Тема Голодомору в Україні: виклики та відповіді
IQ

Тема Голодомору в Україні: виклики та відповіді

Чи готові ми відповісти на ті виклики, які стоять перед темою Голодомору?

Артем Харченко, 6 листопада 2016 1797 3

Польська соціологиня Барбара Шацька писала, що історична пам’ять модерного суспільства скорочується, обмежуючись подіями, що відбувалися з поколіннями батьків/дідів. Однак XX століття надає приклади, які прямо суперечать такому твердженню. І, безперечно, серед них варто назвати Голодомор. З огляду на суспільну та морально-ціннісну значущість трагедії, можна стверджувати, що звернення до неї не втрачатиме актуальності. Але не менш важливим видається поговорити про те, що саме ми знаємо і пам’ятаємо, говорячи про Голодомор.

Навряд чи в Україні ми знайдемо людину, яка не чула про трагічні події 1930-х рр. Тема Голодомору представлена у кінострічках, музейних експозиціях, художніх творах, публіцистиці. Кількість наукових публікацій вимірюється десятками тисяч. У 2015 р. соціологи повідомляли, що понад 80% українців вважають Голодомор геноцидом. І тенденція до зростання цих відсотків незмінна.

Але чи означає це обізнаність щодо теми Голодомору? На мою думку – ні. Згадую кілька місяців тому почуті слова студентки, яка складала іспит з історії України: «Голодомор – це був час, коли Сталін побудував залізобетонну... чи дерев’нну... здається, залізобетонну стіну. Загнав туди людей і не годував. Хоча ні... здається годував, але трішки». У її тоні не було і натяку на сарказм. Студентка без жодних сумнівів називала ці події геноцидом. Можливо, цей приклад є  надто гротескним, але, на мою думку, він яскраво підкреслює стагнацію у знаннях нашого суспільства. Стагнацію, яку породжує криза у представленні теми Голодомору в Україні. Проблеми можна простежувати у різних сферах – наукових дослідженнях, музейництві, мистецтві. І в цьому я бачу головний виклик для теми. Відповідь на нього означатиме або вихід на інший рівень розуміння, або консервування не кращих уявлень, притаманних минулому століттю.

Чи актуальна тема Голодомору в сучасному кіно? Очевидно, що так – бо, коли у 2015 р. вийшов фільм Аріадни Охримович «Holodomor: Voices of Survivors» (в українському перекладі «Голодомор: голоси свідків»), він мав успіх на різних кінофестивалях. От тільки мова йде про канадійську режисерку і фільм. А стосовно самої України, то після Сергія Буковського важко назвати іншого українського кіномитця, який спромігся б презентувати тему світові.

Без сумніву, для представлення теми суспільству важливою є музейна сфера. Сьогодні ж в Україні важко уявити музей, який би поєднував експозиційну, освітню та дослідницьку діяльність у представленні Голодомору. А всі названі напрямки є невід’ємними складовими роботи сучасного музею. За їх відсутності важко говорити, що відвідувач може отримати цілісні уявлення. Показовим тут є приклад Національного музею «Меморіал жертв Голодомору». Незважаючи на енергійність та відданість справі його директорки Олесі Стасюк, попри її прагнення наслідувати найкращі зразки меморіальних музеїв, незначні ресурси явно шкодять таким намірам.

Відкритий у 2009 р. меморіальний комплекс так і не був доповнений будівлею музею (функції якого досі виконує Зала пам’яті). Замість повної та постійно діючої експозиції – потреба обмежуватися тимчасовими виставками. Вони бували досить різної якості, але наразі експонується, мабуть, найкраща за рік виставка під назвою «163». З оригінальною ідеєю (хоча й довкола старої теми про кількість жертв) та цікавим виконанням. Але, знову ж таки, ідея проекту належала віденському українцю Ростиславу Бортнику, і дякувати, що її помітили в Україні. Щодо претензій на дослідну та освітню роботу, то вони реалізуються фрагментарно, відповідно до наявних ресурсів. Дослідна робота переважно зводиться до спроб координації пошукових робіт з ідентифікації жертв.

Утім, на мистецтво та музейництво автор дивиться очима простого споживача і не претендує на глибоку обізнаність. Тому більше б хотілося сказати про ближчу для себе сферу – академічні дослідження. Бо мова ж іде саме про тих, хто потенційно має пропонувати суспільству ідеї, оновлювати його знання, демонструвати нові погляди. Не будемо зайве згадувати про фінансування науки в нашій державі (радше його відсутність). Це загальна проблема. Так само, як і те, що українські студії дають не так багато імен, відомих поза Україною. Міжнародні дискусії часто відбуваються без участі українських представників. Молоді дослідники мають обмежені можливості та мотиваціїю для розвитку у власній країні.

Сфера ж, яку можна окреслити як студії Голодомору, має власні специфічні хвороби. Тут дається взнаки, що тема є не лише трагічною сторінкою минулого, колективною травмою, але й об’єктом політичних маніпуляцій. Величезна кількість публікацій не зробила цю тему відомою у світі (Канада становить виняток лише завдяки активній діаспорі). Навіть у спеціалізованих студіях про геноциди дослідження Голодомору визначають як другорядні.

Хочете перевірити себе? Спробуйте назвати п’ять українських наукових книжок про Голодомор. Не збірок документів або спогадів свідків з коментарями упорядників (часом дуже відносної якості), а саме монографій у стилі «Кривавих земель» від Тімоті Снайдера. Документи та інтерв’ю – це те, з чого має починати дослідник. Але обмеженість лише цією роботою свідчить про нездатність інтерпретувати (а в цьому і є сенс роботи дослідника). І тоді, звісно, залишається лише підвищувати пафос та наполягати на відкриттях того, «як було насправді».

За чверть століття існування студій Голодомору в Україні основні дискусії оберталися довкола двох тем – суперечки за визначення тих подій  геноцидом (що не є унікальним українським випадком – достатньо згадати Руанду або Боснію) і полеміки щодо встановлення кількості жертв трагедії. Багаторазово повторювані тези з незмінними аргументами аж ніяк не сприяли презентації проблематики Голодомору поза межами України.

Загалом же у суперечках щодо визначення акценти могли розставляти по-різному, але концепт геноциду завжди мав беззаперечну перевагу. Народжений у 1960-80-ті роки в інтелектуальній культурі української діаспори, він з 1991-го домінував і в Україні. Ті науковці (підкреслю, мова не про політичних діячів на зразок комуніста Петра Симоненка, а про науковий пошук), хто не погоджувався з терміном, могли розглядати Голодомор як соціоцид і т. ін. Однак після прийняття 2006 року закону «Про Голодомор 1932-1933 років в Україні» позбутися політичного присмаку в цих дискусіях стало неможливо.

Надалі було всяке, зокрема перманентні спроби інструменталізувати тему Голодомору у межах офіційної історичної політики. Сплеск у дослідженнях (здебільшого за кількісними показниками) спостерігався за часів президентства Віктора Ющенка. Спроба його наступника Віктора Януковича підсунути популярну в РФ візію (про загальносоюзний голод, у межах якого не варто виокремлювати ситуацію в Україні) провалилася. Цікаво, що нав’язати це академії не змогли потуги Дмитра Табачника та тодішнього складу УІНП. Можливо, це демонстрація того, що можливості «творців пам’яті» не безмежні, а їх спроби накинути суспільству власні погляди в умовах демократії завжди матимуть межу. Нарешті, у 2014-2016 рр. було відновлено домінування концепції Голодомору-геноциду. Чи є це перемога саме для науковців? Щодо цього є різні думки. Так, Г. Касьянов вважає, що це суттєво звужує дослідницький пошук у темі.

Стосовно ж суперечок щодо кількості жертв Голодомору, то вони актуальні й сьогодні. Жовтень 2016 р. став черговим їх раундом серед причетних до студій (більше про це – у конференції «Соціальні катастрофи першої половини XX ст. в Україні та світі»  http://historians.in.ua/index.php/en/istoriya-i-pamyat-vazhki-pitannya). Тут варто нагадати, що всю чверть століття протистояння триває між двома позиціями – чи була кількість жертв близько 4 млн, чи перевищувала 7 млн (зі збільшенням цифри до 14 млн).

Друга позиція була народжена тією ж діаспорною історіографією, для представників якої доступ до радянських архівів із зрозумілих причин був неможливим. Цифра базувалася на уривчастих даних – наприклад, з дипломатичного листування. В українській історіографії, завдяки перекладам робіт італійського вченого А. Граціозі, особливо часто цитують дипломата С. Граденіго. Цікаво, що сам науковець у своїх роботах ніколи не обстоював цифри у 7 млн. Але деякі його українські читачі в цьому питанні мають більше довіри до консула фашистської держави С. Граденіго, а не дослідника з демократичної Італії А. Граціозі. Та сама історія, до речі, і з довірою до Р. Конквеста та інших серйозних західних дослідників, яких прихильники максимальних цифр цитують дуже вибірково, як Маркса в СРСР – тут подобається, а тут щось не те пише. Крім того, підставою для таких тверджень були припущення, так би мовити, людей з народу – робочих, учителів тощо. Свідків, які не боялися говорити всупереч жорсткій тоталітарній системі, але не мали доступу до реальних даних, якщо взагалі припускати їх існування.

Відкриття радянських архівів і долучення демографів до роботи істориків не зняли з порядку денного дискусію про цифри. Хоча запропоновану колись С. Кульчицьким цифру в межах 4 млн сьогодні підтримує абсолютна більшість науковців (загалом, варто зауважити, щодо цієї цифри збігаються позиції вітчизняних та західних науковців). Однак, коли віктимізація теми у самих студіях поєдналася з її політичною інструменталізацією, а президент Ющенко назвав цифру у 10 млн – вона стала справжнім орієнтиром. Деякі науковці безсоромно почали посилатися на президента як на визначальне джерело у дослідженні кількості жертв. Звісно, не залишились осторонь і ті, хто ще вчора писав про «класову боротьбу» в часи Богдана Хмельницького, «наш танк Т-34» та «видатних лауреатів ленінської премії», а після зміни декорацій так само завзято обстоював визначені політиками цифри (більше про це – у статті «(Без)відповідальність історика: пастка простих відповідей»).

І як тут не згадати слова Марка Твена про те, що краще заслужити почесті й не отримати їх, ніж самому розповідати про свої незаслужені почесті.

Підсумовуючи дискусії про кількість жертв, хотілось би зупинитися на двох моментах. Згадуючи інші подібні обговорення (наприклад, стосовно втрат у Другій світовій війні), можна припустити, що в подіях XX ст., які втягнули у свій перебіг мільйони людей, про точні цифри, які б не могли бути оскаржені, мабуть, не йдеться. У дискусіях щодо кількості жертв Голодомору одна сторона закидає іншій невраховані мільйони і відсутність поваги до померлих, а у відповідь чує про приписування мільйонів, єдиною підставою для якого є некомпетентність.

Насправді ж протистояння у дослідницькому середовищі з цього приводу не існує. Абсолютна більшість науковців веде спокійну дискусію, розуміє шкідливість претензій на монополізацію поглядів. З іншого боку, є політично ангажовані спроби самопіарників та популістів впливати на громадську думку, галасливо подаючи коментарі у не дуже перебірливі видання. Кавалерійські наскоки від таких персонажів, звичайно, заважають дослідникам. Ігнорування їх академією буде, мабуть, найкращою відповіддю. Звісно, у поєднанні з просвітницькою роботою для суспільства, зокрема за посередництва ЗМІ.

І хоча згадані моменти досі відбиваються на студіях, все ж таки дослідники ними не обмежуються. Передусім мова йде про тих, хто розуміє необхідність інтеграції українських студій у західний науковий світ. Наприклад, через координацію спільної роботи з канадським фондом Holodomor Research and Education Consortium, який сприяє українським дослідникам. Популярності набирають дослідження соціально-психологічних наслідків трагедії. Автору найпліднішими здаються підходи, що їх пропонує соціальна історія. Наприклад, дослідження окремих соціальних груп – акторів у подіях Голодомору. Наявність інтердисциплінарності – спільної роботи дослідників з різних галузей та залучення компаративного, порівняльного підходу також є запорукою подальшого розвитку. І на цьому шляху дослідників ще очікує багато питань, які можуть бути не дуже приємними для суспільства. Наприклад, чи є це явище суто українською трагедією та чи були українці лише об’єктом Голодомору? Або як досвід Голодомору (не)допомагає Україні осягнути своє тоталітарне минуле та його спадок?

Врешті-решт, чи готові ми відповісти на ті виклики, які стоять перед темою Голодомору? Хотілось би вірити, що потенційно – так. Як мінімум, таке бажання і певний кадровий ресурс для реалізації необхідних змін, наявний у різних сферах. По суті ж на системну кризу відповіді даються лише точково. Коли навіть чиясь ініціатива демонструє результат, відсутність мережі однодумців або банального фінансування поступово поглинають її. Популісти пропонують легку відповідь – заховати голову у пісок. Намагаються накинути іншим власне «барикадне» мислення, у межах якого є ми зі своєю правдою, а є вороги, які обложили нас з усіх сторін. Але, якщо обрати цей позірно легкий шлях, то одна проблема нанизується на іншу. Відчуття себе людиною в облозі заважає діалогу з іншими. Відсутність діалогу не дає можливості мислити концептуально, проводити паралелі, пропонувати нові візії. Єдине, що залишається, ставити старі платівки про ті ж цифри. Чи є це безвідповідальністю? Насправді це не так важливо. Подібні підходи можуть виграти, лише якщо ми так і залишатимемося населенням з численними проблемами і тяжінням до пострадянського простору. Навпаки, що далі ми ставатимемо нормальним суспільством, відсуватимемось від СРСР/РФ-івських звичаїв, то швидше знайдемо правильні відповіді.

Якщо Ви виявили помилку на цій сторінці, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter
powered by lun.ua
Пропозиції партнерів
Загрузка...
Останні новини
Залиште відгук