Союзники

Володимир В'ятрович, 10 липня 20138018

Польські політики не повинні задурювати себе сподіваннями, що 148 «народних обранців» прагнуть ушанувати пам’ять тисяч їх убитих земляків.

Другий тиждень триває Помаранчева революція. На Майдані незалежності в Києві — сотні тисяч людей. Над натовпом майорять помаранчеві прапори (їх найбільше, разом зі стрічками та різними накидками цього кольору вони творять ефект справжнього оранжевого моря), між ними видно багато державних синьо-жовтих та повстанських червоно-чорних (це поєднання також використовується на різноманітних плакатах, особливо привезених мешканцями Західної України). Час до часу можна помітити кольори інших держав, серед них найбільш помітні грузинські (натяк на події річної давності, які закінчилися Революцією троянд), польські (західні сусіди України одні з перших дуже жваво підтримали Майдан, чимало поляків безпосередньо приїхали туди) та прапори Європейського Союзу (вони символізували не стільки певне політичне утворення, а систему цінностей, альтернативну до сповідуваної тодішньою владою).

Зі сцени звучить вічне «Разом нас багато», яке час від часу розбавляється динамічною повстанською «Лента за лентою», обидві пісні вже знають усі, тому легко підхоплюють їх за виконавцями, а то й співають самі без жодного супроводу. Абсолютна більшість присутніх — молодь 20—30 років. Хоча часом можна побачити і старших людей, серед них старенький, але міцний дідусь в однострої ветерана УПА. Це Мирослав Симчич, командир повстанської сотні, який відбув понад тридцять років таборів ГУЛАГу. Ставлення оточуючих до нього особливо турботливе, кожен бажає допомогти чоловікові, якому вже важко пересуватися самостійно. «Я мусив це бачити», — пояснює він свою присутність із сяючими тріумфом очима.

За кілька кілометрів від Майдану, який уже з легкістю впізнають на своїх екранах мільйони телеглядачів у всьому світі, — інший мітинг. На привокзальній площі кілька тисяч людей, здебільшого чоловіків середнього віку. Мозолисті руки зраджують у них людей, що займаються важкою фізичною працею, чорні пасма в зморшках шкіри, які вже не змиваються, — шахтарів. Над натовпом — сині прапори Партії регіонів, інші (включно з державним синьо-жовтим) відсутні. Лише придивившись, можна помітити ще й червоний радянський, який тримає жінка похилого віку, увінчана масивною орденською планкою. Зі сцени звучать відомі всім радянські хіти про «войну» і «побєду». І попри те, що слова добре відомі більшості зібраних, ніхто не підспівує — настрій у людей невеселий. Із розмов зрозуміло, що людей сюди не на свято привезли. Їм треба відстояти свої години на площі, поки їх не замінять іншими, такими ж «добровольцями». А потім, може, взагалі врешті закінчиться весь цей бардак, і їх повезуть додому, на Донбас.

Між обома площами бігають журналісти, знімають на камери, спілкуються з учасниками мітингів. Здебільшого поговорити вдається тільки з тими, що на Майдані. Ті, що мерзнуть біля вокзалу, не прагнуть розповідати, що вивело їх на вулиці. Розказувати особливо нічого, якщо це «що» — твій начальник на роботі. У результаті медіа пишуть про дві України — ту, яка піднялася на захист свого вибору, і ту, яку вигнали захищати владу. Перша з них говорить про демократію та європейські цінності, друга — про порядок та єднання з Росією. Серед речників другої чимало тих, які взагалі заперечують потребу існування незалежної держави, адже «так добре жилося в Радянському Союзі» чи навіть «не існує ніякого українського народу». Тому навряд чи коректно говорити про дві України, адже «друга» відверто відмовляє цій державі у праві на існування. Її офіційні політичні речники не артикулюють цього відкрито (хоча відважилися на відверто сепаратистські заяви в Сєвєродонецьку), але своїм виборцям недвозначно натякають: країна, котру вони будують, буде близькою до втраченої у 1991 році (при цьому, звичайно, наголошується на соціальних гарантіях та порядку). Тому в їхній риториці (здебільшого російськомовній) так багато ностальгійних нот за радянським минулим, а в їхній політиці — спроби опиратися на радянські методи роботи та стереотипи «гомо совєтікус».

У ці інформаційно «гарячі», а насправді вже по-зимовому холодні дні чимало журналістів приходить у «штаб» Громадянської кампанії «Пора!» — молодіжного двигуна Помаранчевої революції. У просторому, геть не відремонтованому приміщенні на вулиці Межигірській, неподалік Києво-Могилянської академії, можна було зустріти представників ЗМІ з дуже багатьох країн, які шукали відповідей на питання, як і чому все почалося.

Серед інших сюди завітали й польські журналісти (причому не самі, а з групою польських студентів, які відважилися на революшн-тур у сусідню країну). Розмова з ними була схожою на багато інших: звідки ви взялися, скільки вас, хто і як вас підтримує, хто вами керує, які плани? Нетиповим було питання «Чому серед демонстрантів, які повстали за демократію та європейські цінності, так багато червоно-чорних прапорів УПА?». Польський журналіст не розумів, як це може поєднуватися. Завдяки потужній інформаційній кампанії минулого 2003 року він твердо знав: «українські повстанці — це злочинці, які винищували польське населення на Волині в 1943 році».

 Питання спровокувало цікаву дискусію, в якій мені вже не як активісту «Пори!», а як історику довелось розповідати про ширший контекст польсько-українського конфлікту, що не обмежився ані теренами Волині, ані 1943 роком, в якому активну участь узяли «треті чинники» (Німеччина та СРСР), в якому обидві сторони чинили злочини супроти іншої.

Але найголовніше було пояснити, що боротьба УПА для українців — це значно більше, ніж цей конфлікт. Це історія, яка засвідчує їхню здатність чинити спротив злу навіть у найбільш несприятливих умовах. Це їх реванш за мовчазну смерть мільйонів у страшні тридцяті. Це легендарне покоління нескорених, яке піднялося на боротьбу проти нацистської окупації і не склало зброї ще десять років у протистоянні зі сталінським тоталітаризмом. Це сотні яскравих прикладів самопожертви молодих юнаків та дівчат, пам’ять про яких збереглася в народних піснях, потай співаних навіть у радянські часи.

Повстанський червоно-чорний прапор не випадково потрапив на Майдан-2004. Він був символом повстань, піднятих політв’язнями ГУЛАГу (серед керівників яких більшість — колишні вояки УПА)  після смерті Сталіна (про «черный флаг с кровавой полосой» співається в гімні легендарного Кенгірського повстання 1954-го). Зустріч українських дисидентів 1960—1970-х у таборах із багатолітніми в’язнями-бандерівцями суттєво вплинула на подальший розвиток дисидентського руху в Україні. В їхніх документах поруч із попередніми вимогами культурного розвитку та прав людини з’явилися пункти про незалежність як мету. І коли наприкінці 1980-х, у роки перебудови, дисиденти вийшли на волю, саме вони (Чорновіл, Лук’яненко, Горині, Калинці та інші) очолили боротьбу українців за вихід із СРСР і створення власної держави. Тому в кінохроніках того часу поруч із синьо-жовтими (тоді ще не державними) легко помітити й червоно-чорні прапори, які стали для людей символом рішучості боротьби. Тому невід’ємним елементом національно-демократичного руху стало відродження пам’яті як про репресії тоталітарного режиму, так і про боротьбу з ним українських повстанців.

І якщо з першим радянська влада таки змирилася і навіть пробувала перехопити у громадськості ініціативу в засудженні тоталітарної спадщини сталінізму, то кампанія з інформаційної дискредитації УПА тривала до останніх днів існування СРСР. Тодішні можновладці розуміли – пам’ять про повстанський рух цілком заперечує радянську спадщину, необхідну для продовження існування Союзу. Вона підважує ключовий радянський націотворчий міф про «Велику Вітчизняну війну» та «Велику перемогу», перекреслює просту чорно-білу модель Другої світової, в якій усі, хто не наші (тобто не радянські), — це німці, в якій боротьба з нацистською окупацією була монополію комуністичних партизанів та Червоної армії.

Українська незалежність 1991 року не стала результатом революції. Нова/стара влада вперто чіплялася за рештки радянського, які бачила основою для продовження свого політичного існування. Тому перегляд української історії, повернення їй національного українського обличчя не увінчалися державним визнанням УПА. Тому боротьба за це визнання стала одним із елементів політичного протистояння національної опозиції (у вигляді Народного руху чи згодом інших національно-демократичних партій) із посткомуністичними силами, що перебували біля керма країни до 2004 року. Тому, знову-таки, протягом усіх 1990-х та початку 2000-х червоно-чорний прапор залишався не просто шаною повстанцям 1940-х, а символом боротьби за іншу Україну: нерадянську, національну і демократичну.

Протистояння довкола пам’яті про УПА в Україні триває й надалі. Після короткого періоду помаранчевого правління, коли були зроблені бодай певні кроки щодо вшанування повстанців на державному рівні, сьогодні знову маємо владу, яка докладає чимало зусиль для їхньої дискредитації. Представники «іншої України», які взяли реванш у 2010 році, свої зусилля, між іншим, зосередили і на переписуванні української історії в радянському стилі — до шкільних підручників знову повернуто пропагандистський термін «Велика Вітчизняна війна», на державному рівні 9 травня по-радянськи помпезно святкується День Перемоги, у провладних засобах масової інформації прорадянська ностальгія поступово переростає в реабілітацію комуністичного режиму. Така реабілітація стає ідеологічною основою для спроб команди Януковича втілювати в життя ганебні практики минулого. В Україні знову з’явилися політичні в’язні, цензура та тиск на ЗМІ, обмеження свободи мирних зібрань.

Важливим елементом інформаційної кампанії, спрямованої на відновлення радянських міфів у суспільній свідомості, стали «викриття злочинів» УПА, відкриття пам’ятників жертвам українських повстанців, передрук старих радянських чи поширення нових неорадянських текстів на цю тему. Боротьба з «героїзацією нацистських злочинців» (так представляється ця кампанія в медіа) є важливим елементом ширшої інформаційної стратегії Януковича, яка намагається представити його як єдину стримувальну силу проти «наростання українського фашизму». Тому «фашистським» в Україні поступово стає все, що є антивладним. І сьогодні вже не доводиться сумніватися в тому, що хто б не увійшов до другого туру президентських виборів у 2015 році, він буде «фашистом».

Інформаційна істерія щодо визнання українських акцій на Волині геноцидом, яка розгорнулася в Польщі, дуже добре вписується у сценарії сучасної української влади. Адже таким чином її боротьба проти «героїзації УПА» стає елементом «європейської політики засудження фашизму» і надає й іншим діям влади певної європейської легітимності. «Ми діємо так, як і на Заході, і навпаки: українська опозиція, яка захищає УПА, зраджує європейські цінності».

Праві польські політики можуть тішитися появою безпрецедентної у світовій політиці заяві 148 українських парламентаріїв, які просять польський сейм звинуватити представників свого народу в організації геноциду. Проте їм слід уважніше придивитися до своїх несподіваних союзників та мотивів їх вчинків. Їм не варто ховати очі від того, що серед підписантів не просто комуністи, а відверті сталіністи, які споруджують пам’ятники «вождю народів», поки що тільки в Україні. Серед них ті, котрі виправдовують пакт Молотова — Ріббентропа, заперечують масштаби страшних репресій та Голодомору, що забрали життя мільйонів мешканців України, у тому числі поляків. Серед них ті, які підтримують ідею Митного союзу як реінкарнацію іншого — Радянського Союзу, геополітичної впливи якого не обов’язково мали б обмежуватися західними кордонами сучасної України. Польські політики не повинні задурювати себе сподіваннями, що ці 148 «народних обранців» прагнуть ушанувати пам’ять тисяч їх убитих земляків. Ні, заява потрібна їм для іншого — розправи над своєю опозицією, яка заважає будувати «нову країну».

Польські політики мають знайти в собі відвагу побачити в цій «новій країні» ще не забуті ними риси безславної пам’яті СРСР чи ПНР. І врешті вирішити, чи можуть люди, які будують таку державу в Україні, бути їхніми союзниками.

Якщо Ви виявили помилку на цій сторінці, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter
powered by lun.ua
Пропозиції партнерів

Дискусія 8

Для того, щоб залишити коментар, необхідно увійти
  • чуб 13 липня 2013, 00:54

    Та чого ж вчепилися в Мотику. Час пливе а хлоп хоче заробити на старість, тай зараз від доброго куска хліба з маслом не хочеться відмовлятись. Який тут гонор, яка правдивість "непідкупного" науковця коли такий момент сам в руки йде. Дивитися треба глибше - кому зараз в принципі мішають такі речі як визвольний рух, обстоювання свого (свого інтересу, своєї гідності, своєї мови, свого права на гідне життя). Ось над чим варто задуматись.

    відповісти цитувати поскаржитись

  • Набридло вводити код – увійдіть через профіль у соцмережі
    Оновити
  • Набридло вводити код – увійдіть через профіль у соцмережі
    Оновити
  • I Iv 12 липня 2013, 07:10

    Про фальсифікації Гжегожа Мотики ще добре написав Ольховський Іван у статті : "Зігнули Мотику": http://www.vox-populi.com.ua/home1/novini/zignulimotikuavtorolhovskijivan Та у своїй книзі «Кривава Волинь»: http://history-ukraine.livejournal.com/11848.html , так як Гжегож Мотика використовує фальсифікації Семашків

    відповісти цитувати поскаржитись

  • Набридло вводити код – увійдіть через профіль у соцмережі
    Оновити
  • Набридло вводити код – увійдіть через профіль у соцмережі
    Оновити
  • A A 11 липня 2013, 14:40

    Гжегож Мотика "вшився", коли йому вказали на його подвійні стандарти:
    http://zik.ua/ua/news/2013/05/30/411412
    http://www.wz.lviv.ua/ukraine/123124
    Можна лише схвально сприймати слова Гжегожа Мотики, коли він загнаний в кут фактами заявив, що "це його суб’єктивне бачення цих подій і що вони, радше, «не переконають одне одного»". Фактично він сам визнав, що користується подвійними стандартами у своїх оцінках українсько-польського протистояння.

    відповісти цитувати поскаржитись

  • Набридло вводити код – увійдіть через профіль у соцмережі
    Оновити
  • Набридло вводити код – увійдіть через профіль у соцмережі
    Оновити
  • Більше коментарів
Загрузка...
Останні новини
Залиште відгук