Тіньова «альтернатива»

IQСергій Шебеліст, 30 жовтня 201329195
Тіньова «альтернатива»

ВО «Свобода» під час нещодавнього жовтневого з’їзду презентувало Уряд національної альтернативи, який очолив нардеп Олександр Сич. Це – вже далеко не перша спроба створити тіньовий Кабінет міністрів, більшість із яких не були по-справжньому ефективними.

Але «свободівців» попередній досвід українських опозиціонерів, здається, не турбує. Вони сповнені ентузіазму й особливо пишаються тим, що їм випала честь сформувати другий в історії України націоналістичний уряд. Виразно апелюючи до традиції ОУН і вважаючи себе її «канонічними» спадкоємцями, ВО «Свобода» ніби навмисно «забуває» про сумну долю першого націоналістичного уряду, створеного 1941 року Ярославом Стецьком. Сучасні націоналісти, мабуть, сподіваються, що діяльність їхнього альтернативного Кабміну буде тривалішою та результативнішою. Утім, політичні процеси 2006–2012 років засвідчують цілком протилежну тенденцію.

Тінізація політики

Перший тіньовий уряд в Україні постав на базі партії «Громада» 1997-го, відразу після відставки прем’єра Павла Лазаренка. На чолі опозиційного до президента Кучми кабінету стала Юлія Тимошенко, а її заступником – Олександр Єльяшкевич, Олександр Турчинов був тіньовим міністром економіки. Жорстка опозиційність тривала не дуже довго, бо після розколу в «Громаді» група Тимошенко – Турчинова приєдналася до провладної більшості в парламенті, а сама Юлія Володимирівна отримала портфель «енергетичного» віце-прем’єра в уряді Віктора Ющенка. Відтоді тема тіньового Кабміну на кілька років втратила актуальність, отримавши новий імпульс після запровадження у 2006-му конституційної реформи, парламентських виборів і повернення на посаду глави уряду Віктора Януковича.

Тодішня помаранчева опозиція, котра ще недавно сама була владою, почала шукати оптимальний формат опонування антикризовій коаліції регіоналів, соціалістів і комуністів. Причому 2006 року у Верховній Раді ледь не постали відразу два тіньові уряди – бютівський і нашоукраїнський. У випадку з БЮТ ситуація була цілком зрозумілою: Тимошенко як лідер найбільшої фракції меншості (й донедавна – реальний претендент на справжнє прем’єрство) мала повне право бути на чолі опозиційного кабінету. Натомість випадок із «Нашою Україною» був складнішим: маючи на Банковій «свого» президента Ющенка, а в уряді нелюбого їм Януковича – ще з десяток «своїх» міністрів, призначених туди за квотою Віктора Андрійовича, помаранчеві партійці виразно декларували опозиційність й анонсували створення конфедерації «Європейська Україна», дедалі більше відмежовуючись від ініціативи БЮТ. Хоча за часів другого прем’єрства Януковича жоден тіньовий уряд так і не запрацював.

Сформувати щось життєздатне й ефективне нашоукраїнці не змогли, проте зуміли подолати власну політичну роздвоєність: частина помаранчевих міністрів сама пішла з уряду Януковича, а декого вичавила з влади антикризова коаліція, іноді використовуючи для «розправи» над неугодними голоси бютівців. «Б’ЮТь навіть свої», – з таким заголовком на першій шпальті вийшла газета «Україна молода» після відставки Юрія Луценка з посади шефа МВС. На тлі деморалізованої, але все ще амбітної «Нашої України» першу скрипку в опозиційному таборі грала фракція БЮТ, яка нещадно критикувала уряд і більшість, періодично вступаючи з нею в тактичні союзи. Сп’янілі від повернення до влади «антикризовики» не зважали на ці випади і продовжували рекрутувати у свої ряди нові зграї «тушок» з опозиції. Лише небезпечна перспектива формування конституційної більшості, на яку замахнулися азартні регіони, змусила БЮТ і «Нашу Україну» припинити міжусобиці та добиватися проведення дострокових виборів-2007. У цій справі їхнім союзником виступив президент Ющенко, на повноваження котрого дедалі активніше зазіхав Кабмін Януковича.

«Папєрєднікі» й наступники

Після парламентських перегонів на чолі уряду знову стала Тимошенко, в опозицію до якої майже відразу став тіньовий Кабмін Януковича. Він практично дублював склад обох його кабінетів, до якого увійшли досвідчені управлінці (чи, як прийнято казати в регіональних колах, «професіонали» і «міцні господарники»): Микола Азаров, Олександр Кузьмук, Костянтин Грищенко, Юрій Бойко, Олександр Лавринович, Дмитро Табачник, Олександр Попов, Михайло Папієв та інші знайомі обличчя. Охопивши, фактично, всі сфери фахової відповідальності, регіонали впритул до президентських виборів-2010 не мали тіньового міністра культури, яким чи не останньої миті призначили Михайла Кулиняка. Виконувати класичні функції опозиційного уряду – контролювати владу та пропонувати альтернативні рішення – Партії регіонів було доволі легко й комфортно, адже постпомаранчева більшість була дуже хиткою. Перевага всього у два голоси давала широкі можливості для критики другого уряду Тимошенко, який з іншого фронту і з не меншим завзяттям атакував Секретаріат президента Ющенка.

Намагаючись знайти порозуміння з чисельною і впливовою опозицією, Тимошенко навіть пропонувала її представникам посади заступників міністрів з контрольними функціями. Втім, Партія регіонів відкинула цю ідею, бо це ставило її в незручне становище, підривало довіру виборців і суперечило самому поняттю опозиційності. Так само не здобула підтримки й ініціатива прем’єр-міністра про законодавче розширення повноважень тимчасових слідчих комісій, яке б посилило парламентський контроль за виконавчою владою. Тим більше, що раніше схожий закон ветував президент. Відтак регіонали обрали стандартну схему опонування більшості й уряду, критикуючи їх під час так званих «днів опозиції». Правда, ефективність цих дій поступалася ефектності: наступники не надто прислухалися до «папєрєдніків», які хвалилися своїми здобутками та звинувачували Кабмін Тимошенко у «перемогах над народом України». Але що характерно: на вістрі атаки перебував далеко не лідер опозиції Янукович, якому було соромно ходити в парламент, а здебільшого його тіньові міністри. Багато з них після перемоги свого керманича на президентських виборах-2010 знову стали справжніми урядовцями і почали долати наслідки «бездарного правління помаранчевих».

Самі ж помаранчеві заходилися формувати черговий опозиційний уряд на чолі із Сергієм Соболєвим. До нього увійшли 20 нардепів із БЮТ і дружньої до нього частини НУ-НС. Кадровий склад уряду Соболєва засвідчив, що там працюють відомі політики (Володимир Стретович, Юрій Кармазін, Володимир Бондаренко, Олесь Доній, Остап Семерак), але не всі з них мають досвід роботи у виконавчій владі (як Борис Тарасюк, Іван Кириленко, Сергій Шевчук і Геннадій Москаль) та навряд чи можуть переконливо опонувати своїм візаві у кабінеті Азарова. Значна частина більш-менш фахових людей 2007 року пішла працювати в уряд Тимошенко і тому не могла бути в тіньовому уряді, укомплектованому виключно з депутатів. Це послаблювало його позиції, а також те, що за церемоніальні посади розгорнулася така боротьба, наче йшлося про реальні міністерські портфелі. Та й з погляду політичної відповідальності й послідовності не всі урядовці виявилися надійними, що проілюстрував приклад тіньового віце-прем’єра Стретовича, виключеного з кабінету за співпрацю зі «злочинною владою». Гіперактивність Кармазіна в судах, за рішенням яких незговірливих депутатів нині позбавляють мандатів, теж є промовистим штрихом до портрету головного «захисника Вітчизни».

Окрім того, навесні 2010-го з ініціативи Арсенія Яценюка постало ще одне конкуруюче утворення – Уряд Змін, сформований партійцями «Фронту Змін» із залученнями позапарламентських експертів. Анонсувавши амбітні плани підготовки нової політичної еліти й розробки плану модернізації країни, кабінет Яценюка визначив пріоритетні напрямки діяльності та призначив їх координаторів, деякі з яких – справді фахівці у своїй галузі (Лілія Гриневич – освіта, Валерій Чалий – міжнародна політика, Віктор Єленський – культура). Але й цей уряд виявився тимчасовим і недієздатним. Невдовзі продемонстрували себе не з найкращого боку окремі його кадри. Наприклад, куратор напряму «Заможне село» Андрій Табалов разом із батьком Олександром стали першими «тушками» в парламенті VII скликання. А керівник програми «Молоді українці» Андрій Павелко на пару з тестем Леонідом Сергієнком нещодавно були виключені з фракції ВО «Батьківщина» «за зраду інтересів народу України та систематичне невиконання рішень фракції щодо голосувань з питань порядку денного Верховної Ради України».

 

Кабінет захисту українців

Бутафорську природу тіньових урядів у суперпрезидентській республіці, здається, усвідомили в парламентській опозиції. Принаймні, Соболєв більше не скликає засідання свого опозиційного Кабміну, хоча він і не оголошував про його розпуск. Скептично до цієї ідеї ставиться лідер УДАРу. Віталій Кличко переконаний, що влада не готова до діалогу з опозицією, а ритуальні заклики прем’єра Азарова до співпраці не варто брати до уваги. «Тому ми не налаштовані витрачати свій час даремно і займатись імітацією діяльності, зокрема через створення тіньового уряду», – наголосив Кличко.

Натомість свіжі віяння у строкате опозиційне середовище нині намагається внести ВО «Свобода» та його Уряд національної альтернативи. Брак управлінського досвіду компенсується ентузіазмом і вірою у високу мету, квінтесенцією чого, схоже, є слова тіньового прем’єра Сича: «Я ніколи не працював в уряді, але за націоналістичним принципом скажу: докладу зусиль, аби цей проект став ефективним та успішним». Націоналісти обіцяють не лише моніторити діяльність «антиукраїнського, антидемократичного, антисоціального режиму Януковича», а й вишколювати партійців, вчитися бути урядовцями і напрацьовувати програму дій на чолі держави. Їхній уряд складається не лише з нардепів, до нього увійшли і позапарламентські кадри – економісти, правники й офіцери. «Ми будемо гнучкими та динамічними і в разі зміни ситуації, коли фахівці високого класу виявлять бажання працювати з нами – наші депутати будуть готові поступитися своїми місцями в уряді», – зауважив Сич.

Загалом «свободівський» кабінет майже повністю відбиває структуру звичайного Кабміну, проте в ньому є й такі інституції, як Комітет люстрації на чолі з Олегом Осуховським. Це й не дивно, адже ВО «Свобода» послідовно виступає за очищення України від «трьох К» – комуністів, каґебістів і кучмістів. Зате трохи несподівано, що в Уряді національної альтернативи міністром освіти і науки (водночас і віце-прем’єром із гуманітарної та соціальної політики) став Юрій Михальчишин, а не Ірина Фаріон. Це кадрове рішення навряд чи можна вважати вдалим, оскільки і Михальчишин, і Фаріон є одними з найбільш одіозних діячів партії. Чекати від них конструктиву не випадає, та й самі вони охоче підтримують радикальний імідж.

«Ми не збираємося працювати замість нинішніх чиновників і бюрократів, які отримують народні гроші за виконання своїх безпосередніх посадових обов’язків. Наша мета і завдання – генерувати альтернативні смисли, – заявив Михальчишин. – Запропонувати ціннісні і якісні моделі розвитку та управління державою, яка перебуває в остаточній фазі кризи постсовєтського державного економічного будівництва. Бульдозер націоналізму невпинно крокує державою. І ми робимо черговий крок до зростання. Завдання, яке ми сьогодні перед собою ставимо, – здобути тотальну (! – Авт.) владу, для цього мобілізувати довіру співвітчизників, продемонструвавши якісний, фаховий рівень».

З усіма цими пунктами у ВО «Свобода» є чималі проблеми. Завоювати значні симпатії виборців бійками у парламенті та вуличними акціями складно. Далеко вийти за межі електорального ядра на заході України – також непросто: радикально-націоналістичну риторику не надто охоче сприймають навіть патріотично налаштовані мешканці центральних і північних регіонів, а тим більше – у той екзальтований спосіб, в якому її подають побратими Олега Тягнибока. Якісний і фаховий рівень партійців – велике питання. Кадри – слабке місце ВО «Свобода», яке, починаючи з 2006 року, комплектувало свої партійні списки практично тими самими людьми, принаймні їхні верхні позиції, хоча персональний склад альтернативного уряду став більш розмаїтим.

У «фаховості» націоналістів, мабуть, найкраще обізнані мешканці Львівщини, Івано-Франківщини й Тернопілля, де з 2010-го майже все місцеве самоврядування – в руках «свободівців». Однак і за них, таких патріотичних і непідкупних, славнозвісне покращення чомусь не настає. З огляду на все це, урядування ВО «Свобода», бодай і тіньове, навряд чи буде успішнішим за досвід їхніх попередників з ВО «Батьківщина» і НУ-НС, а тим більше – з Партії регіонів. Зате напередодні старту президентських перегонів-2015 воно ще може відіграти роль передвиборчого піару, який для багатьох політиків став замінником і синонімом справжньої політичної діяльності.

 

Якщо Ви виявили помилку на цій сторінці, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter
powered by lun.ua
Пропозиції партнерів

Дискусія 5

Для того, щоб залишити коментар, необхідно увійти
Загрузка...
Останні новини
Залиште відгук