Сніг і постіндустріальне місто

Минулотижнева хурделиця і сніг, попри усі негативи, з цим пов’язані, подарували можливість дуже рідкісного досвіду.

Місто  стало «містом короткої дороги». Вибиралися з дому за крайньої необхідності і планували найоптимальніший шлях. Нікому з пенсіонерів  не спадало на думку мандрувати транспортом  в інший кінець міста, бо там гречка на 5 копійок дешевша. По-перше, транспорту не було, а по друге нарешті запрацювали  самозахисні механізми і  копійки економії явно не вартували мандрівки. І автомобілями без крайньої необхідності ніхто не користувався. І виявилося, що крайня необхідність трапляється набагато рідше, ніж ми це собі уявляли.

Публічний простір міста знову повернувся до єдиного і законного власника – до людини. У ньому не було місця  ані  вуличному, агресивному бізнесу, ані машинам. Хідники і проїжджа частина зрівнялися у правах. Стежки протоптували люди і їх широта залежала від завантаження людським потоком. Все логічно і гармонійно.

Публічний простір набув людських масштабів. Він скоротився до відстані, яку можна було подолати пішки. Якби це потривало довше, почався б процес природного формування локальних спільнот і ідентичностей. І навіть районного патріотизму. 

Місто зазвучало людськими голосами і іншими побутовими звуками. На день затих індустріальний гуркіт металу, двигунів, сигналів, музичних колонок. Місто стало домом.

І люди почали поводитися у ньому не як гвинтики у безликому механізмі, а як співмешканці. Взаємна допомога на вулицях і  якась давно забута приязність і зичливість нагадали найкращі миті Майдану.

Сніг засипав наше сміття і наші гріхи.  Разом із дірами на дорогах і хідниках. Навіть недолугі пам’ятники почали виглядати смішно і зворушливо.

Якщо забрати сніг як причину, то десь таким  мабуть  і є місто нашої мрії. Постіндустріальне і людське.