Сумна книжка з веселими історіями

Ото їду потягом з Києва до Івано-Франківська і обзираю книжки, що придбав принагідно. Мої сусіди тим часом балакають про тяжку долю України та її заробітчан і вечеряють пивом. Один з них вертається із Сибіру, де працював зо три місяці, а за цей час вдома син народився. «Вже третій, – говорить чоловік, – і ніби й не планували, але, кажу жінці, Бог дав, то най буде Богданом».

А у мене в руках якраз нова книжка Олександра Бойченка і, судячи з біографічної довідки, третя за ліком. А з огляду на анотацію – як незапланований син мого сусіда. Дивно, що автор не назвав її Богданом чи, пак, Богданою, а трохи чудернацько і таки по-бойченківськи «Аби книжка». Відразу й чується його іронічна інтонація. «“Аби книжка” постала аби було. Хоча бути, як і решта всього, що є на світі, не мусила. Автор дякує дружнім газетам і журналам (а це «Молодий Буковинець», «Post-Поступ», «УЖ» і «Країна») за сторінки, вперше надані під зібрані тут тексти, та за виплачені гонорари. З поваги до читачів автор, зрозуміло, волів би обмежитися винятково гонорарами, уникаючи публікації текстів. Але наразі аж про такі досконалі видання залишається тільки мріяти».

Безперечно, анотацію писав сам Бойченко, хоч його авторство і не вказано, але інтонація та ж. Вельми вдало зроблений дизайн книжки, який відразу налаштовує на щемку іронію, яку зустрічаємо в текстах, схованих під обкладинкою, на якій три дівчини у хустинах і національному одіянні котрогось із етносів тримають у руках книжки. Можливо, то і є попередні книжки Бойченка, які дівчата взяли у нього почитати і не повертають, то він і зробив собі ще одну. На четвертій сторінці обкладинки вже бачимо пару: вона читає чергову статтю Бойченка з якогось часопису, а він уважно слухає, погоджуючись, що автор має рацію. В оформленні використано роботи Оскара Ґлаца.

«Аби книжка» має у собі чотири частини: «Майже література», «Віта Бревіс», «Предмет і його команда» і «Майже публіцистика». Конче треба сказати, що всі вони читаються легко і приємно, як п’ється пиво у літню спеку і плацкартному вагоні, навіть якщо й не літо (підтверджено моїми сусідами). Однак це лише рядки, а між рядків багато життєвої правди, яка до сліз розчулює, а тоді б’є по писку, би-с не голосив. Здебільшого це така соціальна, але й інтелектуальна сатира. Якби Бойченка пустити на телебачення чи у який-небудь будинок культури, то він міг би збирати біля екранів і в залах мільйони глядачів, як то робить російський сатирик Михайло Задорнов. Не знаю, чи Бойченко втішиться цим порівнянням, але такий чоловік, який би міг розвеселити, проте і спонукати задуматися в Україні конче потрібен. Бо ті, що читають книжки і так знають, в чому біда, а ті, що дивляться телевізор – дивляться телевізор. Але поки вертаємося до книжки.

У частині «Майже література» тексти з усіма бойченківськими прибамбасами, але добрі і щемливі. Це спогади про бабин самогонний апарат; як зі своїми теперішніми кумами колись їздили мотоциклами «до дівок»; одногрупника Стьопу, який згодом трагічно загинув, чи іншого одногрупника, якого напередодні захисту дипломної роботи посадили за рекет; і ще десяток веселих цікавих історій, які завше викликають усмішку або й щирий регіт, водночас схиляючи до міркувань у тому чи тому руслі. Та важливо додати, що це в жодному разі не автобіографічні ностальгійні шмарки, а лише приклади, на яких автор доводить ті чи інші свої міркування.

У другій частині «Віта Бревіс» знаходимо дописи Бойченка, які він публікував у «Post-Поступі» під псевдонімом Віта Бревіс. То такі дописи трохи придуркуватої, але недурної кобіти, яка постійно торочить про свого нареченого і європейську інтеграцію України, відносини з усілякими іншими державами, внутрішні проблеми пересічного обивателя і т. д. А ще ця частина географічна – Польща, Німеччина, Америка і… Чернівці, звісно ж.

Без сумніву, це викривальні тексти з дуже тонкими, влучними іронічними спостереженнями: «А за доброю українською традицією, де з’являється президент, там виникають проблеми у перехожих». Місцями трапляються просто-таки блискучі взірці художнього слова, як-от у тексті про ту ж таки літературу «Рагульська моя Україно». Віта Бревіс ділиться своїми враженнями від п’ятдесят другого Варшавського міжнародного книжкового ярмарку, де Україна вперше в історії людства була запрошена як почесна гостя. М’яко кажучи, Віті не вельми сподобалося представлення України, бо цим самим представленням зайнялася влада. І що трагічного сталося? А от наприклад: «Бо, щойно увійшовши до української почесної зали, що бачить відвідувач? Правильно: Януковича. Тобто він бачить столи служби інформації, заставлені фотоальбомами з Януковичем на обкладинці. А що він бачить, відкривши український презентаційний буклет? Знову Януковича. І то усміхненого. Моторошне видовище. За що він лише тим своїм іміджмейкерам гроші платить? Звичайно, і в тих – майданних часів – портретах Янека приємного було мало. Але там він хоча б виглядав органічно: хам як хам. Натомість тепер, зі своєю іміджмейкерською посмішкою він виглядає як… навіть не знаю, як це сформулювати. Одне слово, він схожий на носія альтернативного інтелекту, який за мить до фотоспалаху наклав повні штани, трохи злякався, але тут-таки втішено згадав, що на фотографії цього видно не буде».

Певна річ, з огляду на специфіку структури книжки (те, що вона зібрана з публікацій у періодиці), у ній є посутні і типові недоліки, що стрічаються у виданнях такого штибу. Це повторюваність тих чи інших образів, епізодів… До рангу недоліків можна додати й цинізм, а його у «Аби книжці» предостатньо. Лиш не знаю, з якого боку варт дивитися, бо ж «знущається» Бойченко не з тих чи інших людей, хоча насправді таки з тих чи інших людей. Але саме з них передусім, тому що вони займають ті чи інші посади або ж чинять ті чи інші дії. Себто виходить заплутано. Це в мене заплутано, а в Бойченка все зрозуміло. От, наприклад, у тексті «День президента» заходить мова про європейську толерантність, і Бойченко ілюструє: «Скажімо, є такі дівчата, котрі стоять при автострадах і голосують. Не те щоб їм дуже треба було кудись терміново дістатися: їм радше все одно, в який бік їхати – аби язда! І ось, навіть у відносно строгій з морального погляду Польщі ніхто ніколи не наважиться обізвати таку дівчину Ганцею Герман». Себто так ненав’язливо автор вжив ім’я українського політика, в якості синоніму до означення дівчат легкої поведінки. З одного боку, некультурно, бо все-таки жінка, людина. З іншого боку – політик. А ще, подеколи муляє око набалакування на певну кількість знаків, бо й таке прагнення у деяких текстах відчувається, коли вже нема що казати, але треба, а як треба, то чого ж не сказати.

Аби втямити тематичний спектр третьої частини «Предмет і його команда», достатньо прочитати лише кілька речень із тексту «Альтернативна історія», де автор пробує пофантазувати, що якби українці могли бути нормальним народом і двадцять років тому обрати нормальну владу, чим би нині займалися теперішні відомі політики: «В житті Ющенка нічого б не змінилося: бджоли, гуси, різьба по дереву. Леді Ю. стала б королевою бензоколонки. Янукович, мабуть, мотав би третій термін за крадіжку партії карбюраторів з автобази, а вираз “великий тупий предмет” означав би великий тупий предмет». Себто суть вловили. Та загальне враження від цього розділу таке, що краще б його не було, бо нічого не несе. Кількадесят сторінок антиянуковичівських пшиків. Воно ніби то й весело, але повторювати у кожному тексті словосполучення «великий тупий предмет» якось не коректно щодо читача. Коли ці колонки публікували в газеті раз на тиждень, коли вони були на часі яко реакція на черговий мороз «гаранта», то, може, якраз було те, що треба. Але після того, як колонки в основному втратили свою актуальність, виглядає, ніби давно відомий анекдот, який ніби й смішний, але вже не смішно. Певна річ, Янукович не перестав бути великим тупим предметом, проте чергова констатація давно відомого факту якась недоречна.

В останній, четвертій частині - «Майже публіцистика» - знаходимо щось на зразок публіцистики. Тут Бойченко яко літературознавець, дуже точний у визначенні жанру. Чи так: тут Бойченко яко Бойченко, дуже хитрий у визначенні жанру, а тому оце «майже» нівелює будь-які зауваження щодо жанру. Тут дізнаємося про що автор мріє: «Я мрію, щоб країна, в якій я живу, не лише називалася Україною, а й була нею». Хороше прагнення, нічого не скажеш. Правда, єдиний вихід, аби це справдилося – «втрата заселених антиукраїнською та антиєвропейською людністю територій». А це ніби не дуже хороше, але як для кого.

А підсумовуючи, мушу сказати, що «Аби книжка» – дуже сумна. Попри всілякі приколи, бурлеск, балаган і буфонаду, це сміх крізь сльози українського інтелігента. Неспроста читаємо на форзаці сумний прогноз: «Вибір між Дмитром, так би мовити, Табачником та Іриною, сказати б, Фаріон – ось один із дедалі ймовірних варіантів нашого недалекого майбутнього. Якщо спрацює саме він, то всім більш-менш притомним землякам моїм залишиться вибирати хіба що країну проживання». І найсумніша констатація: «історичну політику нинішньої «української» влади можна пояснити тим, що основу цієї влади та її «електоральний ресурс» становлять дебіли. Причому, слово «дебіли» я вживаю не в якомусь емоційно-гіперболічному, а в щонайдослівнішому медичному сенсі». Невже Бойченко має рацію? – думаю я, дивлячись на сусідів, які солодко хроплять на своїх плацкартних полицях після пивної вечері. Тішить, що не маю під руками дзеркала і не можу глянути на себе. 

Бойченко Олександр. Аби книжка. – Чернівці: Книги – ХХІ, 2011. – 276 с.