«Тихою сапою Ердоган підважує спадщину Ататюрка»

Турецький референдум із приводу змін до конституції, який відбувся 16 квітня, перестав бути подією для хатнього вжитку ще на етапі агітації, котра не обмежилася кордонами самої республіки. Тамтешні політики намагалися виступати і в європейських країнах, закликаючи своїх співвітчизників голосувати за фактичне посилення повноважень президента, який очолюватиме уряд, призначатиме міністрів, розпускатиме парламент і видаватиме укази, що матимуть силу законів. У результаті це обернулося дипломатичними скандалами із Нідерландами й Німеччиною, взаємними закидами в недемократичності та звинуваченнями у фашизмі.

Не згас інтерес світу до подій у Туреччині й після оприлюднення результатів референдуму, на якому чинна влада та її прибічники здобули перемогу із незначною перевагою: 51% – за, 49% – проти. Центральна виборча комісія швидко підрахувала голоси, взявши до уваги навіть не проштамповані бюлетені, а президент республіки Реджеп Таїп Ердоган уже подякував співвітчизникам за підтримку і не пошкодував гострих випадів на адресу спостерігачів місії ОБСЄ, які засумнівалися у чистоті процедури волевиявлення. Лідеру нації байдуже, що думають європейські Ганси і Джорджі про конституційний референдум. Дискусії закінчені, хоча турецька опозиція обіцяє оскаржити результати голосування.

Зухвала риторика Ердогана, природно, насторожила політиків та міжнародних оглядачів, у коментарях яких дедалі частіше звучать тривожні нотки про автократію, султанат, путінізацію турецької політики й відхід від засад світської держави, яку майже сто років тому створив Мустафа Кемаль Ататюрк. Наскільки обґрунтовані ці побоювання, в інтерв’ю ZAXID.NET пояснила експерт програми національної безпеки «Українського інституту майбутнього» і член правління Ради зовнішньої політики «Українська призма» Надія Коваль.

«Європа нас не хоче»

– Чим був зумовлений нещодавній конституційний референдум у Туреччині?

– Референдум – це давня ідея Ердогана. Він був прем’єр-міністром Туреччини із 2002 року і, пропрацювавши на цій посаді кілька термінів поспіль, міг претендувати лише на портфель президента. Раніше цей пост у республіці був суто церемоніальним: главу держави обирали в парламенті, та й донедавна ним був соратник Ердогана – Абдулла Гюль.

2007 року політична сила Ердогана, Партія справедливості та розвитку, провела реформу, згідно з якою президента почали обирати на прямих виборах. Це трохи посилило його роль. Коли ж самого Ердогана 2014 року обрали на цю посаду, йому стало мало президентських повноважень, і саме тому він почав кампанію за їхнє розширення. Більшість турецьких політичних гравців на той час була категорично проти посилення влади президента.

Фактично, єдиний шанс проштовхнути реформу в Ердогана з’явився після невдалої спроби державного перевороту у липні 2016 року. Йому вдалося схилити на свій бік Партію націоналістичного руху. Ердоган активізував націоналістичний дискурс і боротьбу з курдами, а націоналісти натомість підтримали його ідею конституційної реформи. Разом голосів Партії справедливості та розвитку і Партії націоналістичного руху бракувало, щоб прийняти зміни до конституції в парламенті, але їх цілком вистачало, щоб винести пропозиції на загальнонаціональний референдум.

– Навіщо було його проводити, якщо президент республіки Ердоган і так одноосібно контролював усю владу?

– Справді, Ердоган виходив далеко за межі тих повноважень, які його посаді надавала конституція. Президент користувався особистим авторитетом, але він хотів його закріпити й розширити інституційно. Такі прагнення потрібно було узаконити на референдумі.

– Чи означають результати волевиявлення, що Туреччина відходить від засад демократії й, умовно кажучи, прощається зі спадщиною Ататюрка, перетворюючись на новочасний султанат?

– Думаю, в цих словах є доля істини, тому що Ердоган – це представник поміркованої ісламістської Партії справедливості та розвитку, ісламісти довший час залишалися фактично виключеними із політичного життя Турецької республіки. Світська ідеологія кемалізму постійно виштовхувала поміркованих ісламістів на маргінес і намагалася нівелювати їхній політичний вплив, тому Ердоган – далеко не прихильник світськості.

Доки він був прем’єр-міністром, потроху проштовхував закони, спрямовані на розширення ролі релігії в суспільному житті. Найзнаменитіша його ініціатива – скасування заборони жінкам носити хустки в університетах і державних установах. Раніше жінки з релігійних родин, які не з’являлися на вулицях без хусток, або не могли вступати в університети, або вдягали перуки.

Ердоган тривалий час співпрацював із рухом поміркованого ісламіста Фетхуллаха Гюлена, з яким 2013 року вони розсварилися. Тому президент Туреччини великою мірою націлений на те, щоб порвати із кемалізмом. Ердоган не декларує цього прагнення публічно, оскільки авторитет Ататюрка в турецькому суспільстві залишається дуже великим. Але тихою сапою, запроваджуючи певні принципи й реформи, він підважує ключові елементи його спадщини.

– Як вплинуть результати голосування на взаємини офіційної Анкари зі світовими столицями? Чи не відбудеться погіршення стосунків із Заходом, насамперед із Європою?

– Риторика Ердогана щодо Європи стала надзвичайно конфронтаційною. Протиставлення Туреччини Європі, підкреслення того, що «Європа нас не хоче», великою мірою зіграло свою роль на референдумі. Заяви про бажання відновити смертну кару, що кардинально суперечить євроінтеграційним зобов’язанням Туреччини, Ердоган зробив уже після конституційного волевиявлення. Так він показує, що не планує сходити з обраного курсу.

Войовнича риторика використовувалася не тільки для того, щоб мобілізувати виборців для референдуму, після якого, скажімо, можна було б обрати більш примирливий тон. Ні, Ердоган обирає шлях конфронтації, який для стосунків Туреччини і ЄС може стати доволі плачевним. Президент не добирає слів, прямо кажучи європейцям у відповідь на критику ОБСЄ щодо недотримання стандартів під час проведення референдуму: «Знайте своє місце». А це вже виходить за межі дипломатичності.

«Поділ у турецькому суспільстві доволі серйозний»

– Як Ви можете пояснити той факт, що турецька діаспора в Європі переважною більшістю голосів підтримала пропозиції щодо посилення президентської влади, а великі міста в самій Туреччині (Анкара, Стамбул, Ізмір) проголосували «проти»?

– На голосування діаспори дуже вплинула сварка Ердогана з Нідерландами і Німеччиною, та й у самому Європейському Союзі з посиленням популізму ставлення до мігрантів і людей зі Сходу останнім часом погіршується. Основна електоральна база Ердогана – це провінційне населення центральної Туреччини, а великі міста, прибережна зона і курдські райони виступили проти його конституційних пропозицій.

Кемалізм вважається ідеологією освічених городян і прихильників світського ладу. Вони переважно мешкають у великих містах. А провінція, котра є значно релігійнішою, більш схильна голосувати за поміркованих ісламістів.

– Чи є це свідченням ментального, цивілізаційного поділу суспільства, яке коливається між консерватизмом, патріархальністю і тугою за минулою величчю Османської імперії та сучасним уявленням про демократію і світську державу із прозахідним курсом?

– Поділ у турецькому суспільстві доволі серйозний. Є суспільна напруга між людьми, які б хотіли зберегти світський характер держави, і тими, хто хотів би мати більш релігійний устрій, щось таке, що пропонує Ердоган. Мені здається, що протести, які нині відбуваються в Туреччині, навряд чи можуть перерости у щось більше. Буквально наступного дня після референдуму влада подовжила режим надзвичайного стану, запровадженого після спроби перевороту, ще на три місяці. Дуже складно протестувати за таких умов.

– Яка роль нині й надалі буде належати армії, що традиційно була гарантом збереження світського ладу?

– Знову ж таки, Ердоган протидіє принципам кемалізму, основним охоронцем якого є армія. Відтоді як прийшов до влади, він постійно прагнув позбавити армію політичного впливу, обезголовити її. Відбулося кілька судових процесів проти генералів.

Переворот 2016 року був невдалим зокрема й через те, що армія була вже настільки ослаблена, що нічого не могла вдіяти. Це був її останній зойк. Це вже була зовсім не та армія, котра здійснювала перевороти протягом ХХ століття. На референдумі її позбавили навіть залишків колишнього впливу, бо конституційні зміни передбачають ліквідацію двох військових судів.

Ердоган дуже добре подавав цю тему, адже контроль військових за політичною системою не мав нічого демократичного у своїй основі. Вони доволі брутально втручалися в політичне життя Туреччини. Позбавлення армії повноважень і суспільний контроль за нею Ердоган подавав як реформи на шляху до демократизації та європеїзації. Послабивши роль військових, президент посилив вплив ісламу в політиці.

– Яким чином постреферендумна ситуація в Туреччині може вплинути загалом на весь чорноморський регіон і зокрема на Україну, що опиняється в колі сусідів з автократичною моделлю правління та помітною імперською ностальгією?

– Стосунки України і Туреччини мають дуже прагматичний характер. Вони націлені на розширення торгівлі, зокрема підписання угоди про зону вільної торгівлі. Референдум не матиме прямого і негайного наслідку для України, але в довгостроковій перспективі на бажання Туреччини утвердитися в ролі регіонального лідера треба зважати.