Ще одна крапка над «і», або відповідь «безвідповідального квазіліберала»

IQАндрій Портнов, 27 листопада 201110259158
Ще одна крапка над «і», або відповідь «безвідповідального квазіліберала»

Я чудово розумію, що порушена мною проблематика має вельми мало шансів на публічне обговорення в ситуації, коли Україну наполегливо штовхають до безперспективного та руйнівного вибору, що його можна умовно назвати вибором між двома «Т»: Табачником і Тягнибоком. Але я вірю, що інтелектуальна дискусія таки можлива і поза цим поділом.

Важко сказати, якої саме реакції я сподівався на свою статтю «Про моральний та політичний сенс визнання власних провин», розміщеної нещодавно на ZAXID.NET. Та стаття стала результатом переосмислення певних проблем пам’яті та історії, якими я займаюся уже кілька років. А поштовхом до переосмислення стала реакція публіки на абсолютно щирий заклик Віталія Кононова про визнання власної провини за співучасть у Голокості.

Заклик цей пролунав на дискусії, що відбулася в київському музеї Ханенків і була присвячена спадщині Махатми Ганді й Рабіндраната Таґора, а також проблемам ненасильства. Власне, остання обставина вразила мене найбільше – як після слів пана Кононова дискусія про ненасильство мало не набула насильницького відтінку.

Поштовх, заданий цим особистим досвідом, посилило знайомство з двома текстами (з різних за політичною орієнтацією газет «День» і «2000»), написаних із того самого приводу, а саме: запитання в студії Шустер Live, чи треба українцям вибачатися за Голокост? Цікаво, що свої міркування у музеї Віталій Кононов розпочав із згадки про той-таки ефір.

Минув тиждень. І газета «День» вирішила відреагувати на мій есей. У рубриці «Прес-клуб» вийшла ціла добірка текстів під назвою «Коли квазілібералізм перетворюється на тотальну совковість» (День. 18–19 листопада 2011. № 210–211;). Редакційна передмова до добірки звинуватила мене у звинуваченні Ігоря Лосєва у «ксенофобії», а також у «використанні давно відомої технології пересмикування фактів», браку відповідальності, відсутності «професійності і бажання дійти згоди». Вочевидь, аби вберегти своїх читачів від «давно відомої технології», газета «День» не подала ані назви мого тексту, ані лінку до ZAXID.NET, а замість викладення хоча б частини моїх думок (чи кількох ключових повних цитат) навели короткі, висмикнуті з контексту і позбавлені прикладів вислови. Редакційна передмова вийшла настільки переконливою, що можна було б на ній і зупинитися, але редакція таки вирішила остаточно «розставити крапки над і». До того ж  а допомогою «важковаговиків» – першого президента України Леоніда Кравчука і екс-посла України в Ізраїлі Юрія Щербака.

І Кравчук, і Щербак згадали про те, що перший президент «тричі висловлював від імені українського народу жаль за злочини, скоєні українцями супроти євреїв»; наголосили на важливості формули «прощаємо і просимо вибачення»; і, головне, підкреслили, що питання вже закрите. Мовляв, політики свою справу зробили ще у 1990-ті, тож «спроби сьогодні, через 18 років, знову витягти це питання на світ денний нічого, крім огиди, не викликають» (вислів Юрія Щербака). Відповідаючи на запитання про те, чи може така проблема виникнути у польсько-українських взаєминах, Леонід Кравчук чітко відповів: «Президенти Кваснєвський і Кучма від імені своїх націй принесли вибачення. Це питання теж розв’язане».

В обох коментарях найцікавішим є суто статичне розуміння природи пам’яті. Якщо президенти принесли вибачення, то навіщо згадувати про те, що в новому шкільному підручнику історії немає навіть згадки про Волинь 1943 року? Якщо президент Кравчук тричі офіційно висловився з приводу Голокосту, що інше, окрім «огиди», можуть викликати нагадування про те, що цей сюжет дуже слабко представлений в українському освітньому процесі? А що ж уже говорити про спроби порівняти з навчальними програмами наших західних сусідів, у яких, до речі, публічне обговорення цієї теми стало одним із важливих елементів європейської інтеграції!

Проблеми історичної пам’яті далеко не вичерпуються цариною високої політики. Подам один приклад із німецького контексту, із досвіду країни, де денацифікація та визнання власних провин стало наріжним каменем політичної риторики та публічної дискусії. Група соціальних психологів на чолі із Гаральдом Вельцером зауважила напрочуд важливий суспільний феномен: однозначно засуджуючи нацизм і Гітлера, абсолютна більшість німців не вважає їхні злочини частиною власної сімейної історії та власної відповідальності. Книжка під приголомшливою назвою «Мій дідусь не був нацистом» розкрила соціальні і психологічні механізми винесення небажаної пам’яті за межі родини, показала стратегії зображення власної родини як жертви нацизму, використання аргументів типу «тоді не можна було не брати участі», «такі були часи», «родину ж треба було годувати». У повоєнній Німеччині кордони вини проводили по-різному. За влучним спостереженням Елайди Ассманн, Східна Німеччина провела цей кордон між собою та ФРН; покоління 1968 року – між собою та поколінням батьків; значна частина західнонімецького суспільства – між «поганим» СС та «добрим» вермахтом. На думку дослідниці, обережні спроби інтерналізації негативного досвіду можливі тільки після відходу безпосередньо винних.   

Третій коментар у газетній добірці стосується винятково мого есею. На текст Сергія Грабовського я не вважав би за доречне відповідати, якби не його назва: «Злочинна співучасть у Голокості на українських територіях – це справа радянських громадян». Усі його порівняння моєї особи із «пильними піонерами», товаришем Ждановим, «справжніми екстрасенсами» тощо я залишаю на втіху авторові, який завзято кинувся на захист друга, Ігоря Лосєва, і навіть не зауважив, що моя стаття тільки починається зі згадки про тексти в газетах «День» і «2000», але аж ніяк не обмежується ними. Наш час, як він є, либонь, вимагає від мене смиренно визнати право пана Грабовського на таке прочитання мого тексту. Мовляв, Смерть Автора (про всяк випадок напишу, що це алюзія до Ролана Барта, а не підпалювачів чужих квартир). Хоч мені здається, що ми радше вступили у часи Смерті (Зникнення?, Втоми?, Розпачу?) Читача і втрати навичок повільного й уважного читання. Але це тема окремої розмови.

Сергій Грабовський дезавуює мій приклад із публічним обговоренням проблем Голокосту в Румунії чи Польщі тим, що «йшлося про тяжкі злочини, учинені (так в оригіналі – А. П.) громадянами цих держав». Української ж держави тоді не існувало! Тому – дивися назву репліки пана Грабовського – «Злочинна співучасть у Голокості на українських територіях – це справа радянських громадян». Власне співучасть автор пояснює так: «саме тавро радянськості, той невигойний досі слід, зоставлений Голодомором і Великим терором, і зумовили слабку опірність українців злові Голокосту».  Визнання «слабкої опірності» тут дуже цікаве. Але воно підпорядковане ще більшому наголошенню чужості радянського ладу та глибини його відповідальності: «То чи можна вимагати, щоб одні в’язні концтабору розміром в 1/6 суходолу каялися перед іншими? Чи не логічно вести мову про необхідність каяття передусім “нотаріально завірених” самодержавних спадкоємців катів і наглядачів, для яких ліквідація цього концтабору є “найбільшою геополітичною катастрофою ХХ століття”».

Сергій Грабовський повторює добре відому тезу про повну екстерналізацію радянського досвіду і зображення України як колективної жертви комуністичного режиму. Я чудово усвідомлюю складність й болючість питання про творчу участь українців у співтворенні цієї системи (щодо злочинності й нелюдяності якої я не маю жодних сумнівів), про українізаційний потенціал радянської влади (який не означає, що можна забути про репресії, цензуру чи мовні «реформи»), про очевидний факт правонаступництва сучасної України та Української Радянської Соціалістичної Республіки. Я не раз писав про вибірковість ототожнення з радянським в сучасній Росії (при чому, в російських виданнях). Можливо, настає час почати говорити про вибірковість ототожнення з радянським в Україні й про багатоаспектність та неоднозначність «радянського». Наприклад, у контексті історії Другої світової війни можна серйозно замислитися над тим, чому шкільний підручник дотепер описує включення Східної Галичини і Волині до складу УРСР як «возз’єднання українських земель» і навіть не згадує про польське бачення тих самих подій як «поділу Польщі».

Текст Кирила Галушка «Коли у високому моралізаторстві закінчується звичайна коректність?» з’явився тільки у електронній версії газети «День». Я вдячний авторові, що на самому початку він подає назву моєї публікації та цілком слушно згадує про її російськомовну версію, оприлюднену на сайті «Уроки истории». Свою критику мій колега-історик вибудовує навколо словникових дефініцій «ксенофобії», слова, яке, на його думку, я не мав уживати щодо певних висловів пана Лосєва, і доходить такого висновку: «Під “ксенофобією” у розумінні А. Портнова ми можемо вважати будь-яку позицію в оцінці ставлення до “злочинів минулого”, яка відрізняється від його власної». При цьому мою позицію він визначає дуже просто: «вибачитися за усе, усіх і негайно». Мені здається, що таких тез у моєму тексті немає, але я визнаю право критика на таку інтерпретацію. Не вважаю її «ксенофобською», а також додам, що вітаю пана Кирила із тим, що його книжка «Украинский национализм: ликбез для русских» «отримала схвальні відгуки в Ізраїлі» і не думаю (усупереч його припущенню), що він «імовірний ксенофоб чи антисеміт».

Натомість мушу визнати, що коментарі п. Галушка до двох моїх тез мене поки що не переконали. У першому випадку ідеться про винятковість постави митрополита Шептицького щодо порятунку євреїв. Автор наголошує, що «прагнення сучасних українців ототожнювати себе з позицією Шептицького, а не з позицією погромників, є хорошим сигналом» і вважає, що моє акцентування «винятковості подвигу» порятунку євреїв «не врівноважується наступною логічною думкою про “винятковість злочину”». Мовляв, виходить, що «подвиг – це індивідуальна справа відповідальності Шептицького, а злочини доби війни – колективна провина українців?». Я вважаю, що проблема якраз і полягає у тому, що «винятковість подвигу» не врівноважується «винятковістю злочину» (чи, додам, байдужості і страху). Ба більше, в Україні досі не відбулося повноцінної розмови про порятунок євреїв під час війни, як і про ширшу проблему репертуару реакцій і моделей поведінки населення під окупацією.

Я би не поспішав із висновками про «врівноваження» хоча б із погляду на кількісне співвідношення «Праведників народів світу» та чисельності загонів допоміжної міліції. Це сюжет для серйозної фахової розмови. Зрозуміло, що список «Праведників світу», що його веде «Яд Вашем», далеко не повний. Так само зрозуміло, що різні форми і способи колаборації також вимагають уважного і врівноваженого дослідження. Зрештою, українською мовою можна було давно перекласти спеціальні розвідки, присвячені і колаборації, і порятунку євреїв (згадую лише праці Дітера Поля, Франка Ґольчевського, Мартина Діна та інших).

А з цифрами та «врівноваженням» варто бути коректним. Згадаю тільки приклад сусідньої Польщі, де зараз обговорюють відкриття пам’ятника полякам, що рятували євреїв із 10 тисячами імен рятівників (у списку «Праведників народів світу» зараз понад 6 тисяч громадян Польщі). При цьому голова Комітету зі спорудження пам’ятника заявив одного разу журналістам, що кількість поляків, які рятували євреїв, може сягати 300 тисяч, якщо не мільйона. Таким чином, виняткове геройство починає виглядати як «звичайне і масове явище».

У другому принциповому випадку Кирило Галушко критикує мої приклади політичних актів «порахунків із минулим» у Польщі, Румунії чи Литві. Мовляв, вони не відповідають заклику «усе і негайно» (я з цим згоден і не знаю, де автор побачив такий «заклик» у моєму тексті), тим більше, що зміна ставлення до минулого – це «результат тривалого, складного і болісного процесу» (згоден ще більше, сам писав про це не раз, і то різними мовами). Останнє зауваження, хоч воно спрямоване тільки проти мене, я би поширив також на розглянуті мною вище тези Леоніда Кравчука та Юрія Щербака. Сподіваюся, що із моїми зауваженнями з їх приводу пан Кирило може погодитися.

Кирило Галушко завершує критику побоюванням, що «він (тобто Портнов) залишиться сам-один у виборюванні своєї шляхетної справи». Хочу заспокоїти колегу, що аж ніяк не боюся такої ситуації. Я чудово розумію, що порушена мною проблематика має вельми мало шансів на публічне обговорення в ситуації, коли Україну наполегливо штовхають до безперспективного та руйнівного вибору, що його можна умовно назвати вибором між двома «Т»: Табачником і Тягнибоком. Але я вірю, що інтелектуальна дискусія таки можлива і поза цим поділом. І мене не лякає інтелектуальна самотність, яка, дещо перефразувавши Реймона Арона, є звичайною долею інтелігента. Я просто хотів поділитися своїми міркуваннями, сподіваючись, що вони комусь можуть бути цікаві. І, на відміну від газети «День», я вважаю, що остаточної крапки над «і» у цій темі не поставити нікому.  

Якщо Ви виявили помилку на цій сторінці, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter
powered by lun.ua
Пропозиції партнерів
Загрузка...
Останні новини
Залиште відгук