Трамп, Гарріс та Україна

Після дебатів між Дональдом Трампом і Камалою Гарріс українці отримали багато інформації для роздумів щодо можливої лінії підтримки України новою американською адміністрацією. На перший погляд може здатися, що між двома кандидатами у президенти існує принципова і глибока відмінність у цьому питанні. Але такий висновок може виявитися хибним, оскільки ґрунтується переважно на словах, особистих симпатіях, емоціях, водночас нівелюючи емпіричний досвід.

Коли ведучий дебатів поцікавився в Дональда Трампа, у який спосіб він планує завершити російсько-українську війну за 24 години та чи хоче, щоб Україна перемогла, республіканець уникнув прямої відповіді. Натомість він почав розповідати, що просто серйозно поговорить з Путіним і Зеленським та вирішить усе силою власного авторитету. Мовляв, Москва не боїться і не поважає адміністрацію Байдена, тому й почала цю війну. А ось він зможе знайти відповідні слова – і вогонь припиниться.

Також Трамп не сказав, що хоче перемоги України. «Я хочу, щоб війна припинилася. Я хочу врятувати життя, які марно втрачають. Людей вбивають, мільйони. Їх мільйони. Це значно гірше, ніж цифри, які ви отримуєте, які є фальшивими цифрами», – заявив мільярдер.

Коли Трампа попросили уточнити, чи вважає він, що перемога України у цій війні є в інтересах США, він знову уникнув чіткої відповіді. «Я вважаю, що в інтересах США – закінчити цю війну, просто закінчити її, домовитися про угоду, тому що ми повинні зупинити знищення всіх цих людських життів», – сказав Трамп.

Експрезидент США, звісно, може самовпевнено вірити в те, що здатний знайти серйозні аргументи для завершення бойових дій і презентувати їх Путіну й Зеленському. Проблема в тому, чи не буде це зроблено за рахунок України. Бо якщо в інтересах США може бути просто закінчити цю війну, то в інтересах України – закінчити війну переможно з подальшою мінімізацією повторної російської агресії. Якщо ж Трамп під своїм загадковим планом має на увазі замороження конфлікту на нинішній лінії фронту і фіксацію позаблокового нейтрального статусу України, то не потрібно називати це «завершенням війни». Росія за такого сценарію буде не тільки не покарана за агресію, а ще й отримає контроль над окупованими територіями. А колективний Захід – моральне приниження і серйозну втрату міжнародного авторитету. Такий мир не буде стабільним і тривалим. Питання нової війни постійно висітиме в повітрі.

Здавалося б, нехай краще на виборах у США перемагає Камала Гарріс. Тим більше вона під час дебатів говорила про підтримку України. Можливо, і так. Але приводів для надмірного оптимізму щодо кандидатки від демократів теж немає.

Камалі Гарріс не ставили конкретне запитання, чи хоче вона перемоги України і якою вона бачить українську перемогу. Але ніхто не заважав їй висловити свою думку із цього приводу. Проте віцепрезидентка не скористалася такою чудовою нагодою. Можливо, не схотіла. А можливо, між нею і Трампом немає настільки принципових відмінностей у питанні підтримки України і завершення війни, як того хотілося б.

У своєму виступі Гарріс багато і пафосно говорила про те, як США підтримували Україну в минулому. Вона намагалася вивести з рівноваги свого політичного опонента й заявила, що Путін «з’їсть його на ланч». Звинувачувала Трампа в тому, що він готовий здатися за 24 години диктатору. Розповідала про важливість підтримки союзників по НАТО в Європі та про необхідність піклуватися про друзів.

Однак віцепрезидентка проігнорувала вкрай важливе запитання, у якому модератори просили її озвучити власну позицію щодо підтримки України. Нічого вона не сказала й про те, як планує поводитися з Владіміром Путіним у разі свого обрання. І чим саме її позиція відрізнялася б від позиції президента Джо Байдена. Натомість Гарріс майстерно ухилилася від відповідей і знову почала словесно атакувати Трампа й вихваляти роботу власної адміністрації з координації зусиль навколо підтримки України. А ще згадала про зустріч із Зеленським за п’ять днів до російського вторгнення й заявила, що Україна досі незалежна завдяки тій допомозі, яку вона отримала.

Станом на зараз у нас немає жодного уявлення про те, як і на якому рівні команда Камали Гарріс планує підтримувати Україну. Ми не почули від кандидатки у президенти від Демпартії запевнення, що Вашингтону потрібна саме перемога України, відновлення її територіальної цілісності, членство в НАТО й поразка агресора. Можна тільки здогадуватися, що політика адміністрації Гарріс буде більш-менш схожою на політику адміністрації Джо Байдена. А це означає продовження стратегії дозованої й обмеженої військової підтримки України, якої заледве вистачає навіть на оборону. Не кажучи вже про проведення великих наступальних операцій і розгром ворога. А ще – постійний страх перейти «червоні лінії» Путіна. І стримування більш упевнених і менш лякливих союзників у Європі, які готові надати Україні дозвіл на завдання ударів вглиб Росії.

В українському суспільстві переважно сформувалось негативне й насторожене ставлення до Трампа. І більш позитивне й оптимістичне ставлення до Байдена і Гарріс. Але ми не можемо обманювати самих себе в тому, нібито погляди обох кандидатів у президенти США щодо України кардинально відрізняються. Просто Трамп вголос і без прикрас сказав те, що й так думає велика частина американського політикуму. Адміністрація Байдена–Гарріс вголос не говорить про переговори з Кремлем і публічно запевняє, що це – прерогатива виключно Києва. Але своєю політикою обмеженої допомоги і запізнілих рішень неформально підштовхує Україну до початку діалогу з Москвою.

У Вашингтоні не можуть не розуміти, наскільки важливо для нас зараз отримати право на завдання ракетних ударів вглиб агресора. Проте не тільки не надають такого дозволу, а й блокують рішення інших країн. А скільки коштувало і коштує для України постійне зволікання з передачею іншої військової техніки й боєприпасів? З такою рішучою на словах, але нерішучою в діях підтримкою важко уявити, що Україні вдасться визволити хоча б частину окупованих територій. Якщо політика контрольованої дозованої допомоги триватиме ще кілька років, може статися, що ми будемо змушені самі піти на переговори, виходячи із чинного статусу-кво.

США дійсно зацікавлені у встановленні миру. Проте питання перемоги України, як і відновлення її територіальної цілісності й покарання агресора, є для Вашингтона радше другорядним. І навіть небажаним, з огляду на страх неконтрольованих процесів у Російській Федерації внаслідок її поразки у війні. Але для нерішучих політиків з Вашингтона з різних політичних таборів було б вигідно зберегти репутацію сильних і впевнених. А сильні і впевнені політики не можуть демонструвати свою слабкість перед агресором чи прямо підштовхувати жертву нападу до поступок. Тому роблять це опосередковано. Такою є цинічна реальна політика.

Непевна позиція кандидатів у президенти США та постійні коливання багатьох європейських лідерів наштовхують на сумні висновки. І підтверджують перевірену часом істину: завжди варто розраховувати передусім на власні сили. Пора зрозуміти просту істину – інтереси України і США та бачення двома країнами найкращого варіанта завершення російсько-української війни можуть не збігатись.