Томагавки налякали Путіна

Коли днями Путін «попередив» про новий рівень ескалації в разі поставок Україні крилатих ракет Tomahawk, перед очима відразу виник образ шкільного задири, який погрожує кулаком, заздалегідь знаючи: якщо дійде до бійки, він не впорається. Щодо Росії, яка розв'язала неспровоковану війну, це настільки очевидно, що навіть дивно, що хтось цього не розуміє.

Зрозуміло, російський диктатор – давно доведений моральний виродок, але назвати його відверто дурним було б помилкою. Навіщо ж тоді він знову погрожує «ескалацією»? Здавалося б, куди вже далі... Тим більше, що в цьому театрі залякування ролі давно розподілені: він – військовий підпалювач, який любить лякати тінню від ядерної валізки; світ – глядач, який час від часу перевіряє, чи не увімкнено звук на занадто високій гучності. Тільки ось за його гучними промовами дедалі виразніше чується тиша: у «Путінстану» просто немає ні ресурсів, ні політичного простору для «нового рівня». Залишився лише блеф – затертий набір карт, яким він продовжує розмахувати, ніби в ній ще залишилися козирі.

Варіант «ескалації» до ядерної війни я відкидаю від самого початку. Окрім войовничого Кремля і його надуманих ворогів, у світі є й Китай – держава, яка вибудовує стратегію не на десятиліття, а на століття. Її інтерес – отримати більшу частину Сибіру (байдуже – офіційно чи неформально), коли Росія почне остаточно валитися, але аж ніяк не ядерний апокаліпсис, здатний знищити мільйони, включно з китайцями.

У цьому сенсі Китай уже де-факто тримає половину ключів від кремлівської «валізки». Не буквально, звичайно, але стратегічно – цілком. Пекін говорить рідко, але коли говорить, його слухають. І тоді навіть яструби в Кремлі нібито з власної волі замовкають. Згадаймо 2022 рік: Путін вперше серйозно заговорив про «тактичний» ядерний удар, але Сі Цзіньпін не зробив різких заяв. Зате в кулуарах міжнародних самітів китайським дипломатам вистачило пари стриманих фраз, щоб донести суть: «Нас це не влаштовує». Кремль миттєво зрозумів натяк.

Для Китаю Росія – не союзник, а актив. Проблемний, токсичний, але поки що корисний. Навіть у передсмертній судомі РФ може виконувати функції буфера, джерела ресурсів, важеля тиску на Захід. Однак Китай не дозволить, щоб актив сам себе знищив. Ядерний удар – це не хід у партії, а кінець гри. Як кінець партії в Го (давня стратегічна настільна гра, родом з Китаю, – ред.), яку Пекін веде з холодною розважливістю. Апокаліпсис ламає дошку, але не приводить до виграшу.

Не випадково Китай давно визначив своє бачення глобальної безпеки: участь у форумах, ініціативи з ядерного роззброєння, власна «формула миру». Багато що при цьому викликає питання, але головне звучить досить чітко: стабільність важливіша за все.

То що ж має на увазі Путін, коли знову говорить про «ескалацію»? Конвенційну війну? Але її рівень і без того – на межі. Росія перетворена на воюючу машину, на утримання якої йдуть практично всі доходи від збуту вуглеводнів. Військова економіка живиться за рахунок скорочення соціальних програм і загального падіння рівня життя.

Звичайно, божевільний господар Кремля може влаштувати чергову провокацію, щоб зобразити «новий щабель». Але навіть якщо когось його погрози ще вражають – досить прислухатися до голосів американських і європейських політиків: вони дедалі частіше звучать жорстко і прямо.

Хоча президент США Дональд Трамп іноді опускається до «лобіювання» кремлівського бандита, в цілому Захід більше не грає в ігри з «червоними лініями». Він чітко дає зрозуміти: підтримка України буде послідовною, незалежно від риторики Кремля. Це робить путінські погрози все більш безглуздими, перетворюючи їх на порожній звук на тлі реальної рішучості зупинити агресію.

Але чому ж Путін так занепокоївся повідомленнями про можливі поставки Tomahawk? Тому що це – новітня смертоносна зброя. Вона точна, далекобійна, високотехнологічна. І вона протистоїть армії, яка, незважаючи на видимість сили, страждає від відставання за всіма технологічними параметрами – особливо в порівнянні з американськими системами.

Тому й саме питання про постачання Tomahawk стало символічним – знаком закінчення епохи, коли погрози Кремля ще могли когось налякати. Це той рубіж, за яким Захід більше не слухає слова, а дивиться на дії – на ефективність, постачання, мобільність, технології.

Поставка ракет Україні – це не питання ескалації, а питання балансу сил і справедливості. Такий лейтмотив коментарів у європейських ЗМІ та соцмережах. І дійсно, справедливість – ось те, чого Кремль боїться найбільше. Тому що справедливість повертає реальність: війну почала Росія. Десятки тисяч українців загинули, мільйони українців втратили домівки через її обстріли. І єдиний спосіб зупинити це – надати Україні належне озброєння.

Жодна риторика про «новий рівень» не скасовує простої істини: саме Кремль першим переступив усі «червоні лінії», атакувавши суверенну державу.

Якщо дивитися тверезо, у Москви сьогодні немає ефективної відповіді на надання Заходом Україні сучасного озброєння. Ядерний удар – навіть усупереч думці Китаю? Це вже не «крок», а акт самопідпалу. І, повірте, ніхто в оточенні диктатора не горить бажанням вдихати радіоактивний дим власної країни. Ну хіба що божевільні «балакаючі голови» на кшталт Мєдвєдєва – та й ті, схоже, все ще хочуть пожити.

Залишається варіант масштабної мобілізації? Але російське населення і так вимотане: у кожному кварталі є свій список тих, кому вже прийшла повістка. І цей список зростає швидше, ніж військкомати встигають друкувати нові.

Тим часом санкційний тиск на Росію не слабшає. Хай як повільно розкручуються обмеження, навіть нафта – головна гордість Кремля – перетворилася на знецінений товар, який доводиться продавати з дисконтом, як залежаний мотлох на розпродажі.

Час працює проти Путіна і його оточення. Захід втомився боятися. Погрози стали тлом, дратівливим шумом, на який дедалі частіше просто перестають реагувати. Це як пожежна сирена, яка спрацьовує щотижня: спочатку біжать з дому, потім – тільки виглядають у вікно, а зараз лише знизують плечима.

Судячи із заяв західних політиків, НАТО і ЄУ прискорено готуються до потенційного військового конфлікту з Росією. Це не означає, що вони хочуть війни. Ні! Це означає, що якщо Росія або хтось із її сателітів зважиться напасти на країну-члена Альянсу – відповідь буде жорсткою.

На цьому тлі ракети Tomahawk – не просто технологія. Це символ того, що Захід політично подорослішав. Ще кілька років тому в кулуарах говорили: «Не треба провокувати Кремль». Шепотілися, що такі ракети – занадто зухвалий крок. Сьогодні дискурс інший. Не тому, що Захід став сміливішим, а тому, що реальність показала: поступки тільки розпалюють апетит диктаторів. Кожне запізніле рішення, кожна сумнівна «обережність» коштували Україні нових втрат.

Чи є в Росії ще ресурси для ведення війни? Так, ще поки є. Але санкції добивають підприємства мирного призначення, а військові – тільки пожирають ресурси. У той же час Китай, на якого в Кремлі так сподівалися, «брат» тільки на словах: нафту бере з великою знижкою, техніку продає за завищеними цінами й акуратно тримає дистанцію. Відносини зі США для нього не менш важливі.

Тому стає ясно: «новий рівень ескалації» від Путіна – не план, не стратегія. Це заклинання. Диктатор твердить про нього в надії, що слово заступить дію. Це як актор, який забув текст і повторює одну репліку знову і знову, аби протриматися на сцені. Але глядачі все зрозуміли. І аплодувати більше не хочуть.

Насправді в небезпечну гру грає не Захід. У пастці – сам Путін. Він більше не може підвищувати ставки: карти закінчилися. Ядерна зброя – табу. Мобілізація – шлях до невдоволення населення і, хто знає, бунту. А бунти важко прогнозувати... А тут ще й економіка – як фасад, підтримуваний тільки пропагандою. І союзники – уже не справжні союзники, а хижаки, що готуються поїдати залишки ослабленого тіла.

Не раз писав і знову повторю: Україна – не об'єкт милості, а суб'єкт справедливої боротьби. На щастя, нехай з деяким запізненням, але на Заході це зрозуміли. Тому слова західних лідерів звучать все пряміше: не можна дозволити Росії перемогти. Україна отримає все необхідне для захисту.

Символічно і назва – Tomahawk. Ми знаємо його з американських фільмів про індіанців. У корінних народів Північної Америки томагавк – не тільки зброя, а й інструмент, і символ миру, якщо закопаний у землю. Сьогодні це – символ виживання. Захід передає його Україні, а Кремль бачить у цьому особисте прокляття.

У цьому віддзеркаленні – вся суть. Кремль давно не розуміє зброю як захист. Тільки як загрозу. Україна – навпаки: сприймає її як єдиний шанс, що завтра в дитячий садок не прилетить ракета.

Томагавки – це дзеркало, у якому Кремль вперше бачить власне безсилля. Вони летять далеко, точно, швидко. А в російської стратегії немає ні дальності, ні точності, ні швидкості. Тільки груба сила і кувалда, якою б'ють навмання, та й то нерідко по власному дзеркалу. Коли Путін говорить про «новий рівень», він сам знає: його інструменти застаріли.