Треба якось жити
IQ

Треба якось жити

Чому ми акцептуємо неправову й несправедливу систему

Маркіян Прохасько, 12 квітня 2016 2641 5

На вулиці Василя Стуса у Львові, там, де прокладають трамвайну колію, оновлюють колектор і ремонтують дорогу, з тієї нагоди добудовують чотири нові багатоповерхівки. Чудово. Вірячи у всепрозорість та чесність нашої країни, немає жодних підстав вважати, що ці будівництва роблять «під шумок» чи із будь-якими порушеннями.

Врешті, цей шматочок Львова має дві характеристики: він ласий, адже розташований між трьома парками та кількома тихими, недалекими від центру й часто архітектурно цінними ділянками міста. А друге – він досі був порівняно неосвоєний. Такий-собі історичний конфуз; забудова вулиці Івана Франка, наприклад, чи Панаса Мирного й Новий Львів загалом – це початок двадцятого століття. Потім абсолютно новий радянський Сихів, збудований на умовно вільних просторах колишнього села. Якщо не враховувати таких не надто обширних забудов, як вулиця Тернопільська, і ще кількох багатоповерхівок, між «старим» Львовом і Сиховом — купа місця. Тепер ще й нова дорога і трамвай.

Усе це було б звичайним наріканням, якби не одне «але». Нові багатоповерхівки споруджені на місці розваленого двоповерхового будинку. Це, звісно, нормально: валити старе і будувати таке чудове модерне нове. У дискусіях на цю тему завжди є дві сторони. Одна запевняє, що не варто бездумно нищити історичну спадщину. Інша іронізує щодо цього й інколи трохи агресивно запевняє, що «жити десь треба».

Воно, звісно, так. Але якою ціною споруджують нові будинки? Будинок номер 29 на вулиці Василя Стуса донедавна був одним із житлових симпатичних будинків зламу століть. Зараз у ньому вибиті вікна і знятий дах. Так само, як у віллі Люсія на вулиці Свєнціцького, 16, що біля теперішньої кінцевої зупинки трамвайного маршруту №4. На жаль, зняття даху – це типовий спосіб знищити дім, щоб потім на цій ділянці збудувати, власне, якусь багатоповерхівку.

Існують типові схеми нищення старих будинків. Більші об'єкти, які є пам'ятками архітектури, нищать, наприклад, зробивши пожежу на стриху, що шкодить дах. Грошей на його ремонт нема, тож будинок замокає й стає аварійним. Врятувати його не можна, треба зносити. Менші будинки чи вілли купують і просто розбирають дах. Дім нищиться.

Споруда не обов'язково мусить буди пам'яткою. Вона просто може бути гарною чи історично цінною. Чому не можна просто знести? Бо громадськість може бути обурена, бути проти нищення ансамблю вулиці чи дільниці, і взагалі, проти знищення старої архітектури, що творить атмосферу міста. А так дім стає аварійним, і його неможливо відновити. Або можливо, але запевняється, що неможливо.

Будинки за обома адресами – на Стуса, 39 та Свєнціцького, 16 перебувають по сусідству до новобудов, тож тут вони займають ділянки, які є «наступними у черзі». Коли із ще доволі таки пристойної на вигляд вілли на вулиці Іларіона Свєнціцького виїхали мешканці, а «робітники» зняли кілька місяців тому дах, що бачив на власні очі, то був переконаний, що, наприклад, якийсь багатий поціновувач архітектури Львова купив собі весь будинок і робить ремонт. Проте це, скоріш за все, була помилка. Мабуть, скоро тут збудують щось нове і велике.

«Жити десь треба». Так, звичайно. Але ось що я собі думаю: із таким підходом не варто дивуватися, коли ставиш питання, чому наша країна живе не добре, а «якось».

Бо, наполягаючи на тому, що треба десь жити, виправдовуються і методи, адже це «десь» треба «якось» збудувати. А коли є мета, то «бюрократична тяганина» чи умовності, пов'язані із знищенням «старого непотребу» заради «комфортабельного житла» – це перешкоди, які потрібно обійти заради «блага».

Але якщо погоджуватися на такий підхід до справи, то дуже несправедливо обурюватися на водіїв, котрі паркуються на тротуарі так, що мама з візочком не може пройти по пішохідній частині. Адже й водієві «треба десь припаркуватися». Не дивні також спекуляції на ринку перед святами, адже «цим бідним людям теж якось треба жити».

Несправедливо звинувачувати монополістів, які є однією із найбільших причин бідності країни. Адже їм «треба якось жити». Коли не можемо собі дозволити авіаперельоти, бо українські компанії просять більше, ніж іноземні, то треба пам'ятати: власникам авіакомпаній треба якось жити. Коли виявляється, що IKEA не може потрапити на український ринок, бо це буде суперечити бізнес-інтересам власників кількох найбільших українських гіпермаркетів зі схожими товарами, то не треба злитися, бо бізнесменам треба якось жити. І монополія та використання владного ресурсу – це звичайний інструмент досягнення мети.

Коли в олігархів дубневичівського масштабу за рік з'являється кілька десятків квартир та будинків в області – не потрібно дивуватися. Адже дітям таких олігархів також треба платити великі суми за освіту в найкращих британських університетах, а «давати собі раду якось треба». Якщо у вас підозри, що війна в державі затягується й саботується, і здається, що хтось використовує ситуацію заради власного збагачення шляхом відмивання коштів з армії, переділу потоків й накопиченню капіталу із контрабанди у сірій зоні, це все просто методи досягнення мети, бо «жити якось треба».

І не лише середні та великі олігархи беруть у цьому участь. Корупція в медицині та освіті — «жити якось треба». Небажання київських таксистів пускати сервіс-таксі, який буде вигіднішим для споживачів, – це також спроба монополії. Монополії не олігархічної, а групи маленьких українців. Ціни на таксі будуть такі, як вони схочуть. Так само, як і в супермаркетах чи на базарах на яйця перед Великоднем. Ціни будуть такі, як продавці захочуть. Бо «треба якось жити».

Тож коли ми кажемо, що нам байдуже, як збудували новий будинок – чи чесно, а чи просто «законно», в обхід і облаз законів, то ми підживлюємо всю цю систему. Ми на неї погоджуємося і навіть виправдовуємо її, «бо треба якось жити». Систему, якій вигідна наша згода. Систему, яка є комуністично-дволикою: каже, що є найчеснішою, але діє інакше. Живе із порушення законів та плати за дозвіл на це порушення. Відтак, ніяка ми не правова держава.

І перед нами – як завжди наприкінці таких трохи пафосних дидактичних історій – вибір, який ми, скоріш за все, зробимо по-старому: цивілізований правовий світ, де люди живуть за правилами, які собі створили і на які погодилися; чи бутафорні закони, створені для того, щоб їх порушити, адже «треба якось жити».

Якщо Ви виявили помилку на цій сторінці, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter
powered by lun.ua
Пропозиції партнерів
Загрузка...
Останні новини
Залиште відгук