Що далі?

«Вимога №1 – відставка Януковича». Наліпки з таким гаслом є зараз одними з найпопулярніших серед протестувальників.

І хоча події останнього місяця раз і назавжди довели, що зрозуміти логіку дій президента апріорі неможливо (зважаючи на «прозорість» прийняття рішень, дружні обійми керівництва сусідньої країни та специфічний життєвий досвід чинного гаранта), віриться в його відставку не надто сильно. Бо сама українська політична система побудована так, що у нинішній ситуації будь-які вимоги до влади коротко можна описати словами «покарайте самі себе».

Віктор Федорович за відносно короткий час перебування на посаді президента України встиг не лише допомогти синам і шокувати цивілізований світ мештами зі страуса. Він зумів вибудувати в країні таку вертикаль влади, яка дозволила йому останні два місяці відкрито торгувати тією ж таки країною з усім стратегічним майном і посполитими, абсолютно не озираючись на їхню думку.

Залишається сподіватися, що у владній команді (сформованій вітчизняними олігархами, для яких доля Ходорковського чи Березовського мала б слугувати пересторогою), нарешті визріє розкол, і незадоволені «злиють» Віктора Федоровича. За умови, що в опозиційному таборі доти не «злиють» Євромайдану (проти чого теж застерігає відповідна наліпка), або не перетворять його на черговий фетиш а-ля «український народ, мудрий і непомильний». Усунення від влади президента, за задумом опозиціонерів, має відбутися через повернення до парламентсько-президентської моделі управління державою (яка, до слова, за часів президентства Віктора Ющенка часто вживалася із приставкою «медведчуківська»). У цьому випадку Януковичу залишать урізані повноваження, а уряд перейде під контроль переформатованої парламентської більшості. Зважаючи на реальну небезпеку силового протистояння і зацікавленість Кремля у дестабілізації ситуації в Україні, варіант не найгірший. Принаймні нещодавні зовнішньополітичні кульбіти Януковича в надії продати країну дорожче за такої моделі були б дуже малоймовірними. Звісно, будуть і такі, які вважатимуть компроміс зрадою, але в цій ситуації опозиційним лідерам можна довіряти. І не тому, що вони, мовляв, стали злагодженіше працювати, менше оглядатися на вибори 2015 року тощо. А тому, що за цей час наговорили не на один рік ув’язнення. Звичайно, за умови, що Януковичу не вдасться обмежити його царські повноваження. Відступати їм нікуди.

І з цього моменту (тобто від часу принаймні часткового усунення президента від абсолютної влади) віра у політиків має змінитися критичністю. Зрештою, вони самі до цього закликали зі сцени Майдану не один раз, порівнюючи «наївне» суспільство зразка 2004 року із «зрілим громадянським» 2013-го.

Для початку потрібно ліквідувати монопольне право партій на участь у політичному житті. В іншому разі люди, які вийшли на майдани і самоорганізувалися на боротьбу з режимом, дуже швидко постануть перед вибором, який партійний осередок купити (це в кращому випадку, в гіршому – перед якими діячами «прогнутися»), щоб мати шанс бути обраними до місцевої ради. І вийде як на Майдані Незалежності 1 грудня 2013 року, коли партійні прапороносці, замість вести за собою, розбрелися у натовпі, неначе серфінгісти, ловлячи «народну хвилю». Наявних політиків вже не переробиш, взяти хоча б «самопроголошеного революційного коменданта Києва» Миколу Катеринчука чи інших «не сопляків». Зрештою, практику продажу документів на партію потрібно ліквідувати, як і практику продажу документів на автомобіль, адже це не по-європейському. Окремі політики-невдахи вже відчули зміну тренду і, анітрохи не знітившись, позиціонують себе як «громадських діячів» чи «активістів», цнотливо забуваючи про посвідчення помічника народного депутата в одній кишені та партквиток в іншій. Головне, щоб у морі цих вічних активістів не загубилися справжні.

Що стосується виборів до парламенту, єдиним вирішенням на сьогодні видається голосування за відкриті партійні списки, що унеможливлять потрапляння до Верховної Ради грошових мішків за списком і «співочих ректорів» на мажоритарці. Знову ж таки, потрібно провести справжні, а не «тігіпківські» праймеріз. Ось тут і з’ясується, чи справді в країні є громадянське суспільство і чи справді йому раді у середовищі бувалих політиків.

Завдання номер два для опозиції (яке вже озвучене зі сцени Майдану) – це розширити права місцевих громад з подальшим оголошенням виборів. Розширити аж до фінансування і контролю за діяльністю міліції, судів і так званих МНСників. Міліціонери мають захищати громадський порядок у рідному місті, а не їхати виконувати злочинні накази за кілька сотень кілометрів. Таке можливо лише у поліцейській державі, де кількість міліціонерів більша за кількість військовослужбовців (не контрактної армії!), де «правоохоронці» існують ніби у паралельній реальності, непідконтрольній суспільству та здоровому глузду. Порушення кримінальних проваджень проти активістів і учасників мирних протестів, потерпілих від кийків «беркутів», а також викрадення людей посеред білого дня слідчими зі столиці за санкцією столичного суду є лише додатковим цьому підтвердженням.

Шкільний автобус має бути власністю місцевої громади і возити дітей до школи, а не перегороджувати вулицю Інститутську у Києві, дратуючи людей написом «подарунок Президента України». Та й автобуси комунального підприємства віддаленого від столиці обласного центру мають курсувати по маршруту, а не возити декласований елемент «Востока и Юга» на мітинги до Києва. Список можна продовжувати, але висновок напрошується один: такий маразм неможливий у країні, де силовики і так звані держслужбовці підзвітні виборним мерам і губернаторам. Тобто там, де суспільство інтегроване горизонтально. У нас же, за старою радянською звичкою, і далі все «спускають згори». Скільки не скандуй «міліція з народом», доля ДАІвця з великої дороги залежить не від народу, а від когось дуже далекого у київському кабінеті. Звісно, за такої ситуації всякі спроби оголосити громадянську непокору є не більше ніж заявою про благі наміри. Коштів на рахунках казначейства це не розблокує, податки зібрано наперед, ресурси і бюджетні кошти розподілено «правильно» ще на початку року.

Без ліквідації партійної монополії та розширення прав місцевих громад, навіть при запровадженні парламентської моделі управління, Україна ризикує отримати за кілька років «колективного Януковича» у вигляді коаліційного уряду, який, щоправда, дбатиме не про одну Сім’ю, а про кілька. Чим не пункт програми дій для опозиції, яка декларує бажання змінити систему, а не використовувати її для себе після переможних виборів?

Довибори на проблемних округах показали, як відбуватимуться усі наступні «акти народного волевиявлення», якщо при владі залишиться теперішня «команда реформаторів». Опозиції зараз як ніколи потрібно оновити свої політсили реальними лідерами громадської думки, запровадивши відкриті списки, а не черговий раз змінити вивіску і ліпити список з кумів, дружин та бізнес-партнерів. За таких людей, навіть під брендом «мегаоб’єднаної і супернародної» партії чи об’єднання, члени дільничних виборчих комісій та спостерігачі не будуть ризикувати кар’єрою та здоров’ям на наступних виборах. А не захистивши фізично результатів виборів, про перемогу можна буде навіть не мріяти.

P.S.

Передбачаючи шквал емоцій на тему «критика не на часі, то як ніж у спину» чи «не даймо роз’єднати Україну» від професійних патріотів та ура-соборників, хочу нагадати шановним читачам (а перш за все радикальним націоналістам) про недавню ініціативу депутатів Львівської обласної ради з встановлення меморіальної дошки Мирославу Січинському. У 1908 році він убив намісника Галичини графа Анжея Потоцького. У його ж кабінеті. За утиски і репресії проти українців. Зокрема за застосування сили під час виборів.

Ті, хто зовсім недавно закликав молодих людей брати приклад із Мирослава Січинського, останніми днями мали більш ніж достатньо шансів повторити його подвиг…