеркало тижня» непрофесійна» або «Сайт «Українська правда» не відповідає критеріям журналістської професійності»? І я розумію Ганну Герман: вона всі наступні п’ять або, може, десять років намагатиметься утриматись, як канатоходець на канаті, між двох стихій: забезпечення іміджу влади, яка толерує свободу слова, і тримання цієї свободи слова на короткому повідку. Тому її маніпуляції наразі схожі на добру міну при поганій грі, але спрацьовують ефективно. Поки, звісна річ, для них не знайдеться способу протидії.

Поки що для них складається все дуже успішно. Ти кажеш «а», а тобі – «русофобія» або «непрофесійно». І не потрібно більше жодних доказів, як не потрібно було жодних доказів, коли таврували за «український буржуазний націоналізм». Це так само зручно, як і у класичному фройдизмі: все в житті людини визначається статевим потягом, чи то пак лібідо. Усе інше – лише юнґіанська або фроммівська єресь. Крапка.

Тоді як на відміну від лібідо в нас тепер усе визначається русофобією та непрофесіоналізмом. Непрофесійність – русофобська. Русофобія – непрофесійна. Зрештою, абсурд ситуації в тому, що коли хтось намагатиметься довести, що він не русофоб і професіонал – це стане лише стрясанням повітря і ситуація стане ще більш абсурдною. Бо як довести щось людині, яка у всьому впевнена заздалегідь?

Й поки все в нас – цілком русофобське і непрофесійне, включно з нашим українським лібідо, влада може спати спокійно.